Наступного дня невтомний Джінгл устав спозаранку і, поки його компаньйони, знесилені вчорашньою гульнею, ще спали, подвизався за ранішнім сніданком, поставивши собі за мету звеселити весь дім. Зусилля його були дуже успішні, бо навіть глуха стара леді зажадала, щоб його найкращі дотепи переказали їй у розмовну трубку, і ласкаво зауважила, що він (тобто Джінгл) — безсоромний хлопець, і з цією думкою зараз же погодились усі її родичі.
Погожим літнім ранком стара леді звичайно гуляла й доходила до бесідки, де вчора подвизався містер Тапмен. Проводжав стару до бесідки гладкий хлопець, що, залишивши її тут саму, через півгодини повертався й відводив додому. Описана церемонія повторювалась з усією точністю протягом трьох літ, і стара була чимало здивована, побачивши, як того дня гладкий хлопець, замість залишити її та піти геть, відійшов на кілька кроків назад, пильно роздивився навкруги, а потім з надзвичайно таємничим виглядом наблизився до неї.
Стара леді була ляклива, як більшість старих жінок, і спершу подумала, що пухкий хлопець збирається силоміць забрати в неї гаманець з дрібними грошима. Вона хотіла була крикнути на гвалт, але старечі недуги здавна вже позбавили її змоги кричати. Отже, стара з почуттям невимовного жаху спостерігала всі рухи хлопця, надто коли він, щільно підійшовши до неї, крикнув їй у саме вухо, здавалося, загрозливим тоном.
— Місис!
Трапилося так, що саме на той час коло бесідки гуляв містер Джінгл. Він чув, як хлопець кричав „мі-сис!“ і спинився послухати, що буде далі. На це в нього були три причини. Поперше, він був від природи цікавий і нудився зараз; подруге, не мав ані трохи сумління і нарешті — круг нього росли густі кущі. Отже він стояв і слухав.
— Місис!—гаркнув гладкий хлопець.
— Ну, Джо? — промовила, вся тремтячи, леді.— Я завжди була тобі доброю господинею, Джо. З тобою поводились якнайкраще. В тебе ніколи не було багато роботи, і ти завжди мав добру їжу.
Нагадування про їжу розчулило хлопця, і він вдячно відповів:
— Я знаю це все.
— То чого ж тобі треба? — вже сміливіше запитала леді.
— Я хочу вразити вас на смерть.
Такий спосіб висловлювати вдячність здався старій леді занадто кровожерним, а що вона не знала, як саме буде досягнено таких наслідків, то до неї повернулися всі її попередні страхи.
— Як ви думаєте, що бачив я вчора в цій бесідці?
— Боже милий! Що? — скрикнула стара леді, перелякана урочистим тоном опасистого хлопця.
— Чужий джентльмен — той, що руку йому прострелено, — обіймав і цілував…
— Кого ж, Джо? Сподіваюсь, не нашу служницю.
— Гірше, мадам, — закричав хлопець.
— Невже якунебудь з моїх внучок?
— Ще гірше!
— Ще гірше, Джо? — здивувалася стара, думаючи, що дійшла вже границь нещастя людського. — Так кого ж? Я доконче мушу знати.
Гладкий хлопець озирнувся і гаркнув у саме вухо старої:
— Міс Рахіль.
— Що? — зойкнула леді.— Скажи голосніше.
— Міс Рахіль! — загримів хлопець.
— Мою дочку…
Хлопець захитав головою, і шоки його затрусились, як холодець.
— І вона стерпіла це? — крикнула ледь
— Я бачив, як вона сама його цілувала, — лиховісна усмішка скривила губи хлопця.
З своєї схованки містер Джінгл не міг бачити виразу, якого набрало обличчя леді, а то він, напевне розсміявся б і тим виявив себе. Але він не розсміявся, а уважно слухав. До його вух долітали уривки гнівливих фраз: „Які Без мого дозволу. У такому віці! Нещасна я! Могла б почекати, коли я вмру". Потім він чув, як затріщала під ногами хлопця жорства. Джо пішов, і стара залишилась сама.
Може, це був незвичайний збіг обставин, але факт, що через п’ять хвилин по прибутті минулої ночі на Мейнорську ферму містер Джінгл вирішив, не гаючи часу, почати наступ на серце дівулі — тітки. Він був досить кмітливий і спостеріг, що його невимушені манери не були неприємні об’єктові його нападу, і до того ж мав підстави гадати, що в тітки є найкраща з жіночих чеснот — гроші.