Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добре йдуть справи, га? — повторив він.

— О, дуже добре, сер, — відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо, їмо баранину без спецій, але віддаємо перевагу м’ясові перед хріном.

— А ви, я бачу, дуже язикатий, — зауважив чоловічок.

— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.

— Цікавий у вас будинок; певно, старий? — озирнувся навколо чоловічок.

— Якби ви повідомили, що завітаєте до нас, ми б його відремонтували, — не вгамовувався Сем.

Низенький чоловічок наче трохи оторопів перед такою балакучістю, і між ним і двома огрядними джентльменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку тютюну і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентльменів, що на додаток до благодушного обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.

— Річ у тім, — сказав добродушний джентльмен, — що мій друг (І він показав пальцем на другого огрядного джентльмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два…

— Ні, перепинив худорлявий, — прошу, дозвольте мені, сер. Найперший принцип у таких справах полягає в тому, що, коли їх доручається фахівцям, сторонні люди не повинні встрявати. Мусите покладатись на фахівця. Отже, містер… містер; я забув прізвище вашого друга, — звернувся він до другого огрядного джентльмена.

— Піквік, — сказав містер Вордл, бо то був не хто інший, як ця весела особа.

— А, Піквік… отже, вибачте, містер Піквік, я дуже охоче прийму вашу пораду але тільки зроблену приватним способом, а не тут, коли я виконую свої офіціальні обов’язки. Ви ж тільки шкодите мені, почавши розмову про гінею. Не можна так, любий сер, їй — богу не можна, — і низенький чоловік узяв на доказ ще одну понюшку тютюну й дуже виразисто глянув на містера Піквіка.

— Єдине, чого я хотів, це — якомога наблизити всю справу до кінця, — виправдувався містер Піквік.

— Цілком правильно, цілком правильно, — погодився чоловічок.

— І тому я й удався до аргументу, що, як я знаю з власного досвіду, найкраще діє на людей в усіх випадках.

— Так, так, — сказав низенький чоловік, — дуже добре; безперечно, ви маєте рацію, але вам слід було доручити зробити це мені.

— В чім тут річ? — примовився Сем. — Ви хотіли були дати мені півгінеї. Я ласкаво згоджуюсь узяти її. Найближче питання таке: якого біса вам од мене треба? — як казав колись один, побачивши привид.

— Нам треба знати… — почав був містер Вордл.

— Але прошу вас, любий сер, прошу вас, — перебив йому мову діловитий чоловічок.

Містер Вордл знизав плечима й замовк.

— Нам треба знати, — урочисто сказав чоловічок, — і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі— ми хочемо знати, хто у вас тепер проживає?

— Хто проживає? — перепитав Сем, в уявленні якого пожильці ототожнювалися з частинами туалету, дорученого його доглядові.— В номері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гессенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти— в кімнаті біля буфету, а ці п'ять пар ботфортів— у загальній кімнаті.

— І більше нікого? — сказав низенький чоловік.

— Заждіть трохи, — відповів Сем, пригадуючи. — А! ще пара здорово підтоптаних велінгтонських черевиків та пара жіночих черевиків з номера п’ятого.

— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.

— Провінціальної роботи, — відповів Сем.

— А прізвище майстра є?

— Браун.

— Звідки?

— З Маглтона.