Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Маркардові перервав гавкіт Кірі. Вона обнюхала одне з крісел і схвильовано гавкала, дивлячись на Рата, а тоді почала бігати туди й сюди між ним і кріслом.

— Годі, Кірі, — сказав Рат, але тварину навряд чи можна було заспокоїти. — Хоч би що було з собакою, — звернувся він до Маркарда, — це дуже незвично. Від миті, як ми зайшли до вашого будинку, вона страшенно збуджена. Я ніколи раніше її такою не бачив.

— У нас є пара котів. Можливо, йому ними пахне, — криво посміхнувся Маркард.

— Обіцяю, я не спущу її зі шворки.

Маркард задумливо кивнув. Він ніби зважував якесь важке рішення.

— Комісаре, я думаю, я маю вам щось показати, — мовив він нарешті. — Можливо, це стане відповіддю на деякі ваші запитання. Щодо янґтао, я маю на увазі.

Рат підняв брови.

— Що це? — запитав він.

— Йдіть, будь ласка, за мною і ви побачите! Мені цікаво, чи це вам допоможе.

Рат усвідомлював, що має остерігатися, щоб його не заколисав цей теплий, приязний голос. Не варто було пити арманьяк — йому вже трохи вдарило в голову. Коли він пішов за Маркардом по вузьких і крутих спіральних сходах — прямій протилежності широченним положистим сходах у вестибюлі, Рат потягнувся до плечової кобури й одразу почувся безпечніше. У товаристві цього доброзичливого, поштивого Вольфґанґа Маркарда йому було не дуже комфортно, а надто — у цій химерній будівлі. Рат бачив тепер наочно, як цей чоловік чіпляється за минувщину. Ця похмура вілла у стилі Бастилії, в якій, мабуть, минуло все його життя, вочевидь, його влаштовувала. Архітектура навряд чи буває більш немодною, ніж ця імітація середньовіччя.

Кірі не вгамовувалася: Рат ледве спромігся відтягти її від крісла у вітальні, а тепер вона схвильовано обнюхувала ноги Маркарда, який так швидко ступав кам’яними сходами, що вона ледве встигала за ним.

Видершись нагору, вони опинилися у напівкруглому приміщенні, з якого відчинялося кілька дверей.

— Це мої приватні кімнати: навряд чи хтось може їх побачити, крім Альберта, — посміхнувся Маркард. — Я сподіваюся, що ви це оціните.

— Безперечно, — сказав Рат. — Перш за все, мені цікаво, що ви хочете мені тут показати.

Замість відповіді, Маркард відчинив двері і гостинно махнув рукою.

— Що скажете, я забагато обіцяв?

Рат зазирнув у приміщення і справді був вражений, спочатку він навіть злякався. Він не очікував побачити тут це обличчя.

Кірі почала гавкати, а Рат відчув удар у потилиці. Його думки спалахнули тисячами сонць, перш ніж усе навколо нього занурилося в глибоку темряву, затягуючи його у безодню — і він уже нічого не міг із цим вдіяти.

Він подзвонив у двері. Нічогісінько. Тоді пішов до «Мокрого трикутника», де мовчазний господар впевнено потиснув плечима. А тепер Бертольд Вайнерт знову прямував до Луїзенуфера. Він дасть хлопцеві ще один шанс — позаяк він уже однаково поруч, але тоді вже — по всьому, край!

Це ж у голову не увібгати!

Невже Ґереон Рат міг наважитися вдруге його надурити! «Ваша високосте»! Вайнерт не міг у це повірити, однак усе скидалося саме на те! І саме сьогодні, коли йому так потрібна машина!

Коли він перетинав подвір’я, з флігеля вийшла пара — чоловік із дамою. Жінка видалася йому знайомою — він, напевно, бачив її нещодавно на світлині у редакції: якусь напів знаменитість, імені якої він не міг пригадати.

Чи то... Аж тоді він збагнув.

— Вибачте, — гукнув він, перше, ніж пара встигла вийти через арку, — я, мабуть, вас звідкись знаю?

Двоє зупинилися, жінка обернулася і з цікавістю подивилася на нього.

— Ви актриса, я вгадав? — запитав Вайнерт.

Білявий чоловік усміхнувся, жінка не видавалася веселою.

— Як ви це зрозуміли? — запитала вона.

— Ви не були днями на Радіовежі? Разом із Ґереоном Ратом?

— Ви з преси?