Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поки відбувався вищеописаний допит дитини ніжного віку, містер і місис Редл мали суперечку з візником з приводу плати, і, коли той переміг, місис Редл, хитаючись, побралася вгору.

— Що трапилося, Мері Енн? — скрикнула місис Клапінс.

— Я вся тремчу, Бетсі,— відповіла місис Редл. — Редл не такий, як інші мужчини. Він усе скидає на мене.

Це було несправедливо відносно безталанного Редла, бо симпатична дружина відіпхнула його з самого початку дискусії й раз назавжди звеліла придержати свій язик. Проте він не мав змоги захищатися, бо місис Редл виявила безперечні симптоми зомлівання. Помітивши це з вікна вітальні, місис Бардл, місис Сендерс, жити ця й покоївка жилиці стрілою вискочили на вулицю й приставили нещасну в будинок, говорячи всі разом і різноманітними виразами висловлюючи їй своє співчуття та жаль, так немов це була одна з найстражденніших смертних на землі.

— Ви краще залишили б нас, Редл, доки ми очутимо її,— сказала місис Клапінс. — При вас їй ніколи не покращає.

Решта дам приєдналась до цієї думки, і містера Редла випхали з кімнати, попросивши подихати чистим повітрям на задньому дворі, що він і робив з чверть години, доки місис Бардл, з урочистим виразом на обличчі, оголосила, що він може ввійти, але повинен поводитись з своєю дружиною якнайобережніше. Містер Редл вислухав її дуже покірно й повернувся до вітальні з виглядом ягняти.

— Ах, місис Роджерс, — сказала місис Бардл, — я ж ще вас не познайомила. Містер Редл, мадам, і місис Клапінс, мадам; місис Редл, мадам.

— Сестра місис Клапінс, — підказала місис Сендерс.

— Он як! — люб’язно промовила місис Роджерс. Вона була жилиця, і її служниця прислуговувала сьогодні; отже, через таке своє становище вона й трималася більше милостиво, ніж невимушено. — Он як!

Місис Редл солодко всміхнулася, містер Редл уклонився, місис Клапінс сказала, що „щаслива мати нагоду познайомитися з дамою, про яку чула стільки гарного", а зазначена дама прийняла цей комплімент з люб’язною поблажливістю.

— Ну, містер Редл, — сказала місис Бардл, — ви, я певна, повинні почувати себе щасливим, що разом з Томі будете єдиними мужчинами, які супроводитимуть стількох дам. Правда ж, мадам Роджерс, він мусить почувати себе щасливим?

— О, звичайно, мадам, — відповіла місис Роджерс, після якої й інші леді сказали: „О, звичайно".

— Безперечно, я відчуваю це, мадам, — ствердив містер Редл, потираючи руки й виявляючи маленький нахил до жартівливості.— Правду вам сказавши, мадам, коли ми їхали сюди в кабріолеті…

При повторенні слова, яке викликало стільки болісних спогадів, місис Редл знову приклала до очей хусточку й придушено скрикнула, а місис Бардл, сердито глянувши на містера Редла й натякнувши, що йому краще мовчати, із заклопотаним виглядом звеліла служниці місис Роджерс „укладати вино".

Це стало за сигнал для виявлення схованих у буфеті скарбів, які складалися з кількох тарілок із помаранчами та бісквітами, пляшки престарого портвейну за шилінг дев’ять пенсів і другої пляшки — славетного ост-індського хересу за чотирнадцять пенсів, придбаних на честь жилиці і на безмежне задоволення решти. Після того, як місис Клапінс дуже перехвилював замах з боку Томі розповісти про допит його в буфетній справі (замах, на щастя, зів’яв, не розцвівши, бо хлопець проковтнув півсклянки престарого портвейну, що потрапив „не в те горло" і кілька секунд загрожував його життю), товариство подалось шукати гемпстедський диліжанс. Незабаром його знайшли, і через дві години всі цілі й неушкоджені прибули до сада — ресторану „Іспанці", де перший же вчинок безталанного містера Редла викликав рецидив млості у його симпатичної дружини. Він замовив чай на сім осіб, тоді як, на думку дам, було б краще, щоб Томі пив з чиєїнебудь чашки або з чашок усіх, коли офіціант не буде дивитись. Це заощадило б порцію чаю, і чай не став би гірший.

А втім, порятунку не було, і на підносі принесли сім чашок чаю з відповідною кількістю хліба та масла. Місис Бардл одноголосно обрали на голову, місис Роджерс сіла з правої її руки, місис Редл з лівої, і бенкет відбувався успішно й весело.

— Як же любо на селі! — зітхнула місис Роджерс. — Я майже хотіла б жити тут завжди.

— О, це не сподобалося б вам, мадам, — похопилася відповісти місис Бардл, бо їй, в інтересах її квартири, зовсім не годилося підтримувати такі настрої,— це не сподобалося б вам, мадам.

— Я гадаю, ви занадто жива людина й занадто потрібні в місті, щоб задовольнитися селом, мадам, — вкинула слово маленька місис Клапінс.

— Може й так, місис; може й так, — зітхнула жилиця першого поверху.

— Село — гарна річ для самотніх людей, яким нема про кого дбати і про яких ніхто не дбає, або для тих, хто постраждав, або щось подібне, — зауважив містер Редл, набираючись потроху духу й озираючись кругом. — Для хворих душею, як кажуть.

Все інше, що промовив би нещасний, було б краще, ніж ці слова. Звичайно ж, місис Бардл зайшлася плачем і попросила зараз же вивести її зза столу, після чого люблячий син почав і собі ридати якнайревніше.

— Чи повірить хто, мадам, — раптом повернулася до жилиці з першого поверху місис Редл, — що жінка може побратися з таким нелюдським створінням, яке цілий день зачіпає найкращі ваші почуття, мадам?

— Люба моя, — запротестував містер Редл, — я ж не хотів сказати нічого такого.

— Не хотів сказати! — з надзвичайним презирством і зневагою повторила місис Редл. — Забирайся звідси! Не можу я бачити тебе, тварюко!

— Тобі не слід хвилюватися, Мері Енн, — втрутилася місис Клапінс. — Справді, ти мусиш подбати за себе, чого ти ніколи не робиш. Ну, забирайтесь же, Редл ! Ви ж тільки дратуєте її.

— Ви, дійсно, могли б пити ваш чай окремо, сер! — сказала місис Роджерс.

Місис Сендерс, яка своїм звичаєм була дуже заклопотана бутербродами, приєдналась до цієї думки, і містер Редл спокійно ретирувався.

Після того добродія Бардла, хоч він і був трохи великуватий для таких обіймів, урочисто посадили на коліна матері, при чому його черевики опинились на чайному підносі, вчинивши деяке безладдя серед чашок і блюдець. Напади млості, такі заразливі для дам тривають не довго, і місис Бардл, після того, як її син був обцілований кругом і поплакав трохи, прийшла до пам’яті, спустила його з рук, здивувалась, що була така дурна, і налила собі ще чаю.

Саме тоді задеренчали, наближаючись, колеса, і дами, підвівши голови, побачили, як біля хвіртки садка спинилась наймана карета.