Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чого ж це так? — здивувався містер Піквік.

— Точно не знаю, але думаю, що це — просто економія часу. Коли обід уже близько, то старшина, пішовши з присяжними на нараду, витягав насамперед свого годинника, „Боже милий, джентльмени ! Вже без десяти п’ята, а в мене на п’яту обід". — „Так само, як і в мене", — кажуть усі, крім двох — трьох, що обідають о третій і через це нетерпеливляться ще більше. Старшина усміхається й кладе годинник на стіл перед собою. „Ну, джентльмени, який же буде наш вирок? Я з свого боку гадаю… але то моя особиста думка… отже, я гадаю… тільки я не хочу ні на кого впливати… я гадаю, що позов слід було б задовольнити". Тут виявляється, що двоє чи троє присяжних увесь час думали так само, і незабаром питання одноголосно розв’язується на користь позивача.

— Одначе, — перебив самого себе маленький чоловічок, — десять на десяту. Треба йти, дорогий сер. Порушення обіцянки одружитись… на таких справах у суді завжди буває повно люду. Звеліть краще покликати карету, дорогий сер, а то ми можемо запізнитися.

Містер Піквік зараз же подзвонив, і через кілька хвилин чотири Піквікці з містером Перкером на чолі їхали до Гілдгола каретою, а Сем Веллер, містер Лаутен і синя торба з документами поспішали за ними в кебі.

— Лаутен, — сказав Перкер, коли вони ввійшли до зали засідань, — відведіть друзів містера Піквіка в ложу для практикантів, а він сам сяде краще поруч зі мною. Сюди, любий сер!

Взявши містера Піквіка за рукав, маленький чоловічок провів його до низенької лави, що стояла під пюпітрами адвокатів. Сидячи на ній, аторнеї мають змогу шептатися з адвокатами й давати їм потрібні вказівки під час судового розгляду. Тих, хто сидить на цій лаві, більшість публіки не бачить, бо сидять вони зовсім унизу, спиною до неї і обличчям до суддів.

— Це, я гадаю, ложа для свідків? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличке підвищення ліворуч від нього у формі кафедри з мідними бильцями.

— Це — ложа для свідків, любий мій сер, — ствердив Перкер, витягаючи з синьої торби, яку Лаутен поклав коло його ніг, силу різних документів.

— А тут, певно, сидять присяжні? — показав містер Піквік на дві лави за огорожею праворуч від нього.

— Так точно, любий сер, — відповів Перкер і постукав по кришці своєї табакерки.

Містер Піквік у стані величезного збудження стояв і роздивлявся кругом. На галереї було вже чимало глядачів, а на адвокатських місцях сиділо багато джентльменів у париках: цікава збірка найрізноманітніших носів і бакенбардів, що ними вславила себе адвокатська корпорація в Англії. На превелике здивування містера Піквіка, всі вони поділилися на невеличкі групи і дуже невимушено обговорювали останні новини, так немов ніякого засідання й не мало бути.

Не встиг містер Піквік відповісти на поклін містера Фанкі, що, ввійшовши, сів на адвокатську лаву, як у залі з’явився серджент Снабін у супроводі містера Маларда. Поставивши на пюпітр здоровенну червону торбу, за якою серджент Снабін сховався наполовину, Малард стиснув Перкерові руку й ретирувався. Потім увійшли ще два чи три сердженти, і один з них, дуже тілистий, з червоним обличчям, по-приятельському кивнув головою до серджента Снабіна і сказав, що сьогодні чудовий ранок.

— Хто цей червоновидий добродій, що привітався з нашим адвокатом? — зацікавився містер Піквік.

— Серджент Бацфас, — відповів Перкер. — Він адвокат противної сторони. А он той джентльмен, позад нього — містер Скімпін, його помічник.

Обурений людською підлістю, містер Піквік саме збирався спитати, як їхній ворог, серджент Бацфас, насмілюється говорити про погоду з серджентом Снабіном, коли всі адвокати підвелися з своїх місць, а судові пристави крикнули „Увага!“ Озирнувшись, він побачив, що входить суддя.

Через хворобу старшого судді обов’язки його виконував містер Старлей, надзвичайно низенький чоловік і такий гладкий, що здавалось, наче ввесь він складається тільки з жилета та обличчя. На своїх коротеньких ніжках він, як м’яч, вкотився в залу, урочисто вклонився адвокатам, що й собі віддали йому урочистий поклін, поклав на стіл свій трикутний капелюх і сунув під стіл свої коротенькі ніжки. Коли суддя Старлей зробив це все, від нього залишилась тільки пара маленьких вертких оченят, широке червоне обличчя та половина великого й дуже кумедного на вигляд парика.

Як тільки суддя сів на своє місце, пристав у залі засідань владно гукнув „Увага!" „Увага!" — невдоволеним тоном повторив пристав на галереї. „Увага!"— обізвались обурені голоси трьох чи чотирьох приставів у суміжних кімнатах. Далі якийсь джентльмен у чорному вбранні, що сидів нижче від судді, почав викликати прізвища присяжних. По довгих суперечках виявилось, що з дванадцяти названих присяжних присутні лише десять. На вимогу серджента Бацфаса чоловік у чорному викликав двох запасних — торговця городиною та аптекаря.

— Зараз ви складатимете присягу, — попередив джентльмен у чорному. — Річард Апвіч!

— Тут, — озвався торговець городиною.

— Томас Грофін!

— Тут, — відповів аптекар.

— Беріть книгу, джентльмени. Ви будете точно повторювати…

— Прошу суд вибачити, — перепинив його аптекар, високий, худорлявий, жовтолиций мужчина, — але, я сподіваюсь, ви звільните мене від виконання обов’язків присяжного.

— На якій підставі, сер? — спитав суддя.

— У мене немає помічника в аптеці, мілорд.

— Це мене не обходить, — відповів суддя. — Найміть когонебудь.

— Не маю грошей, мілорд.

— Мусите мати, — аж почервонів з гніву суддя. Вдача в містера Старлея була гнівлива, І він не терпів заперечень.

— Хотів би, та не можу, мілорд.

— Візьміть з джентльмена присягу, — звелів суддя. Пристав устиг промовити тільки три перші слова тексту, коли аптекар знову перепинив його.