Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цього я не можу тобі сказати. Це навіть не офіційна версія поліції.

— Тільки для довідки, хто?

— Віктор Майснер.

— Її власний чоловік?

— Якщо ти хочеш згадати про це у своєму дописі, це твої власні домисли і більше нічого!

На щастя, Вайнерт уже пішов, коли у палаті з’явилася група колег, чисельністю десь до однієї роти. Еріка Фосс з великим букетом квітів попереду, за нею Райнгольд Ґреф і Андреас Ланґе, потім Мертенс, Ґрабовскі й, нарешті, Геннінг і Червінскі, знову разом, після такої тривалої розлуки.

У невеликій палаті зробилося тісно.

— На жаль, я не маю стільців для всіх, — сказав Рат.

Ґреф похитав головою.

— Що ти виробляєш, Ґереоне! Час тобі знову знайти напарника! Тебе ні на хвилину не можете залишити самого! — Детектив передав йому підшивку «Місячника криміналіста». — Ось, це щоб ти без нас не занудився...

Оскільки Ланґе і Червінскі були одними з небагатьох, хто зараз працював над кіновбивствами, вони допомагали Ґеннату в допиті Маркарда.

— Коли його вперше допитували сьогодні вранці, з нього мова лилася водоспадом, чи, радше, сказати б, він проповідував, як мандрівний пастор. А тепер тільки мовчить, — сказав Червінскі.

— Панові комісару не треба нічого чути про роботу, — зупинила його Еріка Фосс. — Йому треба спершу одужати, правда, пане Рат?

— Дозвольте колегам поділитися. Досить уже того, що я, на жаль, не можу бути в Управлінні.

Ланґе намагався відстежити біографію Маркарда, насамперед, послуговуючись медичними записами. У віці чотирнадцяти років Вольфґанґ Маркард, який провів усе своє дитинство у величезній похмурій віллі на Ванзеє, захворів на свинку. Тоді запалення підшлункової залози, що привело до діабету. Саме так, як сказала Елізабет Маркард.

— Він мав кілька дуже тяжких років, судячи з записів сімейного лікаря, — розповідав Ланґе. — Через найсуворішу дієту, за відсутности ліків, він схуднув до кісток. Коли інсулін нарешті став доступним, як лікувальний засіб, це, мабуть, стало для нього новим народженням по шести роках постійної агонії. Він почав вивчати медицину, що пояснює його хірургічні навички, але по кількох семестрах покинув навчання. Він втратив батька у двадцять два, на Різдво двадцять п’ятого. А за півроку, двадцять шостого травня, помер сімейний лікар, доктор Шлютер. Тепер відгадай, від чого? — Ланґе зробив паузу, але Рат тільки знизав плечима. — Інсулін. Гіпоглікемія.

— А батько?

— Доктор Шлютер виявив у старшого Маркарда серцеву недостатність. Ніхто не перевіряв його кров.

— Але пробу крові взяли у доктора Шлютера...

— Шлютер страждав на діабет старшого віку і постійно вживав невелику кількість інсуліну, саме тому перевірили кров. Очевидна підозра. Але ніхто не міг пояснити, чому досвідчений медик неправильно дозував препарат.

— То не він, мабуть, зробив.

— Ні, — погодився Ланґе. — Мабуть, що ні. Ми нічого не можемо довести по стількох роках, але вважаємо, що ті двоє були першими інсуліновими вбивствами Маркарда!

Рат похитав головою.

— Ні, — заперечив він. — То була мати. Елізабет Маркард убила обох, чоловіка і сімейного лікаря! Її син дізнався і замкнув її.

— Чому?

— Щоб ми її не замкнули. Чи не відправили до божевільні. Вона несповна розуму, вона видала б себе рано чи пізно. Він цього побоювався, в усякому разі, тож сам її замкнув.

— А навіщо видалив їй голосові зв’язки?

— Не знаю, — знизав плечима Рат. — Він здається досить чутливим до голосів.

— Не тільки мати божевільна у цій родині, — сказав Червінскі. — Маркард-молодший теж не дружить з головою, точно вам кажу. У нього справжнісінька каплиця у тій його кімнаті у вежі. Із світлинами і афішами всіх жінок, яких він повбивав. Або хотів убити.

— Я знаю, — сказав Рат. — Він мені показував.