Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Запрягайте карету четвернею. Живо! Кабріолет пришлете мені потім.

— Гайда, хлопці. Четверню в карету! Мерщій! — закричав господар готелю.

І слуги, і господар побігли. По всьому двору замигтіли ліхтарі. Задзвеніли копита коней. Задеренчали колеса карети, яку викочували з сараю. Все навкруги шуміло й метушилось.

— Ну, чи скоро ви? — нетерпеливився містер Вордл.

— Зараз виїздимо, сер, — відповів господар.

Карету викотили. Коней запрягли. Кучер зскочив на передок, форейтори — на коні. Подорожні влізли всередину.

— Дивіться ж мені. Щоб не менш як сім миль за півгодини! — крикнув містер Вордл.

— Рушай!

Хлопці пустили в хід бич та остроги; коридорні кричали, конюхи підбадьорювали, і коні скажено помчали.

„Гарненьке становище! — подумав містер Піквік, коли йому нарешті випала хвилина, щоб поміркувати. — Гарненьке становище для першого президента Піквікського Клубу. Брудна карета… якісь чужі коні… п’ятнадцять миль на годину… і дванадцята година ночі".

Займалося на світ, і вони проїхали вже три станції, коли містер Вордл, який виглядав у вікно що дві — три хвилини, повернув до містера Піквіка своє обличчя і, задихаючись з радості, скрикнув:

— Ось вони! Виткнув голову з вікна і містер Піквік. Дійсно, на невеликій від них відстані виднілася друга карета.

— Вперед, вперед! — горлав старий джентльмен. — По гінеї на кожного, хлопці! Женіть, женіть!

Коні в передній кареті мчали щодуху. Вордлівська карета не відставала.

— Я бачу його голову! — вигукнув старий джентльмен. — Будь я проклятий, коли не бачу його.

— І я теж, — сказав містер Піквік, — це — він.

Містер Піквік не помилявся. Обличчя містера Джінгла, все забризкане болотом, було ясно видно у вікні карети, і він енергійно махав рукою до кучера та форейторів, заохочуючи їх гнати швидше.

Містер Піквік тільки втягнув голову в карету, а знесилений кричанням містер Вордл саме намірявся зробити те ж, коли жахливий поштовх кинув їх до передньої стінки екіпажу. Раптом щось затріщало, колеса заскреготіли, і карета, перекинулась.

Через кілька секунд загальної розгубленості та замішання, коли чути було тільки борсання коней та дзенькання побитих шибок, містерові Піквіку здалося, що його тягнуть спід уламків карети. Але, тільки ставши на ноги і визволивши голову спід плаща, який заважав його окулярам виконувати свої обов’язки, побачив він увесь розмір лиха, яке їх спіткало.

Старий містер Вордл без капелюха, в пошматованому костюмі стояв коло нього, а біля їхніх ніг лежали уламки карети. Форейтори, невпізнавані під шаром грязюки, що обліпила їхні обличчя, перерізали вже посторонки і тримали коней за поводи. Ярдів на сто попереду була друга карета. Вона спинилася, коли їздці почули тріск в екіпажі переслідувачів. Форейтори, регочучись на ввесь рот, повернулись на сідлах і глузували з нещастя своїх супротивників, а містер Джінгл з видимим задоволенням визирав з вікна карети. Розвиднялося, і сіре ранкове світло дозволяло чудово бачити всю сцену.

— Алло! — гукнув безсоромний Джінгл. — Ніхто не поранений?.. Літні джентльмени… вага не мала… небезпечна штука… дуже.

— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.

— Ха… ха… ха!.. — відповів Джінгл і, підморгуючи та показуючи великим пальцем усередину карети, додав — А вона, знаєте… дуже добре… вітає… просить, щоб не турбувалися… Каже, що любить Тапі… Мабуть, поїдете в нас на задку? — Рушаймо, хлопці!

Форейтори випрямилися в сідлах; карета покотила; містер Джінгл, кепкуючи, вимахував з вікна хусточкою.

Ніщо в усій цій пригоді, навіть розбиття карети, не могло зрушити тихомирної вдачі містера Піквіка. Але йому несила була витримати підлоту негідника, що спершу позичив у свого друга гроші, а потім глузливо взивав його „Тапі“. Він почервонів аж до верхнього краю своїх окулярів і промовив поважно й повільно:

— Якщо я надибаю колись цю людину, я…

— Правда, правда, — перебив Вордл, — все це правильно. Але, поки ми стоїмо тут та балакаємо, вони будуть уже в Лондоні, дістануть дозвіл і одружаться.

Містер Піквік замовк і сховав жадобу помсти аж на спід грудей.

— Як далеко до найближчої станції? — спитав містер. Вордл в одного з форейторів.

— Миль із шість; як ти думаєш, Том?