Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибач, — сказав він.

Хвилювання і зусилля виснажили його. Він іще був не на силі, у крові досі бракувало достатньої кількості цукру. Чи то було ще забагато інсуліну. Він схопив пляшку яблучного соку і рушив за собакою. Кірі мала краще знати, де тут що.

Йому б тепер дуже придався його маузер. Рат подумав, чи не озброїтися ножом з кухні, але відкинув цей варіант. Що б він мав із ним робити? Ножі — не поліційна зброя.

Вольфґанґ Маркард прийняв їх у належному стилі перед каміном, у якому мерехтів жар. Господар був в халаті, на вигляд дуже східному і дуже дорогому.

— Вибачте, я вже лаштувався відпочити, коли Альберт доповів мені про ваш візит. Він сказав, вам ідеться про щось важливе. Тоді скажіть мені, що у вас на серці. Але спершу випийте зі мною по келишку.

Він узяв пляшку арманьяку і налив.

— Ви можете йти, Альберте, — звернувся він до старого слуги, — на сьогодні для вас уже роботи немає.

— Дуже добре, мій пане.

Маркард привітно всміхнувся до Шарлі і подав їй келишок.

Вона подивилася на чоловіка, якому так пасував цей дорогий халат. Стрункий, можливо, трохи надміру делікатної будови, і ніс трохи завеликий, що, втім, надає його обличчю більшої виразности. Природжений спокусник, подумала вона. А ще цей його голос! Голос такий приємний, що можна б слухати вічно, глибокий і ніжний. Навіщо такому чоловікові вбивати актрис? Він міг би розбивати актрисам серця.

Вони піднесли келишки і випили.

— Отже, що привело вас до мене? — запитав Маркард.

— Ґереон Рат, — відповів Пауль, — наш друг. Він повідомив нам, що ми знайдемо його тут.

— У такому разі, він надав вам неправильний час. Пан Рат був тут, але поїхав кілька годин тому.

— Ви знаєте, куди він поїхав?

Маркард знизав плечима.

— На жаль, ні. Я гадаю, додому.

— О котрій це було? — запитала Шарлі.

Маркард замислився.

— О шостій, може, о пів на шосту. У будь-якому разі, не набагато пізніше.

— Що він хотів від вас? Він був тут у справах чи приватно?

— Я не знаю, чи можу про це говорити. Він був тут як представник поліції, а справи поліції, я думаю, є, до певної міри, конфіденційними. Крім того, це не має значення.

— Справді.

Усі троє здригнулися, коли раптом, геть несподівано, поруч гавкнув собака. Тоді чорний кудлатий клубок вкотився у кімнату і обнюхав крісло, у якому сиділа Шарлі.

Тварина загавкала знову, вона здавалася схвильованою. Вона метляла хвостом і дивилася на Шарлі поглядом, який явно нагадував усмішку.

— Кірі? — недовірливо покликала вона.

Пауль підвівся.

— Чому цей собака у вашому домі? — запитав він тоном, який більше не нагадував привітну манеру виноторговця.

— Ви хочете сказати, ви знайомі з цією твариною?

Голос лунав так само тепло і привітно, як кілька хвилин тому, але зараз Вольфґанґ Маркард тримав у руці пістолет.