Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Від мене! — скрикнув містер Піквік, нервовим рухом підвівшися з стільця й знову сідаючи.

Маленький чоловічок двічі стукнув по кришці своєї табакерки, відкрив її, взяв велику понюшку тютюну, закрив табакерку й ствердив:

— Від вас. Я казав, — зрезюмував маленький чоловічок, немов та понюшка додала йому нових сил, — я казав і кажу, що її звільнення або довічне ув’язнення залежить лише від вас. Вислухайте мене, любий сер, і не хвилюйтесь, прошу. Ви тільки спітнієте, а з цього нікому користі не буде. Я кажу, — продовжував Перкер, загинаючи після кожної нової фрази новий палець, — я кажу, що, крім вас, ніхто не може визволити її з цього вертепу; а визволити її можна, тільки сплативши тим акулам з Фірменс-каурта судові витрати за вас і за неї. Заждіть ще хвилиночку, прошу, любий сер.

Містер Піквік, що під час Перкерової промови раз-у-раз мінявся на обличчі і, видима річ, збирався вже спалахнути гнівом, опанував себе. Перкер, підсиливши себе новою понюшкою тютюну, говорив далі.

— Я бачив цю жінку сьогодні ранком. Якщо ви сплатите за неї судові витрати, вона цілком відмовиться від своїх претензій до вас і, крім того, — а це для вас, я знаю, куди важливіше, дорогий мій сер, — ви маєте добровільне, писане її рукою свідчення, у формі листа до мене, про те, що всю справу вигадали й провадили Додсон і Фог з власної ініціативи; що вона дуже шкодує, бувши лише знаряддям в їхніх руках, і що вона просить мене переговорити з вами й ублагати вибачити їй.

— З умовою, що я сплачу за неї судові витрати? — обурився містер Піквік. — Багато чого вартий такий документ!

— Ніяких умов, любий мій сер, — з торжеством сказав Перкер. — Ось лист, про який я казав. Його сьогодні о дев'ятій принесла мені якась жінка. Я тоді навіть і не бачився ще з місис Бардл і, слово честі, не мав змоги говорити з нею. — І маленький аторней, вийнявши з пачки лист, поклав його містерові Піквіку на коліна.

— Це й усе, що ви хотіли мені сказати? — приязним тоном спитав містер Піквік.

— Не зовсім, — відповів Перкер. — Я не можу зараз же сказати з певністю, чи тексту розписки, характеру явних даних та доказів про поведінку тої сторони, які ми спроможемось дістати, буде досить, щоб виправдати наш позов за підбурювання. Боюсь, що ні, дорогий мій сер. Занадто вони розумні для цього, я думаю. Проте всіх цих фактів, зібраних докупи, буде досить, щоб виправдати вас перед очима кожної розсудливої людини. А тепер, дорогий мій сер, поміркуємо. Тисяча п’ятсот, або скільки їх там буде по закругленні, фунтів — це ж для вас ніщо. Присяжні висловилися проти вас. Присуд їхній був несправедливий, але вони вважали його за справедливий; і це промовляє проти вас. Залишаючись тут, ви, м’яко кажучи, не поліпшите вашого становища, бо ті, хто не знає вас, вважатимуть, що ви сидите тут через вашу абсолютну, злісну, дурнячу впертість; і тільки, дорогий мій сер, повірте мені. Чи можете ж ви вагатись, коли йдеться про те, щоб повернутися до ваших друзів, до ваших старих звичок та розваг, коли йдеться про ваше здоров’я, нарешті? Адже, відмовившись від своєї упертості, ви повернете волю вашому відданому, вірному слузі, якого інакше ви прирікаєте на сумне ув’язнення до останніх днів вашого життя. А головне, це ж дозволить вам здійснити великодушну помсту — що, я знаю, дорогий мій сер, буде вам дуже до серця: позбавити ту жінку видовища злиднів та розпусти. На цю кару я особисто не засудив би навіть мужчину» для жінки ж вона, може, ще більш жахлива і варварська. Тепер, спитаю я, не як ваш адвокат, а як ваш щирий друг, невже ви проминете нагоду зробити всі ці добрі вчинки, боячись того, що кілька зайвих фунтів потраплять до кишень двох негідників? Для них вони нічого не важать, опріч того хіба, що, загарбавши більше, вони стануть ще ненажерливіші, і це, зрештою, призведе їх до такого шахрайства, яке скінчиться крахом для них. Міркування, які я наводжу, може, недосконалі й непереконливі, але я прошу вас подумати над ними, обміркувати скільки хочете часу. Я терпляче чекатиму тут відповіді.

Та не встиг ще Піквік сказати й слова, не встиг ще Перкер узяти й одної дванадцятої порції тютюну, що її вимагала така незвичайно довга промова, як у коридорі залунали голоси, і хтось боязко постукав у двері.

— А, боже ж мій! — скрикнув містер Піквік, очевидно зворушений закликом свого приятеля. — Що за морока з тими дверима! Хто там?

— Це я, сер, — просунув голову в отвір дверей Сем.

— Не можу, Сем, — промовив містер Піквік, — я зараз зайнятий, Сем.

— Вибачте, сер, — перепросив містер Веллер. — Тут стоїть одна леді і каже, що їй конче потрібно зараз же бачити вас, сер.

— Я не можу бачити ніякої леді,— відповів містер Піквік, думаючи тільки про місис Бардл.

— Не можу ручитися, але думаю, що ви заспівали б іншої, сер, якби знали, хто там стоїть. Так сказав, весело усміхнувшись, шуліка, почувши дрозда, що спокійнісінько висвистував собі за рогом.

— А хто там?

— Хочете подивитись? — спитав містер Веллер, притримуючи двері рукою, немов за ними була якась цікава тварина.

— Мушу подивитись, — сказав містер Піквік, поглядаючи на Перкера.

— Починаймо! — гукнув Сем. — Бийте в гонг! Піднімайте завісу! На кін з’являються два змовці.

Кажучи таке, Сем Веллер широко розчинив двері, і в кімнату вдерся містер Натаніел Вінкл, тягнучи за собою не кого іншого як молоду леді, що в Дінглі — Делі носила обшиті хутром черевички. Тепер вона являла собою приємну на погляд міщанину зніяковілості й рум’янцю з лиловим шовком і чепурним капелюшком і здавалася ще вродливішою, ніж раніше.

— Міс Арабелла Елен! — скрикнув містер Піквік і підвівся з стільця.

— Ні,—падаючи навколішки, відповів містер Вінкл, — місис Вінкл. Вибачте, дорогий друже, вибачте.

Містер Піквік не повірив би своїм очам, якби автентичності цих осіб не стверджувала усмішка на обличчі Перкера та присутність на задньому плані Сема й гарненької покоївки, що з величезним задоволенням стежили за цією сценою.

— О, містер Піквік, — ледве чутно вимовила Арабелла, немов перелякана загальною мовчанкою, — чи можете ви пробачити мені мою нерозважливість?

Містер Піквік не дав на це запитання усної відповіді, але похапцем зняв окуляри, обома руками схопив ручки молодої леді, багато разів поцілував їх (мабуть, більше, як було потрібно), а потім, затримавши одну її ручку в своїй, оповістив, що містер Вінкл нахабний молодий зальотник, і звелів йому підвестися з колін. Коли той устав, містер Піквік поплескав його по спині й сердечно стиснув руку Перкерові, який чемно привітав і молоду і гарненьку покоївку, мало не відірвав праву руку містерові Вінклу і закінчив виявляти свою радість величезною понюшкою тютюну, від якої усе життя чхали б, принаймні, півдюжини людей з носами нормальної конструкції.

— Ну, люба моя дівчинко, — сказав нарешті містер Піквік, — розкажіть же тепер, як це все сталося. Прошу, сідайте і розповідайте докладно. А як добре вона виглядає, Перкер! — додав містер Піквік, дивлячись на Арабеллу з такою любов’ю й гордістю, ніби вона була його дочка.

— Чудово, дорогий сер, — відповів маленький чоловічок, — Не був би я одружений, я міг би позаздрити вам, молодил джигуне. — Висловивши свої почуття, маленький аторней добре стусонув містера Вінкла в груди, а цей джентльмен повернув йому штовхан. Після того обидва вони засміялися, але не так гучно, як містер Семюел, що дав вихід своєму хвилюванню, поцілувавши під захистом буфету гарненьку покоївку.

— Я завжди почуватиму себе вдячною вам, Сем, — сказала Арабелла з найпривітнішою в світі усмішкою, — і ніколи не забуду ваших гімнастичних вправ у садку в Кліфтоні.

— Про це не варто й говорити, мадам, — відповів Сем.