— Пауль Віткамп, — представила вона, — шкільний друг Ґереона з Кельна. Райнгольд Ґреф, колега і напарник Ґереона Рата.
Чоловіки потиснули один одному руки.
— Дуже приємно, — сказав Ґреф. — Однак «партнер» наразі не зовсім актуально. Бьом розділив нас, а Ґеннат поки що цього не змінив.
— Отже, ви не маєте уявлення, де Ґереон може пропадати?
Ґреф знизав плечима.
— У будь-якому разі, він не в Управлінні. Я телефонував, і ніхто не відповідає.
— У вас є свій ключ?
Ґреф кивнув.
— А що? Ви думаєте, він заснув над купою файлів?
Шарлі засміялася.
— Я була б дуже здивована. Втім, ніколи не знаєш...
Ґреф підвівся, підійшов до вішалки і якийсь час порпався у кишенях пальта, аж доки у руці забрязкотіли ключі.
— Ось, — подав він в’язку. — Піти з вами?
— Не треба. Я пам’ятаю дорогу.
Кабінет був замкнений.
— Навіть табличка з його ім’ям на дверях, — поцінував Пауль. — Я й не знав, що Ґереон таке велике цабе.
У кабінеті панував морок, і Шарлі увімкнула світло.
Порядок був тільки на столі секретарки.
Шарлі пройшла просто у кабінет Ґереона, Пауль — за нею.
На одному столі було порожньо, а на іншому — цілковитий хаос.
— Можу здогадатися, де робоче місце Ґереона, — посміхнувся Пауль.
Шарлі оглянула стіл.
Просто посеред стільниці лежав листочок паперу, на якому щось було занотовано олівцем. Адреса. «Сандвердер». Це має бути десь у районі Ванзеє. І кілька разів обведене ім’я.
«Маркард».
Вона намагалася пригадати, чи не чула вона це ім’я останнім часом від Ґереона?
— Залишайся тут, на випадок, що він з’явиться, — звеліла вона Паулю, беручи нотатку зі столу. — Я зараз повернуся.
Ґреф здивовано звів очі на Шарлі, не чекавши, що вона так швидко повернеться.
— Чи фігурує ім’я Маркард у якому-небудь з розслідувань? — запитала вона.
Ґреф похитав головою.
— Маркард? — озвався детектив, що сидів за сусіднім столом і досі мовчки прислухався. — Чому ви питаєте?