Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де міс Рахіль? — Він не міг сказати.

— Де тоді містер Джінгл? — Він не знав.

Всі здивовано переглядались. Було вже пізно — початок дванадцятої. Містер Тапмен нишком усміхався. Вони десь гуляють і розмовляють про нього. Ха-ха — ха! Здорово вигадано. Комедія!

— Ну, нічого, — по недовгій паузі сказав містер Вордл. — Вони, сподіваюсь, скоро повернуться. Я ніколи й ні на кого не чекаю з вечерею.

— Прекрасне правило! — схвально промовив містер Піквік. — Чудове!

— Сідайте, прошу, — запросив господар.

На столі стояло велетенське блюдо холодного м’яса, і містерові Піквіку поклали чималу його порцію. Він підніс уже виделку до губ і саме збирався відкрити рот, коли з кухні долинув шум багатьох голосів. Містер Піквік спинився й поклав виделку на стіл. Містер Вордл, що різав м’ясо, і собі спинився й подивився на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на нього.

В коридорі залунали важкі кроки. Двері їдальні раптом відчинилися, і в кімнату ввалився слуга, що першого дня ваксував чоботи містера Піквіка, а за ним гладкий хлопець і вся челядь.

— Що то в біса за знак? — гримнув господар.

— Чи не горить кухня, Еммо? — занепокоїлась стара леді.

— Що ви, бабуню! — скрикнули панни.

— У чім справа? — грізно спитав господар.

Слуга набрався духу й тихо відповів:

— Вони поїхали, пане. Зовсім поїхали, сер. (Тут побачили, що містер Тапмен поклав ніж та виделку і пополотнів).

— Та хто поїхав? — розсердився містер Вордл.

— Містер Джінгл і міс Рахіль, сер. В кареті з „Голубого Лева" в Маглтоні. Я був там, але не міг спинити їх і тому зараз же прибіг сюди.

— А я сплатив його витрати! — як навіжений схопився з місця містер Тапмен. — Він узяв у мене десять фунтів. Держіть його! Він обдурив мене! Я не залишу цього! Я позиватиму! Піквік! Я не дозволю цього! — І, вигукуючи якісь безладні фрази, безталанний джентльмен у нападі розпачу забігав по кімнаті.

— Рятуй, боже! — скрикнув містер Піквік, злякано дивлячись на незвичайну жестикуляцію свого друга. — Він збожеволів! Що його робити?

— Робити! — підхопив огрядний старий господар» почувши тільки останнє слово. — Запряжіть коня в кабріолет. Я поїду до готелю й наздожену їх. А де цей лайдак Джо? — скрикнув він, коли слуга побіг виконувати доручення.

— Я тут, але я не лайдак, — озвався голос гладкого хлопця.

— Пустіть мене, Піквік! — кричав Вордл, кидаючись на сонливого хлопця. — Його підкупив цей негідник Джінгл, щоб збити мене з пантелику, і він понавигадував хто-зна чого про мою сестру й мого друга Тапмена. (Тут містер Тапмен упав на стілець.). — Пустіть мене до нього!

— Не пускайте! — верещали жінки, серед голосів яких виразно чути було ревіння гладкого хлопця.

— Не смійте держати мене! — кричав старий. — Прийміть ваші руки, містер Вінкл! Пустіть мене, містер Піквік!

Любо було дивитись, яким спокійним і філософічним залишалося під час цієї колотнечі обличчя містера Піквіка. Він тільки трохи розчервонівся з напруги, коли, цупко обхопивши руками широкі груди їхнього тілистого господаря, стримував пориви його завзятої вдачі, а об’єднане жіноцтво тягло, пхало й виштовхувало з кімнати гладкого хлопця. Містер Піквік випустив свою жертву тільки тоді, коли слуга сповістив, що кабріолет уже готовий.

— Не пускайте його їхати самого! — верещали жінки. — Він неодмінно вб’є когонебудь.

— Я поїду з ним, — сказав містер Піквік.

— Ви — славний хлопець, Піквік, — промовив господар, стискуючи йому руку. — Еммо, дай містерові Піквіку шаль обгорнути шию. Ворушись! Доглядайте бабуню, доньки. Он дивіться — вона знову зомліла. Ну, готові?

Містер Піквік, якому встигли вже закутати великою шаллю рот, наклали на голову капелюх і дали в руки плащ, відповів ствердно,

— На скільки вони випередили нас? — гаркнув містер Вордл, коли кабріолет спинився коло готелю. Голубий Лев“, круг якого, не вважаючи на пізній час, юрмилося чимало люду.

— Не більше, як на три чверті години, — відповіли всі хором.