Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Величезними очима.

Яка приємна картина!

Він спромігся всміхнутися до неї.

Потім хтось перевернув кімнату догори дном, і вимкнув світло. І темрява знову поглинула його, безжально тягнучи у безодню.

Вольфґанґ Маркард дивився на Ґереона Рата, як на примару. Ґереон Рат, який раптово постав у дверях погойдуючись, з росою на лобі й пляшкою у руці, мов той фонтан у парку.

І тоді Маркард схибив. Він обернувся до привида, щоб відлякнути його, а Пауль скористався з цього. Він стрибнув просто на руку з пістолетом, збив Маркарда з ніг, і зброя ковзнула по блискучому паркету до каміна.

А що зробив Ґереон?

Він блаженно всміхнувся до Шарлі, ніби вона все, чого він хотів від життя. А потім упав.

Ґереон просто склався, як маріонетка, нитки якої враз відпустили.

Що вони зробили з ним?

Шарлі не встигала обміркувати це, бо перед нею, біля каміна, Пауль і Маркард качалися на підлозі, намагаючись кожен вивільнити руку і вхопити пістолет. Якоїсь миті Пауль наче спромігся зробив це, але Маркард не поступався йому і бився завзято. Кірі танцювала навколо двох бійців і несамовито гавкала на них.

Шарлі терпіти не могла фізичне насильство, але мусила втрутитися, інакше це не скінчилось би добре!

Вона обережно підступила до клубка з двох тіл, що радше змагалися у греко-римській боротьбі, ніж боксували, і тому, мабуть, сутичка ніяк не завершувалася. Шарлі мала покласти цьому край. Вона дочекалася доки Вольфґанґ Маркард обернув до неї обличчя.

Тоді вона копнула його у пику так сильно, як тільки спромог­лася. Маркардова голова відкинулась назад і завмерла на підлозі, а Пауль вдячно подивився на неї.

Тоді вона підбігла до Ґереона, якого вже обнюхувала і облизувала Кірі.

У нього був кепський вигляд. На лобі холодний піт, обличчя біле як крейда.

Вона помацала його пульс — страшенно слабкий.

Вона пестила його по щоках, говорила до нього, нарешті закричала на нього і ляснула по обличчю.

Але Ґереон не рухався.

Потім вона вибігла у двері, у темний сад, вклавши свисток собі у вуста, спробувала зорієнтуватися в напрямку вулиці і свистіла, і бігала по саду, і свистіла, свистіла щосили. Коли вона добігла до воріт, команда шуц-поліцаїв була вже там. Вони кинулися до будинку з пістолетами напоготові.

— Нам потрібен лікар! — заволала вона, відчувши, що вперше за цей вечір близька до втрати самоконтролю. — Швидко, лікаря!

Цієї миті всередині будинку пролунав постріл.

Четвер. 13 березня 1930 року

У вузькому віконці, високо під стелею, він може бачити клаптик неба. Воно сіре. Свинцево сіре, обтяжене снігом. Незабаром випаде цей сніг — він його бачить, сніг йому пахне — це буде останній сніг цього року.

Він розповів їм усе, цим поліційним нишпоркам, але вони дурні, вони нічого не розуміють. Ставлять неправильні запитання, геть не хочуть слухати про справді важливі речі, переривають, розпитують не про те, ігноруючи найістотніше.

Він не може з ними розмовляти.

Вони нічого йому не залишили, навіть шприців. До його камери приходить лікар і робить йому ін’єкції інсуліну. Точно дозовані.

У нього регулярно беруть кров на цукор, вони не хочуть нічого зробити неправильно.

Він простягається на своєму ліжку, снігове небо за вікном заспокоює його.

Все скінчилося, він має змиритися з цим, його життя закінчилося.