Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коли не більше.

— Трохи більше як шість миль, сер.

— Нічого не поробиш, — сказав містер Вордл, — треба йти пішки. Ходім, Піквік!

— Нічого не поробиш, — повторив цей дійсно великий муж.

Пославши одного з форейторів верхи замовити свіжі коні та карету і залишивши другого стерегти потрощений екіпаж, містер Піквік і містер Вордл мужньо рушили в путь, обмотавши шиї шарфами і глибше насунувши на голови капелюхи, щоб якомога захистити себе від дощу, який, ущухнувши на хвилинку, почав лити знову.

РОЗДІЛ IX,

Є в Лондоні багато старих готелів (штаб — квартир славетних диліжансів тих днів, коли диліжанси відбували свої подорожі поважніше й урочистіше, ніж роблять вони це за наших часів), які тепер змиршавіли до стану притулків для сільських возів.

У Боро, зокрема, залишилося з півдюжини таких старих готелів. Це — великі, безладні, чудні старі споруди з надвірними галереями, переходами та сходами.

У дворі одного з таких готелів, під бучною назвою „Білий Олень", ранком наступного за описаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару брудних чобіт. На ньому була смугнаста куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними гудзиками, темного кольору штани і високі гамаші. Недбало зав'язана червона хустка оповивала його шию, а старий білий капелюх якимсь чудом сидів на одному боці голови. Перед ним стояло дві шеренги чобіт: одна — чистих, а друга — брудних, і щоразу, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.

Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з’явилась гарненька покоївка, Постукавши в одні з дверей і діставши з номера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:

— Сем!

— Алло! — відповів чоловік у білому капелюсі.

— Двадцять другий номер просить чоботи.

— Спитай у двадцять другого номера, хоче він одержати їх зараз чи почекає, поки я їх почищу?

— Не дурій, Сем, — підлесливим тоном сказала дівчина. — Джентльмен просить, щоб йому подали чоботи зараз же.

— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену, — зауважив чистильник чобіт. — Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев’яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! „Додержуйте черги, — як говорив Джек Кеч[12], коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом. — Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга".

Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.

Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з’явилась схвильована стара — власниця „Білого Оленя".

— Сем! — скрикнула господиня готелю. — Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?

— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите, — непочтиво відповів Сем.

— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого І однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п'ять, на першому поверсі.

Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.

— П’ятий номер, — сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах. — Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.

— Вона приїхала сьогодні ранком, — пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів, — приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.

— Чому ти не сказала мені цього раніше? — обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, яка лежала перед ним. — Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток. Якщо він справжній джентльмен, то тут заробиш і шилінг за день, не рахуючи різних доручень.

Підбадьорений цими міркуваннями, Сем заходився чистити з таким завзяттям, що через кілька хвилин і чоботи і черевики були коло дверей п’ятого номера.

— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.

Ступивши в кімнату, Сем віддав свій найкращий поклін і опинився перед леді з джентльменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентльмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.

— Коридорний! — покликав джентльмен.

— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.

[12] Джек Кеч - кат при кінці XVII ст., ім'я якого стало прозивним.