Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мері, голубонько, сідайте ж, будь ласка, — урвав ці компліменти містер Піквік. — А чи давно вже ви побралися, га?

Арабелла, почервонівши, глянула на свого пана й володаря, що відповів:

— Три дні тому.

— Тільки три дні! — здивувався містер Піквік. — А що ж робили ви останні три місяці?

— А й то правда, — вкинув слово Перкер. — Це вже лінощі. Піквік, бачите, дивує, чому це не сталося кілька місяців тому.

— Чому? — почав містер Вінкл, глянувши на свою почервонілу дружину. — Тому, що я довгий час не міг переконати Беллу втекти зі мною. Коли ж переконав, не було змоги зараз же здійснити наші наміри. Довелося чекати слушного часу. Потім Мері мусила за місяць попередити своїх панів, що кидає службу, а без Мері ми не могли обійтися.

— Ну, знаєте, — скрикнув містер Піквік, який встиг уже знову надіти окуляри і пестливим поглядом перебігав від Вінкла до Арабелли й від Арабелли до Вінкла, — ну, знаєте, я ніколи не думав, що ви — такі статечні люди і можете діяти так, немов за планом. А ваш брат, моя люба, знає про все це?

— О, ні,— відповіла Арабелла й зблідла. — Він мусить довідатись про це від вас, любий містер Піквік. Він такий запальний, такий упертий і до того… до того завжди тяг руку за своїм другом Сойєром. Я боюся жахних наслідків, містер Піквік.

— Леді цілком має рацію, — промовив Перкер. — І вам, дорогий сер, неодмінно треба взяти цю справу на себе. До вас ті молоді люди поставляться з пошаною, а іншого кого вони й слухати не стануть. Ви мусите відвернути можливі неприємності. У молодих людей таке гаряче серце! — Маленький чоловічок узяв запобіжну понюшку й поважно похитав головою.

— Ви забуваєте, що я в’язень, голубонько, — зауважив містер Піквік.

— Тільки не я, — втрутилася Арабелла. — Я завжди пам’ятала про це й завжди думала, як повинні ви страждати в цьому ганебному місці. Але я сподівалася, що коли на вас не діяли міркування особистого характеру, то, може, на вас вплинула б небезпека, яка загрожує нашому щастю. Я певна, що, довідавшись про наше одруження від вас першого, мій брат погодиться з ним. У цілому світі в мене нема інших родичів, як він, і я боюся, що без вашого втручання, містер Піквік, я втрачу і його. Я зробила погано, дуже погано, і сама це знаю. — Тут бідолашна Арабелла затулила хусточкою обличчя й ревно заплакала.

Ці сльози чимало вплинули на містера Піквіка; коли ж місис Вінкл, витерши їх, з найніжнішими інтонаціями свого дуже ніжного голосу стала умовляти й благати його, він засовався на своєму місці і, очевидно, не знав, що робити, бо почав нервово потирати скельця своїх окулярів, ніс, штани, голову й гетри.

Користуючись цими симптомами вагання, містер Перкер (до якого молоде подружжя приїздило вже, як виявилося, ранком) з юридичною точністю й проникливістю висунув цілу низку аргументів. Він вказав на те, що містер Вінкл — старший не знає ще нічого про важливий крок у житті свого сина, що майбутнє Вінкла — молодшого цілком залежить від ставлення до нього Вінкла — старшого; але навряд чи ставлення це буде прихильне, якщо Вінкл — молодший довгий час робитиме тайну з свого одруження; що містер Піквік, бувши в Брістолі в містера Елена, вільно міг би завітати і до Бірмінгема відвідати містера Вінкла — старшого; що містер Вінкл-старший має всі підстави вважати містера Піквіка за напутника та життьового провідника свого сина; і що тільки містер Піквік особисто й усно може вести переговори з вищезазначеним Вінклем — старшим.

Як на те, коли Перкер викладав ці докази, з’явилися містер Тапмен з містером Снодграсом. Вони мусили вислухати оповідання про все, що сталося, разом з різними доводами за і проти; до них вони долучили ще кілька своїх аргументів, кожен від себе, і обговорили їх у повному обсязі. Нарешті містер Піквік, збитий з усіх своїх позицій, схопив у свої обійми місис Арабеллу, оголосив її найдосконалішим створінням, запевнив, що полюбив її з першого побачення, сказав, що не може стати на перешкоді щастю молодих і просив порядкувати ним, як вони хочуть.

Перше, що зробив, почувши про таку поступку, містер Веллер, було відрядити Джоба Тротера до славнозвісного містера Пела з дорученням взяти формальну розписку про одержання грошей, яку розсудливий родитель завбачливо передав ученому джентльменові на випадок раптової пореби в ній. Далі увесь свій капітал готівкою він вклав у придбання двадцяти п’яти галонів легкого портеру й власноручно розподілив їх у дворі між усіма охочими. Зробивши це, він кричав „ураї“ по всіх закутках тюрми, доки втратив голос, потім до нього поступово знову повернувся його звичайний філософський і зосереджений настрій.

О третій годині дня містер Піквік востаннє глянув на свою кімнатку й почав протискуватися крізь натовп винуватців, які юрмилися круг нього, щоб стиснути йому руку, доки він не ввійшов ще до вартівні. Він озирався, і очі його горіли. Серед сили побляклих, виснажених облич він не бачив жодного, яке не стало б щасливішим завдяки його допомозі та співчуттю.

— Перкер, — промовив містер Піквік, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби, — це містер Джінгл, про якого я вам говорив.

— Гаразд, дорогий сер, — відповів Перкер і пильно подивився на Джінгла. — Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.

Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.

— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентльмена.

— Знаю шельму, — добродушним тоном сказав Перкер. — Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?

— Все, — відповів містер Піквік. — Нехай благословить вас бог, любі мої друзі,— і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити Фліт, сумний і пригнічений значно більш, ніж був тоді, коли входив сюди. Бо скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще за його мурами!

Веселі години провело товариство, що зібралося того вечора в готелі „Джордж і Яструб". Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквіку й Семові Веллеру. Перший із них вигідно вмостився всередині комфортабельної поштової карети, а другий жваво виліз на маленьке сидіння ззаду.

— Сер! — крикнув до свого пана містер Веллер.

— Що, Сем? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.

— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три в тюрмі, сер.

— Чому так, Сем? — не зрозумів містер Піквік.

— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер, — пояснив містер Веллер, потираючи собі руки.

РОЗДІЛ XXXVII

Містер Бен Елен і містер Боб Сойєр сиділи в маленькій кімнатці за аптекою, пережовуючи телячі котлети й плани на майбутнє. Від цих тем розмова природно перейшла на лікарську практику Боба та на його шанси стати цілком незалежним і жити виключно на прибутки з своєї благородної професії.