Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я хотів би також запропонувати келишок вам, але я впевнений, що ви на службі.

— Строго кажучи, я вже у відпустці, тож спокійно наливайте — я вип’ю келишок.

Маркард подав йому склянку з бронзового кольору напоєм.

Рат підніс склянку і відчув розкішний аромат. Життя багатих має свої переваги.

— За вашу відпустку! — запропонував господар, і вони випили.

Рат ніколи не куштував кращого арманьяка.

— Ви мене інтригуєте, пане комісаре, — сказав Маркард. — То чому ви тут?

— Йдеться про янґтао, китайський аґрус. Щось дуже екзотичне...

— Янґтао? Делікатес. Можливо, ви звернулися до правильного експерта. Вам варто знати, що мій кухар — китаєць. Але звідки поліції відомо про такий екзотичний плід?

— Суто професійно. Хоча я нещодавно куштував і мушу визнати, мені смакує.

— Не так багато людей у Берліні знайомі з янґтао. Хіба що вони вчащають до китайських ресторанів і їм не бракує сміливости замовити щось незнайоме на десерт.

— Розумієте, я саме так подумав. Янґтао не такий поширений продукт у цьому місті, як, скажімо, рублені котлети.

— Дивне порівняння, але ви щодо цього маєте слушність.

— І саме тому це може бути зачіпкою у слідстві. Такі рідкісні речі завжди привертають увагу і змушують замислитися, щойно вони починають траплятися частіше звичайного. Я не знаю, чи багато вам розповідав пан Оппенберґ про випадки вбивств, які ми розслідуємо. Вбивства актрис. Вівіан Франк — одна з них...

— Трагічний випадок. Я завжди захоплювався пані Франк. Тобто, я досі захоплююся нею.

— Вона мертва.

— Її мистецтво безсмертне.

— Невелика розрада.

— Гадаєте? Хіба це не єдина втіха? Безсмертя мистецтва?

— Люди частіше втішають себе безсмертям душі. Ви у таке не вірите?

— Душа? Її можна знайти лише у мистецтві. Найчистіша вона у музиці. Але також у картинах, книжках, фільмах...

— Тільки не у звуковому кіно, якщо я правильно вас зрозумів, днями.

— Звукове кіно — це не мистецтво, це видовище. Воно показує нам, якими ми є, а не якими маємо бути. Про що це мистецтво?

Здалека долинув стукіт, потім дзявкання, а тоді слуга постукав у двері.

— Що там, Альберте?

— Пес комісара... Він... геть неспокійний.

— Ви з собакою? Чому ви не привели його сюди?

— Я вважав за доцільне рекомендувати комісарові залишити собаку у вестибюлі, з огляду на котів, але він там таке...

— Альберте, не меліть казна-що! Приведіть тварину до власника.

— Гаразд, мій пане.