Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ І

Перший промінь світла, що осяює морок і обертає в сліпучий блиск темряву, якою, здається, оповита попередня історія громадської діяльності безсмертного Піквіка, виходить з таких рядків у протоколах Піквікського клубу, що їх видавець цих записок має за найвищу приємність подати своїм, читачам на доказ пильної уваги, невтомної впертості й гострої проникливості, з якими він досліджував довірені йому різноманітні документи.

„12 травня 1827 року. Головує Джозеф Сміггерс, есквайр[1],Н. В. П. Ч. П. К.[2]

Одноголосно ухвалено такі резолюції:

Заслухавши з почуттям щирого задоволення й беззаперечної згоди доповідь, прочитану Семюелем Піквіком, есквайром, П. П. Ч. П. К.[3], і затитуловану „Деякі думки про джерела Гемпстедських ставів із зауваженнями щодо теорії пуголовків“, наше Об'єднання висловлює найпалкішу за неї подяку названому Семюелеві Піквіку, есквайрові, П. П. Ч. П. К.

Цілком свідомі користі, яку матиме наука від згаданого твору, так само як і від невтомних розшуків Семюела Піквіка, есквайра, П. П. Ч. П. К., в Горнсі, Гайгеті, Брікстоні та Кембервелі, члени Об'єднання не можуть не відзначити неоціненного пожитку, що його неминуче дадуть для поступу науки та розповсюдження знань роботи цього вченого на просторішому полі, якби він піднявся на нові подорожі й тим поширив сферу своїх спостережень.

З огляду на зазначене, Об’єднання якнайсерйозніше бере під увагу пропозицію, висунуту вищеназваним Семюелем Піквіком, есквайром, П. П. Ч. П. К., і трьома нижчепоіменованими] піквікцями, про утворення нової секції Піквікського Об’єднання під назвою „Товариство Дописувачів Піквікського Клубу".

Ця пропозиція дістала санкцію та ухвалу Об’єднання.

Секцію Дописувачів Піквікського Клубу вважати за оформлену, призначити й затвердити членами її Семюела Піквіка, есквайра, П. П. Ч. П. К., Тресі Тапмена, есквайра, Ч. П. К., Августа Снодграса, есквайра, Ч. П. К. і Натаніела Вінкла, есквайра, Ч. П. К. Просити їх подавати від часу до часу, на адресу Піквікського Клубу в Лондоні, документальні звіти про їхні'подорожі та дослідження; про їхні спостереження побуту та вдач людських і, взагалі, про всі їхні пригоди разом із усіма оповіданнями й нотатками, зв’язаними з місцевими краєвидами та громадським життям, і Об’єднання щиро вітає принцип, що свої подорожні витрати кожен член Секції Дописувачів бере на себе, і не має заперечень, щоб при таких умовах члени зазначеної секції провадили свої досліди стільки часу, скільки буде їм до вподоби.

Членів вищеназваної секції цим повідомляється, що Об’єднання обговорило їхню пропозицію перейняти на себе й витрати на пересилання їхніх листів та поштових пакунків; Об’єднання визнало таку пропозицію за гідну високих розумів, від яких вона виходить, і дало на це цілковиту свою згоду".

Випадковий спостерігач, — додає секретар, що записам його завдячуємо ми це оповідання, — випадковий спостерігач не помітив би нічого незвичайного в лисій голові та круглих окулярах, невідступно повернених до його (секретаря) обличчя, поки він читав вищенаведені резолюції. Для тих же, хто знав, що під лобом тим працює велетенський мозок Піквіка, а за окулярами виблискують променисті Піквікові очі, видовище, безперечно, було цікаве. Людина, що аж до джерел їх дослідила величезні Гемпстедські стави й зворушила науковий світ своєю теорією пуголовків, сиділа спокійна й незрушна, немов глибокі води цих ставів у морозний день або самотній екземпляр пуголовка на самому споді череп’яної банки. Але ще цікавішим стало це видовище, коли, набравшись жвавого духу й запалившись одностайними вигуками „Піквік!", що виривався з грудей його послідувачів, славетний муж піднявся на крісло, де перед тим сидів, і став промовляти до членів ним же самим заснованого клубу. Який матеріал дала б ця зворушлива сцена для художника!

Красномовний Піквік, граціозно сховавши одну руку під фалду фрака, другою, на підтримку своєї блискучої красномовності, вимахує в повітрі. Підвищене становище дозволяє бачити облипчасті штани на його ногах та гетри, що лишилися б непомітними на якійсь звичайній особі, але вдягнені на Піквіку мимоволі навіювали побожну пошану. Праворуч від нього сидів містер Тресі Тапмен; занадто вразливий Тапмен, який, коли йшлося про найцікавішу та найбільш простиму ваду чоловічу — кохання, сполучав із розважливістю й досвідом мужніх літ ентузіазм і запал хлопця. Час і харч поширили його колись романтичну фігуру; чорний шовковий жилет на ньому дедалі ширшав; дюйм по дюйму зникав на жилеті з очей Тапмена золотий ланцюжок від годинника; чимале підборіддя раз — по — раз глибше вдиралось у володіння білої краватки, а душа Тапмена не зазнавала змін — захоплення прекрасною статтю все ще залишалось пануючою її пристрастю. Ліворуч від свого великого ватажка сидів поетичний Снодграс, а біля нього — спортсмен Вінкл. Перший поетично кутався в блакитний плащ таємничого фасону з коміром із собачої шкури, а другий своєю особою надавав ще більшої краси новій зеленій мисливській куртці, картатій нашийній хустці та облиплим ясносірим штанам.

Промову, виголошену з цієї нагоди містером Піквіком, і дебати з приводу неї заведено до протоколів клубу. І та, і ті мають багато спільного з промовами та дебатами в усіх знаменитих товариствах, а що простежити схожість між вчинками великих людей завжди цікаво, то ми й переносимо сюди цей запис.

„Містер Піквік зауважив (каже секретар), що слава люба серцеві кожної людини. Слава поета люба серцеві його друга Снодграса; слава завойовника люба його другові Тапмену, а бажання уславитись в спортивних змаганнях на полі, в повітрі й на воді — надзвичайно міцне в душі його друга Вінкла. Він (містер Піквік) не стане заперечувати, що і його поривають людські пристрасті та почуття людські (ухвальні вигуки), мабуть, і вади людські (голосні крики „Ні!“). Але, мусить він сказати, якщо вогонь славолюбства й спалахує інколи в його грудях, то бажання добра родові людському заливає той вогонь. Похвали людей надають йому енергії в роботі; філантропія — то його страхове товариство (оглушливі ухвальні вигуки). Він дещо пишався — і відверто признається в цьому, а його вороги можуть використати це признання, — він дещо пишався, пускаючи в світ свою теорію пуголовків. Може, вона уславиться, а може — ні (викрик— „Уславилася!“ і ухвальний гомін). Він ладен погодитися з твердженням шановного піквікця, що голос його оце чув: нехай — уславилась. Але якщо слава цього твору пошириться навіть до найвіддаленіших закутків відомого світу, то й тоді його авторська гордість буде ніщо проти гордості, з якою він озирається навкруги в цей найурочистіший момент свого існування (ухвальні вигуки). Він — маленька, скромна людина (Ні, ні!). Проте він не може не відчувати, що його обрали на вельми почесну, але й трохи небезпечну роботу. Подорожувати тепер дуже незручно, і настрій у візників — неусталений. Хай шановні сочлени визирнуть з вікна та придивляться до сцен, що відбуваються навколо. Диліжанси перевертаються на всіх лініях, коні носять, човни перекидаються, і парові казани вибухають (ухвальні вигуки; голос—„Ні!"). Ні? (ухвальні вигуки). Нехай шановний піквікець, який так голосно крикнув „ні!“, вийде наперед і заперечує це, коли може (ухвальні вигуки). Хто крикнув „ні"? (ентузіастичні ухвальні вигуки). Певно, якийсь чванливий, розчарований добродій — він не каже: якийсь нікчема (гучні ухвальні вигуки), — заздрячи успіхові, мабуть, незаслуженому., яким ушановано його (Піквіка) досліди, і гостро ображений докорами, що ними зустріли його жалюгідні спроби в тій таки галузі роботи, удається тепер до підлого й обмовного способу…

Містер Блотон (з Олдгейта) бере слово до порядку. Чи не натякає шановний піквікець на нього? (Крики: „До порядку!“ „Пане голово!“ „Так! „Ні!“ „Далі!“ „Геть!" і т. інш.).

Містер Піквік не дається на залякування галасом. Він і справді мав на думці шановного джентльмена. (Величезне збудження).

Містер Блотон хоче тільки сказати, що він з глибоким презирством відкидає від себе брехливі й непристойні обвинувачення шановного джентльмена. (Голосні ухвальні вигуки). Шановний джентльмен — хвалько! (Страшенне замішання й гучні крики: „Пане голово!" і „До порядку!).

Містер Снодграс бере слово до порядку. Він звертається до голови. (Слухайте!). Він бажає знати, невжеж буде дозволено, щоб і далі точилась така ганебна суперечка між двома членами клубу? (Слухайте, слухайте!).

Голова абсолютно певний, що шановний піквікець візьме назад вжитий ним тільки но вираз.

Містер Блотон певний, що не візьме, не зважаючи на цілковиту повагу до голови.

Голова має за свій конечний обов’язок спитати шановного джентльмена, чи не вжив він виразу, яким оце прохопився, в загальному розумінні?

Містер Блотон, не вагаючись, каже, що — ні. Він ужив те слово в піквікському розумінні. (Слухайте, слухайте!). Він повинен визнати, що він особисто завжди з найбільшою пошаною ставився до шановного джентльмена і вважає його за хвалька тільки з Піквікського погляду. (Слухайте, слухайте!).

Містер Піквік почуває себе цілком задоволеним з щирого, відвертого й вичерпного пояснення свого шановного друга. Він просить зараз же занотувати, що і його зауваження треба брати тільки в піквікському розумінні. (Ухвальні вигуки).

На цьому закінчується запис і — ми певні того закінчилися й дебати, що дійшли таких високозадовільних і повчальних наслідків. У нас немає офіціального підтвердження фактів, які читач знайде в дальшому розділі, але їх старанно перевірено за листами та іншими авторитетними манускриптами[4], настільки безперечно правдивими, що вони виправдують переказ їх у зв’язаній формі.

РОЗДІЛ II

Найретельніший слуга всякої роботи — сонце — тільки встало й своїм промінням почало освітлювати тринадцяте травня тисяча вісімсот двадцять сьомого року, коли, наче друге сонце, прокинувся від сну містер Семюел Піквік і, відчинивши вікно своєї кімнати, глянув на світ унизу. Госвелська вулиця була під його ногами; Госвелська вулиця, скільки кинути оком, була з правого боку; Госвелська вулиця слалася ліворуч; протилежний бік Госвелської вулиці був через дорогу. „Такі вузькі погляди, — подумав містер Піквік, — у тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини прихованої далі. Подібно до них міг би і я, не утрудняючи себе, задовольнитися спостереженнями Госвелської вулиці, і не силкувався б навіть прозирнути в незнайомі краї поза нею". Після такого глибокого міркування містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої убрання — в портплед. Великі люди рідко приділяють багато уваги своєму туалетові. Містер Піквік витратив небагато часу на те, щоб поголитися, вдягтися, підживитися чашкою кофе, і вже через годину підійшов до постоянки візників на Сен-Мартінській вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — підзорна труба, а в кишені жилета — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.

— Кеб! — гукнув містер Піквік.

— Тут вони, сер, — озвався чудернацький екземпляр людської породи, одягнений у веретяний костюм і такий же хвартух, з латунною бляхою та номерком на шиї, що, здавалося, був закаталогізований у якійсь збірці диковин. То був уотермен[5]. — Тут вони, сер. Під’їзди, чия там черга! — Чергового візника викликали з шинку, де він курив свою вранішню люльку, і незабаром містер Піквік разом із його портпледом вкинувся в екіпаж.

— Голден-Крос[6], — сказав містер Піквік.

— І ціна йому всього — боб,Том! — до відома свого друга уотермена з серцем кинув, від’їздячи, візник.

[1] Власне, есквайр, — дворянин — землевласник, але англійці вживають це слово в адресах та листах, в офіціальних паперах тощо (як у нас пишуть вельмишановний" — В. Ш.)

[2] Неодмінний віце-президент, член Піквікського клубу. Прим, автора.

[3] Перший президент, член Піквікського клубу.

[4] Манускрипт - рукопис(лат. мовою)

[5] Уотермен (власне, буквально: перевізник, човняр) — в Лондоні був біля кожної постоянки найманих екіпажів. Він мусив напувати візницькі коні і стежити за чергою візників.

[6] "Голден-Крос“ (.Золотий Хрест") — готель, при якому була контора диліжансів.