Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але, можливо, пан Маркард знає, куди він пішов, — вступила Шарлі. — Прошу вас! Це дуже важливо.

На якусь мить вона подумала, що старий просто захрясне двері у них перед носом.

Він так і зробив, але перед цим сказав:

— Зачекайте одну мить. Я запитаю, пана Маркарда, чи має він час.

Пауль і Шарлі перезирнулися.

— Якби це не було так сумно, я б засміявся, — сказав Пауль. — Я починаю вважати, що наші страхи були трохи передчасними. Тут не пахне небезпекою, вони просто недоброзичливі.

— Не знаю, — похитала головою Шарлі. — Зрештою, ми тепер знаємо, що Ґереон тут був.

— Так, але його машини я ніде не бачив. Тож, мабуть, він знову десь поїхав.

— А куди?

— Я не знаю.

— Що робити, якщо він, разом з машиною, вже на дні озера?

— Не перебільшуй. Не треба панікувати.

— Я не панікую. Я...

Вони знову почули кроки. Цього разу двері відчинялися, як їм здалося, повільніше, ніж першого разу.

Рат не знав, скільки часу він сидить скулений у цій позі, але за відчуттям — години. Викривлена спина боліла так пекельно, що навіть змусила забути про головний біль. Він будь-що віддав би за можливість випростатись, але можливості такої не було.

Чи варто гукати до Елізабет Маркард? Все ж таки була різниця у тому, сконає він тут, скорчившись у скриньці, чи помре комфортно, у золотій клітці. Він проклинав себе. Як можна було зважитися на таке шаленство? Тепер він потрапив у пастку! Оце смерть! У кухонному підйомнику! Його радше втішала думка, що його тіла тут не знайдуть!

Раптом йому здалося, що він щось почув. Справді! Хтось насвистував безжурну мелодію. Рат гупнув у сталеві двері, почувся порожній бляшаний звук. Він уже гупав раніше, щойно спустився сюди, але ніхто не відповів. Напевно, тому, що нікого не було на кухні. Але зараз! Він знову гупнув у двері так сильно, як міг, у своїй позі з підібганими ногами і згорбленою спиною. Чути було чиїсь кроки — людина наближалася, і нарешті Рат почув, як хтось відчиняє дверцята ліфта. Потім, нарешті, світло потрапило у його вузьку темну клітку, і Рат побачив у проміжок між своїми колінами здивоване обличчя китайця. Рат був йому вдячний і аж ніяк не хотів його скривдити, але не міг утриматися від того, щоб нарешті випростати ноги, і мимоволі копнув свого рятівника точно у підборіддя.

Рат випхався з ліфта. Китаєць лежав на світло-сірій мармуровій плитці і не рухався.

Рат панічно роззирнувся, заледве здатний чітко мислити. Він не зважав на біль у кістках — часу майже не лишалося. На стільниці робочій поверхні стояв корячок з білим порошком; Рат кинувся до нього, покуштував.

Сіль!

Ні, цього не може бути! Він таки на кухні, тут має бути хоч трохи цукру! Рат зазирав по всіх шафах, але знаходив тільки каструлі, миски, тарілки.

Де у них зберігаються харчові припаси?

Він гарячково озирався на всі боки.

Швидше! Але не панікувати.

Де він іще не шукав?

Там, коло великого сервірувального столу.

Невеличкі приховані дверцята — він майже випадково на­штовхнувся на них і відчинив.

Комора.

Нарешті!

Він знайшов рай! Їжа над їжею, скільки сягає око!