Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, я все таки маю присягати, мілорд? — спитав він.

— Безперечно, сер, — ствердив свій наказ дражливий маленький суддя.

— Нехай так, мілорд, — скорився аптекар. — Значить, у місті ще до кінця засідання станеться вбивство. А тепер — беріть з мене присягу, — і аптекар склав присягу раніше, ніж суддя встиг вимовити хоч би одне слово.

— Я хотів лише попередити суд, мілорд, — пояснив аптекар, невимушено сідаючи на своє місце, — що в аптеці в мене лишився тільки один учень. Він дуже гарний хлопчик, мілорд, але зовсім не розуміється на ліках. Він плутає епсомську сіль з ціанідною кислотою і не відрізняє сенського сиропу від опіуму. — І, сказавши це, аптекар вигідніше влаштувався на лаві й прибрав задоволеного вигляду, готовий, здавалося, до найгіршого.

Пройнятий жахом містер Піквік перелякано дивився на аптекаря, коли серед присяжних відчулося якесь збудження, і до зали ввійшла місис Бардл, підтримувана своєю подругою Клапінс. Вкрай знеможена, вона важко впала на лаву, на протилежному кінці якої сидів наш герой, і зараз же містер Додсон з одного боку, а Фог — з другого, з виразом глибокого співчуття та суму на обличчях, передали їй пару калош і надзвичайно великий зонтик. Далі на порозі з’явилася постать місис Сендерс, що тягла за руку добродія Бардла. Побачивши своє дитя, місис Бардл здригнулася й схопилася з місця, але раптом стримала себе і вкрила хлопця нестямними поцілунками. Потім, здитинившись і втративши свідомість місця й часу, бідолашна леді стала допитуватись, де вона. Замість відповідати, пані Клапінс і Сендерс одвернули голови й ревно заридали, тоді як пани Додсон і Фог намагалися умовити позивачку заспокоїтись. Серджент Бацфас тер собі очі великою білою хусточкою й проречисто поглядав на присяжних. Суддя, очевидно, розчулився, а серед глядачів багато хто почав кахикати, щоб кашлем приховати своє зворушення.

— Здорово зроблено, нема чого й казати, — шепнув Перкер містерові Піквіку. — Спритні хлоп’ята ці Додсон і Фог; знають, як справити ефект. Чудово вигадано, мій любий сер. Надзвичайно гарна ідея!

Тим часом місис Бардл поволі приходила до пам’яті, і місис Клапінс, сумлінно оглянувши всі гудзики та відповідні петельки на костюмчику добродія Бардла, поставила його коло матері напроти суду. На цій вигідній позиції він не міг не збуджувати симпатій і жалю як судді, так і присяжних. Молодий джентльмен, поки його примощували там, чинив великий опір І вмивався слізьми. В його бо уявленні стати перед судом було лише прелюдією до негайної тілесної кари або, принаймні, до довічного заслання в заморські країни.

— Бардл і Піквік, — вигукнув джентльмен у чорному, оголошуючи назву першої в списку справи.

— Я виступаю з боку позивачки, мілорд, — сказав серджент Бацфас.

— Хто ваш помічник, брате Бацфас? — спитав суддя.

Містер Скімпін уклонився, даючи зрозуміти, що помічник — він.

— Я захищаю інтереси відповідача, мілорд, — сказав серджент Снабін.

— У вас є помічник, брате Снабін? — запитав суддя.

— Містер Фанкі, мілорд, — відповів серджент Снабін.

— Серджент Бацфас і містер Скімпін на боці позивачки, — промовив суддя, записуючи прізвища в свою кишенькову книжку й читаючи їх уголос, — серджент Снабін і містер Манкі[33] — з боку відповідача.

— Фанкі, перепрошую мілорда.

— Нехай Фанкі, — погодився суддя. — Я ніколи не мав приємності чути ім’я джентльмена. — Тут містер Фанкі вклонився й усміхнувся. Усміхнувся, вклоняючись, І суддя, після чого містер Фанкі, почервонівши аж до білка очей, став удавати, ніби не помічає, що всі дивляться на нього; прийом, який не вдавався досі нікому, і, імовірно, ніколи не вдасться.

— Ідемо далі, — сказав суддя.

Судебні пристави ще раз зажадали уваги, і містер Скімпін „узявся до викладу справи". Виявилось, що в ній нічого інтересного не було, а якщо й було дещо, то знав про це тільки містер Скімпін. В усякому разі, коли він через три хвилини знову сів на своє місце, присяжні були обізнані з суттю позову не більше, як перед його виступом.

Потім з усією величністю й гідністю, яких вимагала суть справи, звівся на ноги серджент Бацфас. Кинувши пошепки кілька слів Додсонові, нашвидку порадившись з Фогом, він поправив на своїх плечах тогу, причепурив зачіску на парику і вдався з промовою до присяжних.

Почав серджент Бацфас із запевнення в тому, що ні разу за свою практику, ніколи від перших моментів своєї юридичної діяльності, не випадало йому підходити до справи з почуттям такого глибокого хвилювання та свідомості своєї відповідальності. Він не зніс би тягару цієї відповідальності, якби його не підтримувало переконання, навіть абсолютна певність, що він захищає праве й справедливе діло: діло безвинно й жорстоко покривдженої жінки, що не може не зворушити серця дванадцяти висококультурних джентльменів, яких він бачить у ложі перед собою.

Адвокати завжди починають з такого вступного слова, бо воно відразу притягає до них симпатії присяжних, що складають дуже високу ціну їхній проникливості, і дозволяє виявити свій ораторський хист в найкращому світлі. Добре вплинуло й це слово, бо багато присяжних зараз же заходились гарячково робити чималі нотатки.

— Ви чули вже від мого освіченого колеги, джентльмени, — вів далі серджент Бацфас, чудово знаючи, що від його освіченого колеги присяжні нічого не чули, — ви чули вже від мого освіченого колеги, джентльмени, що позов складено за порушення обіцянки одружитись і що суму відшкодування визначено в тисячу п’ятсот фунтів стерлінгів. Але мій освічений колега не казав вам нічого про подробиці цієї справи. Про ці подробиці докладно розповім вам я, джентльмен…, і слова мої ствердить безталанна жінка, яка стане перед вами отут у ложі.

Зробивши на слові „ложа" урочистий наголос, серджент Бацфас дужим ударом кулака струснув кафедру і глянув на Додсона й Фога, що захитали головами, захоплені красномовністю серджента й обурені підлотою відповідача.

— Позивачка, джентльмени, — тихим і меланхолійним голосом казав серджент Бацфас, — позивачка — вдова. Так, джентльмени, вдова. Небіжчик містер Бардл, що протягом багатьох років користувався пошаною та довір’ям свого монарха і свято пильнував його прибутків, майже непомітно покинув наш світ і перейшов туди, де вічний мир і злагода, яких не може дати жодна митниця.

Характеризуючи цими повними захвату словами покійного містера Бардла, який сконав у пивниці від удару кухлем по голові, вчений серджент ледве стримував своє зворушення, і голос його тремтів.

— Він залишив нам свою подобу в особі маленького хлопчика, що народився за кілька місяців до його смерті, - провадив далі серджент Бацфас. — З цим маленьким хлопчиком на руках, єдиним, що лишилося від покійного митного урядовця, місис Бардл зреклася світу й оселилася в тиші відлюдної Госвелської вулиці, приліпивши до вікна вітальні об’яву:"Умебльовані кімнати для самотнього джентльмена. Спитати в домі". Тут серджент Бацфас спинився, щоб присяжні встигли записати цю фразу.

— На об’яві не було дати? — зацікавився старшина присяжних.

— Дати не було, джентльмени, — відповів серджент Бацфас, — але мені відомо, що висіла вона на вікні вітальні позивачки рівно три роки тому. Звертаю вашу увагу на вираз у цьому документі. „Умебльовані кімнати для самотнього джентльмена". Ставлення місис Бардл до всіх чоловіків грунтувалося на її спостереженнях неоціненних чеснот покійного її чоловіка. „Містер Бардл, — казала до себе самої вдова, — був людина порядна, господар свого слова Містер Бардл не був ошуканець. Містер Бардл теж був колись самотній. Самотній джентльмен захистить і підтримає мене. В самотньому джентльменові я завжди бачитиму щось від містера Бардла тих часів, коли він в жертву мені приніс свою юність та недосвідченість… Отже, самотньому джентльменові найму я свої кімнати". Спонукувана такими прекрасними міркуваннями (найкращими в недосконалій природі людській, джентльмени!), самотня й невтішна вдова обтерла сльози, умеблювала перший поверх квартири, притиснула до своїх грудей невинного хлопчика і наліпила на вікно вітальні об’яву. Чи довго ж висіла вона там? Ні. Гадюка стежила за нею; гадюка не спускала її з ока. Міна готувалася. Сапер і підривник працювали, не покладаючи рук. Не провисіла об’ява на вікні вітальні й трьох днів — і трьох днів, джентльмени! — як у двері квартири місис Бардл поступалось двоноге створіння, що зовні мало всі ознаки людини І зовсім не скидалось на страховище. Його запросили ввійти. Він найняв кімнати і наступного ж дня переїхав. Ця людина був Піквік; Піквік — відповідач.

[33] Англійське Манкі — monkey — значить „малпа".