Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спритніших ділків я ніколи не бачив, сер, — зауважив Лаутен.

— Спритніших? — підхопив Перкер. — Верткі такі; що їх і впіймати не можна.

— І справді, не впіймаєш, сер, — підтримав його Лаутен. На кілька секунд і патрон і клерк заглибились у міркування з таким виразом на обличчях, ніби тут ішлося про найдотепніший і найкорисніший винахід людського генія. Коли вони отямилися від захвату, Джоб Тротер переказав решту доручення. Перкер задумливо похитав головою й витяг свого годинника.

— О десятій рівно я буду там — сказав маленький чоловічок. — Сем цілком правий. Так йому й перекажіть.

Наступного ранку, точно в призначену годину, добродушний маленький аторней постукав у двері кімнати містера Піквіка, які, з великою поквапливістю, відчинив йому Сем Веллер.

— Містер Перкер, сер, — доповів Сем містерові Піквіку, що сидів біля вікна в замисленій позі.—Дуже радий, що ви випадково завітали до нас, сер. Мені здається, хазяїн хотів перекинутися з вами парою слів.

Обмінявшись з Семом промовистими поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть, ніби прийшов сюди з власної ініціативи, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.

— Та не може бути, сер! — аж відкинувся назад вражений Сем.

Перкер кивнув головою й усміхнувся.

Містер Семюел Веллер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потім зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свій капелюх, зник з кімнати.

— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік. — Що призвело Сема до такого стану?

— Нічого, нічого, — заспокоїв його Перкер. — Присувайте свого стільця ближче до стола, дорогий сер. Мені треба сказати вам багато чого.

— Що це за папери? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличку пачку документів, покладену на стіл Перкером.

— Документи в справі „Бардл проти Піквіка", — відповів аторней, розв’язуючи пачку.

Містер Піквік відхилився на спинку стільця, схрестивши на грудях руки, і суворо глянув (якщо він взагалі міг суворо дивитись) на свого судового приятеля.

— Вам, здається, не до вподоби навіть назва цієї справи? — сказав Перкер.

— Я про неї й чути не хочу.

— Шкода, дуже шкода, бо саме про цю справу ми з вами й говоритимемо.

— Я хотів би, щоб про неї ми з вами ніколи не розмовляли, Перкер.

— Та-та-та, дорогий мій сер, — промовив маленький чоловічок, спромігшись нарешті розв’язати червону тасьму, якою були перев’язані документи, — а розмовляти таки доведеться. Я спеціально за тим і прийшов сюди. Ну, що ж, готові ви вислухати те, що я маю вам сказати? Не кваптесь. Не хочете — можна згодом. Я не поспішаю. При мені сьогоднішня газета. Я вас не підганятиму. О! — і маленький чоловічок перекинув ногу на ногу й удав, що дуже пильно читає газету.

— Та добре вже, — зітхнув і разом з тим усміхнувся містер Піквік. — Кажіть, що там у вас. Стара історія?

— Є різниця, є різниця, дорогий сер, — відповів Перкер і, згорнувши газету, знову поклав її в кишеню. — Місис Бардл, позивачка у вашій справі, сидить тепер за цими мурами, сер.

— Знаю.

— Добре. І ви знаєте також, як вона сюди потрапила? Я хочу сказати, чи знаєте ви, в якій справі та на чию вимогу її ув’язнено?

— Сем розповідав мені про де, — удаючи байдужість, відповів містер Піквік.

— Скільки мені відомо, Сем подав вам цілком правдиву інформацію, — сказав Перкер. — Отже, перше питання, яке я вам ставлю, дорогий сер, — чи залишиться тут ця жінка?

— Чи залишиться тут? — повторив містер Піквік.

— Авжеж, чи залишиться тут, — і Перкер, відхилившись на стільці, прикро глянув на свого клієнта.

— Чому ви питаєте про це в мене? — здивувався наш герой. — Ви ж знаєте, що це залежить від Додсона й Фога.

— Нічого подібного, — енергійно заперечив Перкер, — Це не залежить від Додсона й Фога. Ви знаєте їх так само, як і я. Це залежить цілком і тільки від вас.