Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хоч які дрібні були ці ознаки, але вони впали в спостережливе око містера Піквіка. Він поправив свої окуляри, крізь які стежив за виявленням адвокатових почувань, і, не звертаючи уваги на підморгування та застережні знаки містера Перкера, енергійним тоном промовив:

— Ви звикли вдаватись у найскладніші юридичні питання, сер, і моє бажання бачити вас у такій дріб’язковій справі, напевне, здається вам примхою.

Серджент спробував прибрати поважного вигляду, та не спромігся й знову всміхнувся.

— Люди вашої професії, сер, — продовжував містер Піквік, — бачать завжди найгірші властивості в людині. Всі її вади та хиби на ввесь зріст постають перед вами. З власного досвіду, вивчивши присяжних, ви знаєте, як багато важить „афект" (я не роблю вам ніякого докору з цього приводу). І ви ладні накинути й усім іншим бажання користуватись знаряддям, до якого ви вдаєтесь в інтересах своїх клієнтів. Я думаю, що саме через це всі юристи недовірливі і аж надто обачні. Свідомий незвичайності свого становища, я, проте, прийшов до вас, сер, щоб, як казав мій друг Перкер, запевнити вас у своїй правоті. Я не винний у зрадницькому вчинку, в якому мене обвинувачують, і хоч як високо ціную вашу допомогу, та коли ви не певні моєї невинності, я примушений буду відмовитись від ваших послуг.

Задовго до кінця цієї промови, занадто прозаїчної, як на вдачу містера Піквіка, серджент заглибився в міркування. Проте через кілька хвилин він знову повернувся до реального життя і, побачивши перед собою своїх клієнтів, підвів голову від паперу, на якому збирався вже був писати, і досить нечемним тоном спитав:

— Хто, крім мене, бере участь у вашій справі?

— Містер Фанкі, — відповів повірений.

— Фанкі, Фанкі, — повторив адвокат. — Ніколи не чув такого імени раніше. Він, певно, дуже молода людина?

— Так, дуже молода, — ствердив Перкер, — він уперше виступив тільки цими днями. Дозвольте… зараз скажу… він у корпорації всього вісім років.

— А, я так і думав, — промовив серджент тоном, яким дорослі звичайно говорять про безпорадних немовлят. — Містер Малард, пошліть по містера…. містера…

— Фанкі, Голборн — каурт, в Грейс-Іні,—допоміг Перкер.

— Містера Фанкі й перекажіть йому, що я буду дуже радий бачити його в себе.

Містер Малард пішов виконувати доручення, а Снабін знову заглибився в міркування й міркував, аж доки прийшов містер Фанкі.

Цей малюк — адвокат іншими сторонами був цілком доросла людина. Він дуже нервувався й навіть трохи заікався з хвилювання.

— Я не мав приємності бачити вас раніше, містер Фанкі, — сказав серджент Снабін поблажливим тоном.

Містер Фанкі вклонився. Щодо нього, то він мав приємність бачити серджента, і протягом восьми з чвертю років заздрив йому.

— Ви, здається, виступаєте разом зі мною в цій справі, — промовив серджент.

Будь містер Фанкі заможніший, він би послав по свого клерка довідатись, чи й дійсно він виступає. Будь він спритніший — приклав би палець до лоба і удав, що пригадує, чи є таке діло серед багатьох доручених йому справ. Але він не був ні багатим, ні спритним і тому тільки почервонів і вклонився.

— Ви знайомі з документами, містер Фанкі? — спитав серджент.

Тут знову таки містерові Фанкі слід було сказати, що він забув усі деталі справи; але він сумлінно протягом двох місяців тільки й робив, що читав ці документи, і на запитання ще більше почервонів і ще раз уклонився.

— Це — містер Піквік, — серджент хитнув пером у той бік, де стояв наш герой.

Містер Фанкі вклонився з пошаною, яку завжди викликає в адвоката перший клієнт, і знову схилив голову перед своїм принципалом.

— Може, ви пішли б і вислухали все, що вважатиме за потрібне сказати вам містер Піквік, — запропонував серджент. — Звичайно, потім ми з вами ще порадимось.

Натякнувши таким способом, що в нього взяли вже багато часу, серджент Снабін зараз же приклав до очей лорнет, недбайливо вклонився всім і знову пірнув у справу, що лежала перед ним.

В наслідок розмови, яку він мав з містером Фанкі на вулиці, містер Піквік довідався, що передбачити, який буде вирок, дуже важко, що ніхто не може заздалегідь сказати цього І що вони зробили дуже добре, перехопивши серджента Снабіна в противної сторони.

РОЗДІЛ XXV,

— Цікаво, що снідав сьогодні старшина присяжних, — ранком пам’ятного чотирнадцятого лютого сказав містер Снодграс, аби підтримати загальну розмову.

— Хотів би я, щоб він поснідав добре, — відповів Перкер.

— А чому ви цього хочете? — спитав містер Піквік.

— Та це ж дуже важливо, дорогий сер, дуже важливо, — відповів Перкер. — Коли присяжний голодний або в поганому настрої, він завжди віддає свій голос позивачеві.