Заглибившись у міркування з приводу цього, Джінгл під захистом згаданих кущів вибрався з своєї схованки і пробрався до дому. Доля, здавалось, опікувалася ним. Містер Тапмен і решта джентльменів саме вийшли з саду, а молоді панни, як йому було відомо, гуляли після сніданку. Поле було вільне.
Двері в їдальню були причинені. Він зазирнув туди.
Тітка сиділа за рукоділлям. Джінгл кашлянув. Вона глянула на нього й усміхнулася. Нерішучість не була в числі прикмет вдачі містера Джінгла. Він таємничо поклав палець на губи, ступив у кімнату й зачинив двері.
— Міс Вордл, — сказав містер Джінгл з удаваним запалом, — вибачте сміливість… недовга знайомість… нема часу для церемоній… все викрито.
— Сер… — промовила дівуля-тітка, вражена несподіваним з’явленням і не певна, чи сповна він розуму.
— Тихо! — сказав містер Джінгл театральним шепотом. — Гладкий хлопець… обличчя, як пудинг… круглі очі… мерзотник. — Тут він промовисто тріпнув головою, а тітка затремтіла з переляку.
— Ви, я думаю, маєте на увазі Джозефа? — спитала леді, силкуючись здаватися спокійною.
— Так, мадам… клята штука той Джо… зрадливий собака Джо… розказав старій леді… леді лютує… аж нетямиться… бесідка… Тапмен… цілував і обіймав… і всяка штука… Га, мадам, га?
— Містер Джінгл, — сказала тітка, — якщо ви прийшли сюди ображати мене…
— Ні в якому разі,— відповів Джінгл, — підслухав розмову… прийшов попередити вас про небезпеку… запропонувати свої послуги… уникнути скандалу. Ніколи й на думці не мав… думаєте — образа… зараз іду геть, — і він повернувся, ніби наміряючись здійснити загрозливу обіцянку.
— Що ж мені робити? — ридала тітка. — Мій брат озвіріє.
— Безперечно, — погодився Джінгл, — він лютуватиме.
— О, містер Джінгл, що можу я сказати? — скрикнула тітка в другому нападі розпачу.
— Скажіть, що то йому приснилось, — холодно порадив Джінгл.
Промінь надії майнув у серці тітки. Джінгл помітив це і скористався з вигід свого становища.
— Пху, нічого легше… поганий хлопчисько… чарівна жінка… хлопця відбатожать… вам повірять… справі край… все гаразд.
Чи вплинула можливість уникнути прикрих наслідків зробленого гладким хлопцем викриття, чи комплімент "чарівна жінка" пом’якшив її горе, але стара дівиця почервоніла і вдячно глянула на Джінгла.
Хитрющий джентльмен глибоко зітхнув, на пару хвилин втупив очі в обличчя тітки, мелодраматично здригнувся й раптом одвів свій погляд.
— Ви, здається, нещасні, містер Джінгл, — співчутливим тоном промовила леді.—Чи не можу я, бувши вдячною за вашу допомогу, спитати про причину й постаратись полегшити ваше горе?
— А! — скрикнув містер Джінгл, знову здригнувшись. — Полегшити… полегшити мої муки, обдаровуючи любов’ю людину, нечулу до свого щастя… людину, якай тепер уже накидає оком на вашу племінницю, створіння, що… та ні! Він мені друг; я не хочу виявляти його хиби. Прощайте, міс Вордл! — Закінчивши цю промову, найзв’язнішу з будьколи виголошених ним, містер Джінгл підніс до очей рештки вищезгадуваної хусточки й пішов до дверей.
— Стійте, містер Джінгл! — спинила його дівуля — тітка. — Ви натякнули на містера Тапмена. Я прошу пояснити ваш натяк.
— Ніколи! — викрикнув містер Джінгл своїм професіональним (тобто театральним) тоном. — Ніколи! — і на ознаку того, що не хоче дальших запитань, підсунув стілець до крісла тітки й сів на нього.
— Містер Джінгл, — сказала тітка, — я прошу, я благаю… якщо ви знаєте якусь жахливу тайну, що стосується до містера Тапмена, відкрийте її.
— Чи ж можу я, — промовив Джінгл, не відводячи очей від тітчиного обличчя, — чи можу я бачити… любе створіння… жертва безсердечної зажерливості.
Деякий час він нібито змагався з багатьма різноманітними почуттями, а потім тихо сказав:
— Тапмен шукає тільки ваших грошей.
— Негідник! — верескнула обурена дівуля (сумніви містера Джінгла були розвіяні — вона мала гроші).
— Ще більше, — вів далі Джінгл, — кохає іншу.
— Іншу! — зойкнула леді.— Кого?
— Дівчина… з карими очима… небога Емілія. — Запанувала мовчанка.