Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чи добрий адвокат?! — скрикнув Перкер. — Серджент Снабін — це краса корпорації адвокатів. Заробляє втроє більше, ніж будьхто з нас. Його запрошують на всі найважливіші справи. Цього не слід розголошувати, але ми, фахівці, добре знаємо, що серджент Снабін крутить суддями, як хоче.

Сповістивши про це, маленький чоловічок взяв ще одну понюшку й таємничо підморгнув до містера Піквіка.

— Вони прислали повістки трьом моїм друзям, — сказав містер Піквік.

— Ну, звісно і Важливі свідки: бачили вас у такому становищі. В нас немає таких свідків, ми візьмемо під перехресний допит їхніх свідків і покладемось на красномовність Снабіна, — продовжував містер Перкер. — Напустимо туману на суддю й надіятимемося на присяжних.

— А як вирок буде проти мене?

Містер Перкер усміхнувся, взяв велику понюшку тютюну, перегорнув вугілля у каміні, знизав плечима й красномовно замовк.

— Ви думаєте, мені доведеться платити? — спитав містер Піквік, що уважно стежив за телеграфними знаками відповіді.

Перкер ще раз перегорнув дрова в каміні, хоч ніякої потреби в цьому не було.

— Боюсь, що так.

— Тоді мушу попередити вас, що я твердо вирішив не платити нічого, — урочисто промовив містер Піквік. — Нічого, Перкер! Жоден фунт, жоден шилінг, жоден пені з моїх грошей не перейде до кишень Додсона й Фога. Це — моє остаточне й невідмінне рішення! — І містер Піквік на доказ невідмінності своїх намірів щосили стукнув кулаком по столу.

— Чудово, мій любий сер, чудово, — не сперечався Перкер. — Вам це краще знати.

— Звичайно, — поквапливо відповів містер Піквік. — А де живе серджент Снабін?

— На старому сквері в Лінкольнс-Іні.

— Я хотів би побачити його.

— Побачити серджента Снабіна? — тоном величезного здивування скрикнув Перкер. — Неможливо, любий сер. Бачити серджента Снабіна! Та це ж нечувана річ. Його не можна бачити, не заплативши наперед за візит й не визначивши заздалегідь часу консультації. Ні, цього зробити не можна, дорогий сер, абсолютно не можна.

Містер Піквік, проте, твердо вирішив, що це не лише можна, а й треба зробити, і через десять хвилин разом з своїм повіреним був уже в конторі самого великого серджента Снабіна.

Після довгих переговорів з клерком, їх нарешті допустили до кабінету знаменитого адвоката.

Коли клієнти увійшли до кабінету, адвокат писав. Розсіяно вклонившись містерові Піквіку, відрекомендованому Перкером, адвокат попросив їх сісти, обережно поклав ручку на чорнильницю і обхопив руками свою ліву ногу.

— Містер Піквік, відповідач у справі "Бардл проти Піквіка", серджент Снабін, — пояснив Перкер.

— А я беру участь у цій справі? — спитав адвокат.

— Берете, сер, — одповів Перкер.

Адвокат похитав головою, чекаючи дальших пояснень.

— Містер Піквік хотів неодмінно побачитися з вами, сер, і перед судом ще раз запевнити вас, що обвинувачення цілком безпідставне і що, якби він не був певний своєї невинності, він не був би тут. Я наче правильно переказую ваші думки, сер? — повернувся маленький чоловічок до містера Піквіка.

— Абсолютно правильно, — ствердив той.

Серджент Снабін дістав свої окуляри, з великою цікавістю кілька секунд розглядав крізь них містера Піквіка, а потім, звертаючись до Перкера й ледве помітно усміхаючись, спитав:

— Хіба справа містера Піквіка така вірна?

Довірений знизав плечима.

— Ви думаєте викликати свідків?

— Ні.

Усмішка на обличчі в серджента стала виразніша. Він енергійно похитав ногою, відхилився на спинку крісла і на знак сумніву кашлянув.