Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Жодної позапланової роботи у них зараз немає, нічого незвичайного, — сказала вона. — І в Управлінні його, схоже, теж немає.

— То що робитимемо з вечором, який однаково вже почався? — запитав Віткамп.

Відповідь Шарлотти Ріттер пролунала дуже впевнено.

— Я думаю, ми їдемо на Алекс. Мені якось надто дивно, що ніхто не знає, де Ґереон.

— Може, сидить де-небудь і п’є на самоті, — припустив Віткамп.

— Ні, якщо у нього зустріч з паном Вайнертом. І до нас він теж досі не озвався, хоча його секретарка, мабуть, переказувала, що ми телефонували. Щось тут не так. Можливо, ми зможемо з’ясувати!

Вона спрямувала на Вайнерта погляд, який не терпів заперечень.

— Не хотіли б ви залишитися тут на якийсь час? На випадок, що Ґереон таки повернеться додому?

Вайнерт кивнув.

— Ліпших планів я однаково не маю. Крім того, у «Мокрому трикутнику» доволі добре пиво. Можливо, він з’явиться там. Поза тим, я що пів години перевірятиму ситуацію на Луїзенуфері.

— Якщо він зрештою десь з’явиться тут, будь ласка, зателефонуйте в Управління і попросіть Шарлотту Ріттер.

Вайнерт кивнув.

— А якщо вам щось стане відомо, зателефонуйте у «Мокрий трикутник». Легко запам’ятати. І не дивуйтеся: якщо господар не каже ні слова, ви втрапили правильно.

Пульсуючий біль повернув його до тями. Він розплющив очі, але морок не відступив. Сірі контури повільно проступали у бездонній чорноті. Він не так багато міг розгледіти: обриси двох великих вікон, але ніч за ними була майже такою темною, як кімната. Він бачив навіть, на чому лежить — на ліжку чи на дивані. Принаймні, йому було зручно, якщо такий вислів доречний у його становищі — мабуть, слід пошукати якусь іншу категорію.

Він намагався пригадати. Перш ніж зануритися у морок, він побачив обличчя мертвої жінки. Жанет Фастре, у повний зріст і настільки жива, що на мить йому здалося, що перед ним сама небіжчиця. Навіть Кірі піддалася облуді й стала гавкати на світлину.

До речі, де собака? Він підхопився, переживаючи за долю тварини, і голова відповіла гострим болем. Рат провів рукою по голові і майже здивувався, що це можливо. Він не був зв’язаний. Він обережно помацав потилицю. Удар залишив велику ґулю.

Вольфґанґ Маркард підступно приглушив його.

Маркард, ворог звукового кіно.

Маркард, кіновбивця!

Які тепер його наміри? Куди він його запроторив? Не міг же він щиро вірити, що всі його проблеми розв’яжуться, якщо він причмелить комісара поліції.

Але, перш за все, серйозні проблеми зараз були у Рата.

Головний біль вщухав дуже повільно.

І раптом він відчув, що в цій кімнаті він не сам: силует перед вікном трохи рухався, він почув шурхіт тканини, а потім голос.

Ні, не голос, а щось більше схоже на задишку, чи якесь химерне шипіння, сипіння.

Це звучало як сміх без голосу.

— Ласкаво просимо до моєї в’язниці, — просипіла темна постать.

Потім знову той химерний безголосий сміх.

— Хто ви?

— О, ви ще маєте голос! Я здивована.

— У вас... Ви актриса? Він видалив вам голосові зв’язки?