Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Слухаю, мілорд.

Але як пристав не знайшов „тої особи", то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалося; всі, хто підвівся, щоб подивитись на злочинця, посідали знову; і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:

— Ви знаєте, хто це говорив, сер?

— Думаю, що то був мій батько, мілорд, — признався Сем.

— Ви бачите його?

— Ні, не бачу, — відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі зали.

— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його, — промовив суддя.

Сем вдячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до серджента Бацфаса.

— Ну, містер Веллер, — сказав серджент Бацфас.

— Ну, сер, — озвався Сем.

— Ви, здається, служите у містера Піквіка, відповідача в цій справі. Що ви можете сказати?

— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентльмена, і службою дуже задоволений.

— Мало роботи й дістаєте багато, я думаю? — пожартував серджент Бацфас.

— О, дістаю цілком досить, як казав один солдат, коли суд присудив вчистити йому триста п’ятдесят батогів.

— Ви не повинні розповідати нам, що казав солдат або хтось інший, сер, — спинив його суддя. — Це — не свідчення.

— Дуже добре, мілорд, — згодився Сем.

— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталось того ранку, як ви найнялися до відповідача? — спитав серджент Бацфас.

— Пригадую дещо.

— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.

— Того ранку я одержав нову трійку, джентльмени присяжні,— сказав Сем, — і, як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.

Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши зза пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:

— Будьте уважні, сер.

— І я так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорд, — відповів Сем. — І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.

Всі засміялися. Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке невинне, що суддя не сказав нічого й запропонував серджентові Бацфасу провадити допит далі.

— Невже ви хочете сказати, містер Веллер, — промовив серджент Бацфас, красномовно згортаючи руки й напівповертаючись до присяжних, наче мовчки запевняв їх, що дошкулить таки й цьому свідкові,— невже ви хочете сказати мені, містер Веллер, ніби ви не бачили, як позивачка непритомна лежала на руках відповідача, як то, ви чули, описували інші свідки?

— Ні, не бачив, — ствердив Сем. — Я ввесь час стояв у коридорі, і коли мене покликали до вітальні, старої леді там уже не було.

— Слухайте, містер Веллер, — промовив серджент Бацфас, вмочуючи перо в чорнило й намагаючись залякати Сема тим, що записуватиме його слова. — Ви, кажете, стояли в коридорі і не бачили того, що відбувалось перед вами. Очі у вас є, містер Веллер?

— О, очі в мене є, - відповів Сем, — але річ у тому, що це — тільки очі. Якби замість них я мав пару мікроскопів, що збільшують у мільйон разів, мабуть тоді, я й міг би побачити щось крізь товстючі двері. Але в мене звичайнісінькі очі, і мій зір через те дуже обмежений.

Сем сказав це з виразом такої щирості на обличчі й таким лагідним тоном, що аудиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а серджент Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юрист, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.

— У мене до вас ще одне запитання, містер Веллер.