Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли вона світиться на екрану, вона ідеальна жінка, втілена у чистому світлі; а тоді вона все руйнує, коли розтуляє рота, і динаміки починають хрипіти, рипіти і кумкати.

Він мусив затуляти собі вуха долонями, так це було жахливо. Чому вона йому це робить? Чому вона це робить із собою?

Його рішення ухвалене. Це має статися сьогодні! Не треба гаяти час — він має діяти рішуче і негайно, інакше їх стане забагато! Вона ідеальна — можливо, найкраща з усіх, кого він будь-коли запрошував.

Він спускається: підготування відбуваються швидко, шприци й інструменти напоготові. Приготовано вино для приголомшення. І, звісна річ, заряджена кіноплівка у камеру.

Дзвінок у вхідні двері. Він чує, як Альберт простує вестибюлем.

Це не може бути вона, у нього ще кілька годин.

«Китайський дім» усе доставив, як було обіцяно. Фургон саме повертав, виїжджаючи на вулицю, коли Рат припаркував «Б’юїк» перед віллою. Він вийшов з машини і взяв собаку на шворку. Він вирішив, що краще взяти Кірі з собою, ніж вона знову влаштовуватиме виставу у машині.

Будинок стояв за завісою дощу, яка розсіювала світло з вікон у мільярдах крихітних краплин, і видався Ратові ще темнішим, ніж під час першого візиту на тому тижня.

Простуючи стежкою до ґанку, він відчував оте особливе збудження, лихоманку, що охопила його: він відчував, що дуже близький до чогось. Десь тут був зв’язок між усіма трьома жінками. Водночас його не відпускала думка, що він уже має знати, що цей візит є зайвим, що йому треба тільки трохи поміркувати, і він зрозуміє, що його турбує від моменту дзвінка з «Китайського дому».

— Поводься гречно, — звелів він Кірі, — ми йдемо до пристойних людей!

Кірі сіла, і Рат подзвонив у двері.

Минув якийсь час, доки їм відчинив сивий слуга, якого Рат уже знав з минулого разу. Попри всі свої гроші, Маркард, здається, не мав надто багато персоналу. Старий давно мав би вийти на пенсію! Але свою роботу він виконував, як належить досвідченому слузі.

— Що ви бажаєте? — запитав він гордовито.

— Я б хотів побачити пана Маркарда.

— У якому питанні?

— У карно-поліційному.

Рат показав своє посвідчення. Невже старий справді не впізнав його? Чи нетямовитість належить до рис, яку повинен мати взірцевий слуга?

Принаймні цього разу старий не залишив його чекати за дверима. Рату було дозволено зайти до великої зали, яку тут назвали вестибюлем, і старий слуга зник за одними з великих подвійних дверей, всередині величезного будинку. Кірі тим часом обнюхувала старомодні рицарські обладунки, які, ймовірно, мали за плечима не більше, як по тридцять років. Рат зауважив, що Кірі, потрапивши всередину будинку, поводилася доволі схвильовано.

Вочевидь, для собачого носа у цьому середовищі було аж надто багато цікавого.

Слуга повернувся за дві хвилини.

— Шляхетний пан може вас прийняти, — повідомив він, — але також дає вам знати, що, на жаль, має для вас небагато часу. Тож будьте лаконічним.

— Якби ви мене відразу до нього пустили, я б уже й упорався, — відказав Рат, на що старий лише брову підняв.

— Можу я попросити вас залишити собаку у вестибюлі, — сказав він, натомість, дивлячись на Кірі так, ніби вона скажена.

Рат прив’язав собаку за шворку до алебарди, яка утримувала рицарський обладунок, і нахилився до Кірі.

— Будь розумницею, — звелів їй. — Пам’ятай, що я тобі казав надворі.

Він прослідував за старим слугою через анфіладу кімнат — майже всі з каміном, деякі навіть із гобеленами — до невеликої вітальні, з високих аркових вікон якої мав би відкриватися фантастичний краєвид з озером, якби не пелена дощу. Двері з вітальні вели на невеличку терасу.

Вольфґанґ Маркард чекав на нього за столом із темного дерева, на якому стояла пляшка арманьяку і дві склянки. Коли Рат увійшов, господар підвівся, і зробив до нього кілька кроків.

— Комісаре! — привітав він Рата, потискаючи йому руку. — Того разу ви не принесли до цього будинку добрих новин. Я сподіваюся... з Оппенберґом нічого не сталося?

— Можу вас заспокоїти. Непогані новини. Лише кілька запитань про маленький, непоказний плід.

Маркард налив собі з пляшки.