Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я саме збирався сказати, що…

— Ви відповісте на моє запитання, сер?

— Якщо ви не відповідатимете на запитання, вас оштрафують, сер, — попередив суддя.

— Ну, сер, — настоював містер Скімпін, — так або ні?

— Так, я йому друг.

— Так, ви йому друг. А чому ви не могли сказати цього відразу, сер? Мабуть, ви знайомі і з позивачкою?

— Я не знайомий з нею, але бачив її.

— А! ви не знайомі, але бачили. Будьте ласкаві пояснити присяжним, що ви хочете сказати цим, сер.

— Я хочу сказати, що не був представлений їй, але бачився з нею, коли приходив до містера Піквіка на Госвелську вулицю.

— А як часто бачились ви з нею, сер?

— Як часто?

— Авжеж, містер Вінкл, як часто. Я можу повторити моє запитання хоч двадцять разів, якщо вам хочеться, сер. — І вчений джентльмен, насупивши брови, взявся під боки й глянув на присяжних.

Це запитання зняло силу юридичних непорозумінь дуже звичайних у таких випадках. Насамперед містер Вінкл сказав, що абсолютно не може пригадати, скільки разів він бачив місис Бардл. Тоді його спитали, чи довелося їм зустрінутись двадцять разів. „Звичайно, більше", — відповів містер Вінкл. Потім він мусив сказати, чи бачив її сто разів; чи може присягнутись, що то було тільки п’ятдесят або сімдесят п’ять, і так далі. Єдиним позитивним наслідком допиту була порада не ухилятись від істини й пам’ятати, де він стоїть.

Коли свідка таким способом довели до бажаного рівня нервового розладу, допит відновили.

— Скажіть, містер Вінкл, — спитав Скімпін, — чи не були ви в квартирі відповідача на Госвелській вулиці одного ранку в липні минулого року?

— Був.

— З вами були й ваші приятелі, Тапмен і Снодграс на прізвища?

— Так.

— Вони тут?

— Тут, — відповів містер Вінкл, безпорадно дивлячись на те місце, де сиділи його друзі.

— Я попрошу вас звертати більше уваги на мене Й забути про ваших друзів, містер Вінкл, — і містер Скімпін знову промовисто глянув на присяжних, — Вони свідчитимуть без попередньої наради з вами. А, може, ви заздалегідь змовилися з ними? Тепер, сер, розкажіть присяжним, що бачили ви, коли ввійшли того ранку до вітальні відповідача. Не баріться, сер. Вам доведеться сказати про це рано чи пізно.

— Відповідач, — з деяким зрозумілим ваганням сказав містер Вінкл, — держав позивачку за поперек, а вона лежала в нього на руках і, здавалось, була непритомна.

— Чи чули ви, що говорив їй відповідач?

— Я чув, як він називав її голубонькою і просив заспокоїтись, бо хтось іде.

— Тепер ще одне запитання, містер Вінкл, і не забувайте застереження мілорда судді. Чи можете ви присягнути, що відповідач Піквік не казав: „Місис Бардл, голубонько, заспокойтесь. Вам же треба буде до цього призвичаюватись", або щось у такому дусі?

— Я… я зрозумів його слова зовсім інакше, — пробелькотів містер Вінкл, ошелешений таким перекрученням свого свідчення. — .Я був на площадці коло дверей і не міг чути виразно. Враження в мене…

— Присяжні зовсім не цікавляться вашим враженням, містер Вінкл, — перепинив його містер Скімпін. — Люди порядні не роблять своїх висновків з вражень. Ви були на площадці й не чули виразно слів, кажете? Гаразд. Я питаю вас, чи можете ви заприсягтись, що Піквік не сказав наведеної мною фрази. Не можете?

— Ні, не можу, — відповів Вінкл, і містер Скімпін сів на своє місце з виглядом переможця.

До цього моменту становище містера Піквіка було таке погане, що погіршити його, здавалось, було не можна. Проте його можна було поліпшити, і містер Фанкі вирішив зробити це, удавшись до перехресного допиту свідків. Що з того вийшло — ми зараз побачимо.

— Скільки я знаю, містер Вінкл, — сказав Фанкі,— містер Піквік далеко не юнак.