Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Знаєте ви, де у вас той… як його… Докторська Колегія?

— Так, сер.

— А де?

— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в’язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.

— В’язнуть з дозволами?

— Дозволи на одруження, — пояснив Сем. — Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: „Дозвіл, сер, дозвіл?“ Чудні хлопці… та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.

— Що ж вони роблять? — спитав джентльмен.

— Роблять. Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втокмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був кучер. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до Колегії — побачити фахівця — спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюх, зелений шарф. Зовсім джентльмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюх: — Дозвіл, сер, дозвіл? — Що то за дозвіл? — питається батько. — Дозвіл на одруження. — Туди к бісу, — каже батько, — та я й не думав про нього. — А я гадав, вам потрібний дозвіл. — Батько поміркував трохи й каже — Ні, я надто старий і до того ж занадто гладкий. — Нічого подібного, сер, — заперечує той. — Ви думаєте? — питає батько. — Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентльмена, вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти нього. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за катеринкою. Приводять його в якусь контору, десь назадньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець І удає, ніби дуже зайнятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тим часом напишу вам свідоцтво, — каже юрист. — Батько подякував, сів, розплющив очі, роззявив рота і роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає юрист. — Тоні Веллер. — Якої парафії? — „Прекрасна Дикунка", — каже батько, бо війчасто зупинявся там, їздячи, а за парафії не знав нічогісінько. — А як ім’я вашої нареченої? — Батька наче грім ударив — Чорт мене візьми, як я його знаю, — каже. — Невжеж не знаєте? — Не більше за вас, — відповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якому разі.— Ну, то міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі" в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвіл дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним і досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.

— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповідаю оці неприємності, воно йде в мене, як нова тачка з підмазаним колесом. — І, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.

— Пів десятої… саме час… зараз іду… — сказав джентльмен, що його навряд чи треба рекомендувати, як містера Джінгла.

— Час… для чого? — кокетуючи, спитала дівуля-тітка.

— Дозвіл, найкращий з агнелів… повідомити в церкві… назвати вас завтра моєю, — відповів містер Джінгл, стискуючи їй руку.

— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.

— Дозвіл, — повторив містер Джінгл.

— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.

— Поспішаю… все поспішатиме, як одружимось… години, дні, тижні, місяці, роки… поспішати!., вони летітимуть як пароплав… як паровоз… тисяча кінських сил… ніщо не спинить.

— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрашнім ранком? — спитала Рахіль.

— Неможливо… повідомлення в церкві… сьогодні дістанемо дозвіл, завтра — весілля.

— Я так боюся, що брат знайде нас.

— Знайде… нісенітниця… занадто потрусило при падінні… вжив усіх застережних заходів… вийшли з карети… пішли пішки… найняли кеб... спинилися тут… найвідлюдніше місце в світі… в Боро прийде наостанку… чудово задумано… надзвичайно. Ха… ха… ха!.. дуже.

— Тільки не баріться, — ніжно попросила дівуля, коли містер Джінгл насунув на голову капелюх.

— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл грайливо підскочив до дівулі — тітки, відтиснув на її губах чистий поцілунок і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.

— Любий мій! — зітхнула дівуля, коли двері за ним зачинилися.

— Стара дурепа! — буркнув містер Джінгл, ідучи коридором униз.

Важка річ — говорити про зрадливість, притаманну своїй статі, і через те ми не будемо стежити за міркуваннями містера Джінгла, що снувались в його голові, поки вій ішов до Докторської Колегії. Досить сказати, що, уникнувши пастки у вигляді двох драконів у білих хвартухах, які охороняють вхід до цього зачарованого місця, він щасливо добрався до контори вікарія і, діставши вельми люб’язного листа на пергаменті, яким архієпіскоп кентерберійський „вітав улюблених своїх вірних Альфреда Джінгла й Рахіль Вордл", бережно поклав у кишеню цей містичний документ і, тріумфуючи, подався назад до Боро.

Він був іще в дорозі до „Білого Оленя", коли в двір його увійшли два огрядні джентльмени та один сухорлявий і почали озиратись навколо, немов шукаючи авторитетну особу, яка могла б дати їм потрібні відомості. Містер Семюел Веллер саме ваксував пару ботфортів — власність одного фермера, що підживлявся легким сніданком з трьох фунтів холодного м’яса та відповідної кількості портеру, натомившись на боровському ринку.

— Слухайте, голубчику! — озвався до Сема худорлявий джентльмен.

„Напевне, хоче спитати щось на дурничку, — подумав Сем, — інакше не був би він такий люб’язний". — До ваших послуг, сер.

— Слухайте, голубчику, — сказав сухорлявий джентльмен дружнім тоном. — Чи багато у вас пожильців? Справи йдуть добре? Га?

Сем глянув на джентльмена. То був невисокий худорлявий чоловічок із смаглявим обличчям і маленькими неспокійними чорними оченятами. На ньому був чорний костюм, блискучі, як його очі, чоботи, біла краватка і чиста сорочка. З кишені на жилеті звисав золотий ланцюжок з печатками. Чорні лайкові рукавички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.