Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс, — я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.

— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?

— Належав, сер.

І місис Клапінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місис Бардл, поволі, відповідаючи на силу навідних запитань, розповіла всю знайому вже нам розмову.

Присяжні з підозрою перезирнулися. Серджент Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли серджент Снабін відмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.

Зламавши мовчанку, місис Клапінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців через шість вона сподівається подарувати містерові Клапінсу ще й дев’яте. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив її, і незабаром шановна леді в товаристві місис Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила залишити залу засідань.

— Натаніел Вінкл! — викликав містер Скімпіц,

— Тут, — відповів ледве чутний голос.

Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, почтиво вклонився судді.

— Не дивіться на мене, сер, — роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. — Дивіться на присяжних.

Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг.

Допит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно— прибічника противної сторони, і знецінити його свідчення.

— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас звуть, сер, — містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назветься чужим ім’ям.

— Вінкл, — одповів свідок.

— Це — прізвище. А ваше ім’я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.

— Натаніел, сер.

— Даніел. А друге ім’я?

— Натаніел, сер… тобто мілорд.

— Натаніел — Даніел, або Даніел — Натаніел?

— Ні, мілорд; тільки Натаніел; Даніела нема зовсім.

— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас звуть Даніел, сер? — спитав суддя.

— Я не казав цього, мілорд, — запротестував містер Вінкл.

— Ви сказали, сер, — гнівно насупив брови суддя. — Чого б тоді записував я в себе „Даніел“, якби ви сказали інакше?

Заперечувати такий аргумент, звичайно, було не можна.

— У містера Вінкла коротка пам’ять, мілорд, — втрутився містер Скімпін, знову красномовно глянувши на присяжних. — Сподіваюся, ми знайдемо засіб відсвіжити її на сьогоднішньому засіданні.

— Будьте уважні, сер, — попередив маленький суддя, загрозливо поглянувши на свідка.

Бідолаха містер Вінкл уклонився й постарався прибрати невимушену позу, що надавала йому вигляду наляканого кишенькового злодія.

— Ну, містер Вінкл, — сказав містер Скімпін, — тепер я попрошу вас пильно прислухатись до моїх слів і раджу вам, у ваших власних інтересах, не забувати застереження мілорда судді про уважне ставлення до своїх свідчень. Ви, здається, особистий друг відповідача— містера Піквіка.

— Скільки я можу пригадати, з містером Піквіком ми знайомі вже…

— Прошу вас, містер Вінкл, не ухилятись від мого запитання. Я хочу знати, чи друг вам відповідач…