Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Залишила мій будинок, містер Сойер, три дні тому. Вона удала, ніби збирається відвідати мою сестру — другу її тітку, — що має пансіон якраз поруч із верстовим стовпом. Там ще коло того стовпа росте височенний берест і стоїть дубовий паркан, — пояснила леді, спиняючись на хвилинку, щоб утерти очі.

— Хай йому сто чортів, тому берестові, мадам! — скрикнув Боб, цілком забувши про своє почесне лікарське звання. — Розповідайте швидше; піддайте пари, мадам.

— Цього ранку, — повільно провадила стара леді,— цього ранку вона… -

— Вона повернулася, мадам, я сподіваюсь? — спитав, помітнонервуючись, Боб. — Вона повернулась додому?

— Ні, вона не повернулась, а прислала листа.

— І що ж написано в тому листі?

— Там написано те, містер Сойєр, до чого я хотіла поволі підготувати вас і Бенджемена. Арабелла пише… лист у мене в кишені, містер Сойєр, але я забула в кареті окуляри і без них нічого не прочитаю… одне слово, вона пише, що одружилася.

— Що? — сказав або, правдивіше, гримнув містер Боб Сойер.

— Одружилася, — повторила стара леді.

Містер Боб Сойєр не став слухати далі, а вискочив з аптеки, вбіг до своєї приватної квартири і оглушливо скрикнув:

— Бен, голубчику, вона дала драла!

Містер Бен Елен, що, опустивши голову на фут нижче колін, куняв за конторкою, раптом схопився, кинувся до містера Мартіна, засунув кулак під краватку мовчазного слуги з явним наміром зараз же задушити кого і з швидкістю, породженою відчаєм, почав здійснювати свій намір, виявляючи велику міць і хірургічні здібності.

Містер Мартін, що не любив говорити й не мав дару красномовності або переконливості, кілька секунд терпів цю операцію дуже спокійно І з задоволеним виглядом; побачивши ж, що вона загрожує привести в недовгому часі до наслідків, які не дозволять йому будьколи претендувати ні на платню, ні на посаду, ні на будьщо інше, пробурмотів щось докірливе й жбурнув містера Бенджемена Елена на підлогу. А що руки цього джентльмена заплутались у краватці слуги, то слідом за ним упав і він сам. Поки вони боролися, качаючись по підлозі, двері відчинились, і товариство збільшилось на двох нових гостей: містера Піквіка і Семюела Веллера.

Побачивши це видовище, містер Веллер зараз же подумав, що підприємство Сойєра, наступника Нокморфа, найняло містера Мартіна, щоб він уживав міцних ліків і дозволяв робити над собою різні експерименти або ковтав подеколи отруту, щоб довести вплив нових протиотрут, чи робив інші які подібні речі на користь медицини та на задоволення гарячого духу допитливості, що горів у грудях цих юних учених. Отже, і гадки не маючи втручатися, Сем стояв і дивився цілком спокійно, немов його дуже цікавили результати, які мала дати ця спроба. Не те містер Піквік. Він з властивою йому енергією зараз же кинувся до здивованих борців і почав просити глядачів розборонити їх.

Заклик вченого мужа збудив Боба, наче паралізованого шаленством свого друга. За допомогою цього джентльмена містер Піквік поставив Бена Елена на ноги. Містер Мартін, лишившись на підлозі сам, і собі підвівся та озирнувся навколо.

— Містер Елен, — сказав містер Піквік, — що тут у вас трапилося?

— Дурниця, — зневажливо відповів Бен.

— В чім річ? — звернувся містер Піквік до Боба Сойєра. — Занедужав він чи що?

Та раніш, ніж Боб встиг одповісти, Бен Елен ухопив містера Піквіка за руку і тоном глибокого жалю пробурмотів:

— Моя сестра, дорогий сер, моя сестра…

— А, тільки всього! — зрадів містер Піквік. — Ну, то, сподіваюся, ми хутко залагодимо цю справу Ваша сестра, любий сер, ціла й неушкоджена, і я приїхав сюди спеціально, щоб…

— Шкодую, що мушу припинити такі інтересні балачки, як казав один король, розпускаючи парламент, — втрутився містер Веллер, зазираючи крізь скляні двері,— але тут ще один номер, сер. У тій кімнаті на килимі лежить якась поважна стара дама й чекає чи то на розтин, чи то на гальванізацію, а, може, і на яку іншу наукову штуку.

— А я й забув, — схаменувся містер Елен. — Те ж моя тітка.

— Боже милий! — вжахнувся містер Піквік. — Бідна жінка. Обережно, Сем, обережно!

— Як на члена родини, становище не зовсім звичайне, — зауважив Сем, вмощуючи тітку в крісло. — Гей, ти, костопильців попихачу, тягни но сюди щось відживне!

Останні слова стосувалися до хлопця в сірому, який, доручивши Доглядати коня вуличному сторожеві, прибіг подивитись, що за шум учинився в аптеці. Спільними зусиллями хлопця в сірому, містера Боба Сойєра й містера Бенджемена Елена (який, налякавши тітку до непритомності, щиро намагався очутити її) стару леді нарешті привели до пам’яті, після чого містер Елен звернувшись у замішанні до містера Піквіка, попросив його закінчити так несподівано перервану фразу.

— Ми тут, гадаю, серед друзів? — спитав містер Піквік, відкашлюючись і поглядаючи на мовчазного вовкуватого чоловіка, що приїхав каретою, запряженою конем з непомірно великою головою.

Ці слова нагадали містерові Сойєру про хлопця в сірому, який, витріщивши очі, цікаво прислухався до всього. Взявши майбутнього хеміка за комір і випхнувши його з кімнати, Боб Сойєр запевнив містера Піквіка, що тепер можна говорити просто й одверто.

— Ваша сестра, дорогий мій сер, — повернувся містер Піквік до Бена Елена, — в Лондоні, здорова й щаслива.

— Мене абсолютно не обходить її щастя, — махнув рукою Бен.