Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ти там робив? З Шарлі?

— Це довга історія.

— Тільки не кажи, що маєш отримати згоду лікаря, щоб розповісти мені!

— Я можу викласти дуже коротко. Отже, я просто хотів попрощатися з тобою, перше ніж повертатися до Кельна. Але не додзвонився, і ми з Шарлі пішли до тебе додому.

— Чому з Шарлі?

— У канцлера Німеччини не було часу, а я більше нікого не знаю у цьому нудному місті. Крім вас. Але тебе вдома не було. Ми все одно хвилювалися, особливо Шарлі. Вона, як натрапила на слід, то вже не зупинялася, доки не знайшла тебе. Я думаю, вона була б хорошим слідчим. Або пошуковим собакою.

— Вона хороший слідчий. Навіть якщо не може так назватися. Наразі.

Йому раптом пригадався усміхнений чоловік у дверях квартири Шарлі, про якого він був майже забув.

— А де зараз Шарлі?

— Їй треба іноді готуватися до іспиту. Вона сиділа біля твого ліжка пів ночі і весь ранок. А нині нас, серйозно поранених, залишила самих, — Пауль похитав головою. — Я не знаю, чим ти її заслужив. Ти, мабуть, сам не усвідомлюєш, тому я скажу це тобі: Шарлі — жінка, у якої ти маєш просити руки. Неодмінно! Не дозволяй, щоб хтось викрав її у тебе!

Рат слабко посміхнувся і кивнув. Але ж усміхненого чоловіка у її дверях усмішкою не усунеш.

— Дякую за добру пораду. Ти схожий на мою маму.

— Ти не вижив би без Шарлі. Ми завдячуємо їй усією поліційною операцією.

— А що ж Бьом?

— Той опасистий буркун комісар?

— Старший комісар.

— Він нагодився у самому кінці, коли шупо вже давно забрали Маркарда. Ми чекали на лікаря, бо ти був ніякий, любий мій друже. А товстун був єдиним, хто знав, що з тобою негаразд. Він подбав, щоб ти отримав фруктовий сік і цукрову воду, і решту всього. Це врятувало тобі життя. У всякому разі, так сказав лікар швидкої, коли вона нарешті прибула. Лікар тобі відразу причепив оцю крапельницю, — Пауль показав на шланг у руці Рата, — навіть перше ніж перев’язав мені руку.

— Он воно як буває, коли Пауль Віткамп просто хоче попрощатися з другом.

— Я сподіваюся, що цього разу прощання мине без вогнепальних поранень.

— Коли твій потяг?

Пауль дивився на годинник.

— Він має котитися по мосту Гогенцоллерн, — він знизав плечима. — Я зарезервував купе на поїзд о вісімнадцятій сорок сім. І не хочу ще й на цей спізнитися!

— Так квапишся повернутись додому?

— Ще й як! Мені дуже бракує Кельна. А Берлін для мене аж надто небезпечний.

Пауль попрощався, і Рат знову заснув, щойно його друг вийшов з палати.

Букети квітів і пляшки виноградного соку ледве вміщалися на нічному столику. Зараз його палата здавалася місцем паломництва, так багато людей відвідали Ґереона у лікарні.

Одразу після Шарлі й Пауля, до нього навідався Бертольд Вайнерт. Рат розповів журналістові, який ще не подолав похмілля після «Мокрого трикутника», де його вчора забули за всією тією метушнею, деякі подробиці про кіновбивцю, ще невідомі решті газетярів.

— А справа Вінтер? — запитав Вайнерт. — З нею він не пов’язаний?

— Я знаю, хто вбив Бетті Вінтер. Але у нас немає доказів. Тільки шиньйон з Радіовежі... Але це, мабуть, теж не доказ.

— То хто його там загубив?