Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А вони, я думаю, — зауважив містер Боб Сойєр, — вони, Бен, я думаю, досить сумнівні.

— Що ти кажеш, сумнівне? — спитав містер Елен, загострюючи свої розумові здібності здоровенним ковтком пива.

— Та шанси ж.

— А я й забув, — признався містер Бен Елен. — Пиво допомогло мені пригадати те, що я забув. Правда твоя, Боб. Вони таки сумнівні.

— Просто дивно, як піклуються мною різні нужденні й убогі люди, — задумливо промовив Боб. — Вони стукають у мої двері і вдень і вночі; ковтають таку силу ліків, що й повірити трудно; обліплюються пластирями та п’явками з щирістю, гідною кращого вжитку; множаться з жахною швидкістю. Шість повідомлень про пологи протягом одного дня, Бен, і скрізь я маю бути присутній.

— Так що? Хіба тобі неприємне таке довір'я? — спитав містер Елен, підсуваючи свою тарілку ближче до блюда з котлетами.

— О, дуже, — погодився Боб. — Але довір'я пацієнтів, що мають зайвий шилінг у кишені, куди приємніше. Становище чудово було описане в оголошенні про передачу практики, Бен. „Широка практика". Практика й справді широка; та це й усе.

— Боб, — сказав містер Бен Елен, кладучи на стіл ніж та виделку й пильно дивлячись в обличчя свого друга. — Я знаю, як допомогти цьому.

— Як?

— Ти мусиш без найменшої затримки стати владарем Арабеллиної тисячі фунтів.

— Що дає три відсотки річно і внесена на її ім’я в Англійський Банк під розписку директора й членів ради, — додав Боб Сойєр, уживаючи банківських термінів.

— Точнісінько так, — ствердив Бен. — Вона одержить їх або дійшовши повних літ, або одружившись. До повноліття їй лишається ще рік, а до весілля, якщо ти підбадьоришся трохи, не доведеться чекати й місяця.

— Вона — вродлива й чарівна дівчина, — визнав містер Роберт Сойєр, — і має, скільки мені відомо, лише одну хибу. На нещастя, ця єдина хиба — відсутність смаку. Я їй не подобаюсь.

— На мою думку, вона сама не знає, що їй до вподоби, — зневажливим тоном кинув Бен.

— Мабуть, — згодився містер Боб Сойєр. — Але зате вона знає, що їй не до вподоби. І це — важливіше.

— Я тільки хотів би знати, — сказав містер Елен, зціпивши зуби й більше нагадуючи войовничого дикуна, який годується сирим вовчим м’ясом, роздираючи його пальцями, ніж тихомирного джентльмена, що їсть телячі котлети, — хотів би я знати, який то бандит спокусив її й намовляє одружитись. Мені здається, я задушу його своїми руками, Боб.

— А я вжену в нього кулю, нехай тільки він нагодиться мені під руку, — запевнив містер Сойєр, спинившись на мить сьорбнути пива й злісно визираючи зза кухля. — А як куля не візьме, я сам вийматиму її, і тоді вже доконаю його.

Містер Бенджемен Елен замислився й кілька хвилин мовчки дивився на свого друга, а потім спитав:

— Ти ніколи не сватався до неї, Боб?

— Ніколи, бо бачив, що то буде даремно.

— Ти посватаєшся до неї раніше, ніж мине двадцять чотири години, — рішучим тоном сказав Бен. — Вона одружиться з тобою або скаже мені про причини відмовлення. Я таки використаю свій авторитет її опікуна.

— Гаразд, — відповів містер Боб Сойєр, — там побачимо.

— Ми будемо бачити, голубчику, — загрозливо відгукнувся містер Бен Елен і після короткої паузи голосом, що тремтів з хвилювання, додав: — Ти любив її змалку, мій друже. Ти кохав її, коли ви були підлітками й училися разом у школі. Але й тоді вже вона заносилась і глузувала з твоїх почуттів. Пригадуєш, як одного дня ти з усім палом дитячого кохання намагався, щоб вона взяла від тебе два бісквіти й одне яблуко, чепурненько загорнені в аркушик із зошита?

— Пригадую.

— І вона, здається, відмовилась?

— Відмовилась, — ствердив Боб. — Вона сказала, що пакунок довго лежав у кишені моїх штанів, і яблуко через це стало неприємне — тепле.

— Пригадую і я  — похмуро промовив містер Елен. — І після того ми з тобою з'їли те яблуко самі, по черзі кусаючи його.

Боб Сойєр, на згадку про це, меланхолійно насупив брови, і деякий час обидва приятелі, заглибившись у спогади, сиділи мовчки.

Поки вони обмінювались цими зауваженнями І поки хлопчик у сірій лівреї, засмучений незвичайним загаянням обіду, тоскно поглядав крізь скляні двері на задишки телятини, вулицями Брістоля статечно котив приватний екіпаж, пофарбований у бруднозелений колір. Тяг його кінь з непомірно великою головою, а правив конем вовкуватий чоловік, з ногами, одягненими, як у грума, і з тулубом в жилетці кучера. Такі карети належать здебільшого старим леді ощадної вдачі. І в цьому екіпажі сиділа стара леді — його господиня й власниця.

— Мартін! — окликнула стара леді вовкуватого чоловіка.