Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Серджент Бацфас, що аж почервонів з напруги спинився перевести дух. Раптова тиша розбудила суддю, і містер Старлей зараз же заходився записувати щось пером без чорнила. Вигляд у нього був вельми поважний. Йому дуже хотілося показати присяжним, що він думає і з заплющеними очима.

— Про цього Піквіка я не буду багато розводитись, — казав далі серджент Бацфас. — Тема мало приваблива. Ні мене, ні вас, джентльмени, не може тішити споглядання обурливої бездушності та систематичної підлоти.

Тут містер Піквік, що довгий час мовчки горзався на своєму місці, раптом підскочив, немов йому спало на думку кинутись на серджента Бацфаса у високій присутності суду. Владний жест містера Перкера спинив нашого героя, і він уже спокійніше слухав ученого джентльмена, обпікаючи його обуреним оком, що різко контрастувало із зачарованими обличчями місис Клапінс та місис Сендерс.

— Я кажу: „систематичної підлоти", джентльмени, — повторив серджент Бацфас, проймаючи поглядом містера Піквіка й звертаючись до нього. — А тепер, коли це слово вже вжито, дозвольте мені сказати відповідачеві Піквіку, якщо він тут, — а я чув: він таки тут, — дозвольте мені сказати йому, що він зробив би благородніше, тактовніше й розумніше, якби не приходив сюди зовсім. Дозвольте сказати йому що ніякі знаки протесту, які він тут подаватиме, не вплинуть на вас, панове, бо ви знаєте, чого вони варті. Дозвольте також сказати йому, як у дальшому казатиме вам мілорд суддя, що присяжних, свідомих своїх обов’язків, не можна ні ошукати, ні залякати. Нехай же він знає, що всі спроби в цьому напрямку окошаться на винному незалежно від того, буде це позивач, чи відповідач, і зватимуть його Піквік, Ноакс, Стоакс, Стайлс, Браун або Томпсон.

В наслідок цього маленького відбігу від теми очі всієї зали повернулись до містера Піквіка, а серджент Бацфас, спустившись трохи з моральних високостей, куди перед тим занісся, перейшов до викладання суті справи.

— Я покажу вам, джентльмени, що протягом двох років Піквік безперервно жив на квартирі в місис Бардл. Я покажу вам, що ввесь цей час місис Бардл доглядала його; дбала про його вигоди; годувала його; стежила за його білизною, коли він віддавав її прати; штопала її, пришивала гудзики й провітрювала, коли прачка приносила її назад. Словом, користувалася цілковитим його довір’ям. Я покажу вам, джентльмени, що він часто давав її хлопчикові по півпені, а одного разу навіть шість пенсів. Від одного свідка ви почуєте — і цього свідчення мій учений колега не спроможеться спростувати або послабити його значення — ви почуєте, як одного разу він погладив хлопчика по голові і, спитавши, чи багато програв той у кремушки, поставив йому таке характерне запитання: „Чи хотів би ти мати нового тата?" Я доведу вам, джентльмени, що приблизно рік тому Піквік почав відлучатися з дому на більш-менш довгий час, неначе готуючись поволі розірвати з моєю клієнткою. Ви побачите, проте, що він нібито вагався. Може, кращі почуття, якщо він їх має, взяли гору: на його нелюдське серце вплинули таки її врода й принадливість, та тільки одного разу, повернувшись з подорожі, Піквік цілком виразно запропонував їй побратись із ним. Між іншим, він ужив спеціальних заходів, щоб на той час у квартирі нікого не було, але в нас є свідчення, — свідчення, мушу сказати, поневільні — трьох його друзів, що того ранку заходили до нього. Вони бачили, що позивачка лежала в нього на руках, і чули, як він пестливими словами намагався її заспокоїти.

Ця частина промови вченого серджента справила на аудиторію величезне враження, і, щоб підсилити ефект, він дістав з торби два клаптики паперу і, вимахуючи ними, переможно пішов далі.

— Тепер мені лишається сказати небагато. Серед документів є два листи, писані рукою відповідача. Листи ці промовляють за цілі томи і на ввесь зріст викривають вдачу цієї людини. Це не відверті, палкі красномовні послання, що говорять мовою гарячої пристрасті. Ні, то лукаві, коротенькі, двозначні повідомлення. На щастя, вони переконливіші за будьякі поетичні твори; треба тільки пильним і недовірливим оком глянути на них. Очевидно, Піквік писав їх з наміром збити з пантелику третіх осіб, до рук яких вони могли б потрапити. Дозвольте мені прочитати їх. Перше: „Гаравей, 12 година. Люба місис Б., биті котлети й підливу з помідорів. Ваш Піквік^". Що це означає, джентльмени? „Биті котлети й підливу з помідорів. Ваш Піквік". Биті котлети. Праведне небо! та ще підлива з помідорів! Невже ж, джентльмени, з щастя довірливої й чутливої жінки можна глузувати таким негідним способом? Другий лист не має ніякої дати, що само по собі викликає вже підозру. „Люба місис Б. Повернуся додому лише завтра. Диліжанс трапився занадто забарний". Далі знаходимо таку надзвичайно показову фразу: „Не турбуйтесь за грілку". Грілку! Хто стане турбуватися за грілку, джентльмени? Коли то було, щоб спокій будьякого чоловіка або жінки порушувала якась грілка? — приладдя невинне, корисне і, додам від себе, дуже вигідне в хатньому житті. Чого б то став він так настирливо умовляти місис Бардл не турбуватись за грілку? Ясно, ця грілка позначає прихований вогонь, і Піквік вигадав цю систему листування з єдиною метою підготовити собі на майбутнє шляхи до відступу. А що то за натяк на забарний диліжанс? Скільки я розумію, цим диліжансом може бути тільки сам Піквік. Він і справді занадто барився в своїх відносинах з місис Бардл, але, я сподіваюся, його хода стане віднині швидшою, бо ви, джентльмени, примусите його витратитись та підмазати собі колеса.

Серджент Бацфас заждав хвилиночку, щоб подивитись, чи не засміявся хто з його дотепу. Пересвідчившись, що зрозумів його тільки торговець городиною, який саме цього ранку підмазував свій візок і всміхнувся, згадавши про це, серджент визнав за краще закінчити свою промову в трагічніших тонах.

— Але годі про це, джентльмени, — сказав він. — Не можна сміятись, коли щось гнітить тобі душу. Не слід жартувати, коли збуджено найглибші наші почуття. Надії та мрії моєї клієнтки пішли з вітром, і не буде поетичним перебільшенням сказати, що з вітром пішло й її заняття. Об’яви нема, але в квартирі в неї немає пожильця. Цілком пристойні джентльмени проходять повз вікна, та ніхто й ніщо не запрошує їх завітати. Похмуро й мовчазно в будинку. Не чути навіть голосу дитяти. Йому нецікаві дитячі розваги, коли мама його плаче. Воно закинуло свої крем’яшки і забуло уже застережливий оклик „без шахрайства!" А Піквік, джентльмени, Піквік— немилосердний нищитель хатнього оазису на Госвелській вулиці; Піквік, що отруїв там криниці й засипав попелом зелені моріжки; Піквік, що виступив сьогодні перед вами з своїми безсердими підливою з помідорів та з грілкою; Піквік все ще з безсоромним нахабством підіймає вгору свою голову і без єдиного зітхання жалю дивиться на вчинену ним руїну. Примусити сплатити відшкодування — тільки цим ви й можете покарати його і хоч трохи забезпечити мою клієнтку. І з проханням про відшкодування вона й звертається до своїх освічених, розважливих, справедливих, добросердих, чулих і безсторонніх земляків, що сидять сьогодні на лаві присяжних.

Так блискучо закінчивши цю прекрасну промову, серджент Бацфас сів, а суддя Старлей прокинувся.

— Прошу викликати Елізабет Клапінс, — перепочивши хвилинку, сказав серджент Бацфас з новими силами.

Найближчий пристав запросив Елізабет Тапінс, другий, що стояв неподалеку, гукнув Елізабет Джапкінс, а третій щодуху вибіг на вулицю і, аж доки не захрип, шукав Елізабет Мафінс.

Тим часом місис Бардл, місис Сендерс, містер Додсон і містер Фог спільними силами приставили місис Клапінс на місця для свідків. Коли вона міцно угніздилась на верхньому східці, місис Бардл розташувалася на нижчому з хусточкою й калошами в одній руці і з пляшкою, яка вмістила б щонайменше чверть пінти, нюхальної солі — в другій, готова першої-ліпшої хвилини прийти їй на допомогу. Місис Сендерс, тримаючи палець на пружині зонтика й готова відкрити його на першу вимогу, стала поруч приятельки і уп’ялась очима в обличчя судді.

— Заспокойтесь, прошу, місис Клапінс, — сказав серджент Бацфас. Розуміється, як тільки її попросили заспокоїтись, місис Клапінс заридала ще ревніше й виявила загрозливі ознаки близького знепритомнення, бо, як казала вона згодом, переживання подолали її.

— Чи не пригадуєте ви, місис Клапінс, — після кількох другорядних запитань сказав серджент Бацфас, — як ранком минулого липня вам довелося зайти до місис Бардл? Вона тоді саме прибирала в кімнатах свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.

— Так, я пригадую це, мілорд і панове присяжні,— ствердила місис Клапінс.

— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?

— Так точно, сер.

— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.

— Я не хочу обманювати вас, мілорд і панове присяжні,—помітно хвилюючись, запевнила місис Клапінс.

— Вам і краще буде нікого не обманювати, мадам, — сказав маленький суддя.

— Місис Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, який коштував тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з квартири місис Бардл ловлять гав.

— Кого ловлять? — скрикнув маленький суддя.

— Трохи прочинені, мілорд, — пояснив серджент Снабін.

— Вона сказала: ловлять гав, — з лукавим виглядом зауважив маленький суддя.

— Це — одне й те ж саме, мілорд, — знову втрутився серджент Снабін.

Маленький суддя мав усе ж таки сумнів і сказав, що запише це. Після того місис Клапінс знову стала давати свої свідчення.

— Я думала, джентльмени, сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентльмени, і я…

— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.