Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову той безголосий сміх, наче хтось задихається у темряві.

— Зачекайте, — просипіла постать.

Її шепіт був скоріше гучним, ніж тихим, попри те Рат мусив докласти зусиль, щоб усе розібрати.

— Ви зараз самі побачите.

Він почув рипіння меблів і кроки у темряві. Щось клацнуло, і у кімнаті стало світло. Рат закліпав очима і роззирнувся. Темна, обшита деревом кімната, старомодна, але розкішна. Біля дверей стоїть жінка. Попри білосніжне сиве волосся, можна було здогадалася, що їй не так далеко за п’ятдесят. Жінка повернулася до свого крісла, сіла і втупилася у темну ніч за вікном, яка стала непроникною чорною масою тепер, коли у кімнаті було світло. Рат сів, і головний біль атакував його з новою силою.

— Я його мати.

Вона вимовила цю фразу, не припиняючи дивитись у вікно.

При світлі Ратові ще складніше було зрозуміти її шепіт. Від напруження слуху і голова боліла ще більше.

— А як щодо вашого голосу, пані Маркард? Ваш син...

— Я б хотіла знову вийти на озеро. Але він не дозволить мені.

— Він... ваш син видалив вам голосові зв’язки?

— Він мене не відпустить. Іноді я стаю у вежі і дивлюся на озеро, і мрію, що я стою там, на вітрі.

Її шепіт ставав дедалі м’якшим і стихав — так, наче незабаром вона вже геть не зможе говорити.

— Мене приречено чекати на смерть отут, а не сидячи знову біля озера, не відчуваючи вітру у волоссі.

Рат відчув, що головний біль посилюється. Він підвівся, і йому на мить потьмарилося в очах — він змушений був притулитися до муру. Він підійшов до дверей, взявся за клямку, двері відчинилися. Що з того!

— Ви не вийдете звідси. Ви просто перейдете до сусідньої камери у нашій золотій в’язниці.

Вперше вона звернулася до нього, дивлячись йому в очі. У неї було бездоганно вродливе обличчя, а шкіра, настільки світла, що здавалася майже прозорою.

— Ви думаєте, чому ви тут, зі мною? — шепотіла вона далі. — Ніхто не може вийти звідси, якщо Вольфґанґ не захоче. Ви навіть не можете відчинити вікна. Це надійна в’язниця: мій чоловік, свого часу, звів її для Вольфґанґа. Мій чоловік замкнув хлопця, а не я! А він тепер мститься мені. Це не смішно.

Вона знову засміялася тим страшним сміхом, на якусь мить ставши подібною до Злої Мачухи з казки про Білосніжку, як завжди уявляв її собі Рат — вродливою, але зарано постарілою дамою.

Рат відчув різку слабкість і змушений був узятися за одвірок. Рука його затремтіла, тоді все скінчилося. Чоло йому зросив холодний піт.

— Вам потрібен цукор. Інакше ви помрете.

— Цукор? Я... То він...

— Звісно, він зробив вам ін’єкцію. Для цього він привів вас сюди. — Вона похитала головою, ніби не могла зрозуміти, чому він такий нетямущий. — Вас привели сюди померти.

— То дайте мені цукру!

— Я б хотіла трохи повтішатися вашим товариством, у мене так мало відвідувачів — лише кілька старих привидів, — посміхнулася стара. — Було б дуже приємно, якби ви могли побути трохи довше. Але це не у моїй владі. Ви скоро підете, і я знову залишуся сама.

— Ви можете дати мені що завгодно! У вас тут немає шоколадних цукерок? Ви не кладете цукор у чай? — Рат впадав у паніку. — Фрукти, цукерки, сік, що завгодно, дідько його бери!

— Боюсь, я не можу вам допомогти. Тут ніколи не було нічого солодкого, ні шоколаду, ні фруктів, ні цукру, нічого. Це єдина причина, чому взагалі побудували цю в’язницю.

Коли вони увійшли до офісу Інспекції А, Райнгольд Ґреф сидів за столом і читав вечірню газету.

Побачивши їх, Ґреф відклав газету вбік і підвівся.

— Шарлі, — сказав він, допитливо позираючи на її супутника.