Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я! — озвався той, піднявши руку до свого капелюха.

— До містера Сойєра.

— Я туди й їду, — відповів вовкуватий чоловік.

Стара леді кивнула головою, вдоволена його догадливістю. Вовкуватий чоловік стьобнув довгим батогом по коняці з непомірно великою головою, і незабаром всі вони були коло дверей аптеки.

— Мартін! — сказала стара леді, коли екіпаж спинився коло дверей містера Роберта Сойєра, наступника Нокморфа.

— Я! — відповів Мартін.

— Попросіть хлопця вийти й попильнувати коня.

— Я й сам догляну його, — відказав Мартін і поклав батіг на покрівлю екіпажу.

— На це я аж ніяк погодитися не можу. Ваше свідчення— дуже важливе, і ви мусите бути зі мною. Ви не повинні відходити від мене, доки наша розмова не скінчиться. Чуєте?

— Чую, — відповів Мартін.

— Ну, й добре. А чого ж це ви стоїте? Кого ви чекаєте?

— Нікого, — відповів Мартін. Сказавши таке, вовкуватий чоловік повільно зліз з передка, де він стояв на кінчиках пальців правої ноги, прикликав хлопця в сірій лівреї, відчинив дверці карети, відкинув підніжок і рукою в темній замшевій рукавичці витяг стару леді з такою нецеремонністю, ніби то була коробка на капелюхи.

— Боже мій! — промовила стара леді, — я так хвилююся. Я вся тремчу, Мартін.

Містер Мартін кашлянув у темну замшеву рукавичку, але не висловив співчуття, і стара леді, упорядкувавши трохи свої нерви, побралась сходами до містера Сойєра в супроводі містера Мартіна, що йшов слідом за нею. Не встигла стара леді вступити в аптеку, як містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр, які заховали вже спиртні напої й перекинули смердючі ліки, щоб знищити дух тютюну, у нападі радості й любові вибігли їй назустріч.

— Люба тіточко, — скрикнув містер Бен Елен, — як то мило з вашого боку завітати до нас! Містер Сойєр, тіточко; мій друг містер Боб Сойєр, про якого ми з вами говорили тоді з приводу… пригадуєте? — І тут містер Бен Елен, який був у цей момент не занадто тверезий, додав слово „Арабелла", гадаючи, що говорить пошепки, а справді вигукнувши його особливо виразним голосом, не почути якого могли лише ті, хто не хотів.

— Любий Бенджемен, — сказала стара леді, намагаючись віддихатися І тремтячи з голови до п’ят, — не хвилюйся, голубчику… але, мені здається, я мушу одну хвилиночку поговорити віч-на-віч з містером Сойєром. Тільки одну хвилиночку.

— Може, ти пройдеш з моєю тіткою до аптеки, Боб? — запропонував містер Бен Елен.

— Звичайно, — відповів Боб, прибираючи лікарського тону. — Сюди, дорога мадам. Заспокойтеся, прошу. Ми вас миттю приведемо до ладу, мадам; я не маю щодо цього ні найменшого сумніву. Сюди, люба мадам, сюди. Сідайте, будь ласка. — І, посадивши стару леді на стілець, містер Боб Сойєр зачинив двері, сів сам і став чекати докладного оповідання про симптоми якоїсь хвороби, лікування якої мало дати йому великі бариші.

Стара леді почала з того, що довго хитала головою, а потім вибухнула плачем.

— Нерви, — поблажливим тоном сказав Боб. — Камфорні краплі з водою тричі на день і заспокійливе питво на ніч.

— Не знаю, як і почати, містер Сойер, — вагалася стара леді. — Все це так болісно й так важко.

— Можете не казати нічого, мадам, — перепинив її містер Сойєр. — Я заздалегідь знаю, що у вас. Насамперед— болить голова.

— Ні, я думаю, серце, — зітхнула леді.

— З боку серця жодної загрози немає, — заспокоїв її Боб. — Причина тут — шлунок.

— Містер Сойер ! — схопилася з стільця стара леді.

— Це, безумовно, шлунок, — настоював Боб глибокодумно, — і вчасно вжиті ліки, люба мадам…

— Містер Сойер, — промовила стара леді, хвилюючись ще більше, — ви або знущаєтесь з мене, або не розумієте мети мого візиту. Якби я могла передбачити те, що сталося, або мала змогу запобігти цьому, повірте, я б ужила всіх заходів. Краще вже я відразу б звернулась до мого небожа, — додала леді, обурено торгаючи свій редикюль і підводячись з стільця.

— Дозвольте, одну хвилину, мадам, — попросив Боб. — Я й дійсно не зрозумів вас. Скажіть же мені, що там таке у вас трапилось?

— Моя небога, містер Сойер, — почала була леді,— сестра вашого друга..

— Так-так, мадам, — нетерпеливився Боб, бо стара леді, хоч і була вкрай схвильована, вдавалася в зайві подробиці, як це часто роблять старі жінки. — Що ж далі, мадам?