— Будь ти проклятий, боже! — змахнув стареньким кулачком отець Микола. — Нема тебе, нема., якщо ти можеш спокійно на це дивитися, — і ступив батюшка в ті двері, за ту дощану хвіртку, де зустріли його постріли.
І Марія туди ступила — і чорний есес, котрий стояв за хвірткою, підштовхнув її прикладом, і вона машинально пішла туди, де біля мармурових брил, яким суджено було стати білими янголами на цвинтарях Дюссельдорфа, ворушилась якась чорна магма, те, що кілька хвилин тому було людьми: оті жакетки з чорного плюшу, за яким треба було їздити до Ярополя, до мануфактурного магазину, сірі хустки, старі ватянки й непотрібні тепер шапки-вушанки. Марія побачила синю з білими смужками спідницю свекрухи й подерту рясу отця Миколи, і в ту ж мить вогняні цвяхи прохромили Василька й Марію. Світ почорнів, гуркіт станкового кулемета вщух, став тихим, наче краплини дощу, що стукають по шибці…
Вночі Марія вилізла з-під важких затверділих тіл і поповзла по виярках до берега Богунки. Небо було ясне і червоне — то догорав Рябий Хутір, в якому не лишилося жодної жизої істоти. Заграву ту видко було в Ярополі, і патрулі, дивлячись у той бік, щось ґелґотіли по своєму, по-німецьки, а один з солдатів навіть руку простягнув туди, наче хотів погрітися біля вогню, бо зимні ночі стояли тоді над Україною, й всі засміялися, й холодними гадючками виповзла з їхніх ротів червоняста пара. Заграву ту побачили в лісі хлопці з загону Комсомольця й, забувши про всяку обережність, рвонули вони в Рябий Хутір, де жили їхні жінки й діти, де стояли їхні хати.
Коли вже підходили до Рябого Хутора, наштовхнулися в темряві на тіло чиєсь нерухоме, що ледь дихало.
Була то Марія.
Кулі влучили їй у стегно і в груди. Вирубавши нашвидку кілька берізок, партизани зробили ноші й, поклавши Марію, понесли до села.
Поруч з ношами йшов Комсомолець, тримаючи Марію за схололу руку.
Доки дійшли — село вже догоріло. Лише де-не-де серед снігів, у чорних випалених островах жеврів вогонь, вкритий сизою поволокою морозу, та смерділо паленою глиною й бензином. Хлопці розбіглися хто куди — кожен подався до своєї хати, а Комсомолець похилився над Марією, допомагаючи медсестрі Олі робити перев’язку й присвічуючи їй німецьким ліхтариком.
Після того, як дали Марії укол морфію й напували гарячим чаєм з термоса, вона розплющила очі й сказала Комсомольцеві:
— Рятуй Василька… Йди до нього…
Починався світанок, зусібіч обтрушений сажею; ближні дерева були чавунно-чорні, бо розтанув сніг під час пожежі, а дальні дерева за селом стояли врочисті й витончені, наче ніяких нещасть у цьому світі не було: срібне мереживо гілок на білому тлі, безнадійна тиша глибокого німецького тилу.
Та чорна магма, яку ще вчора бачила Марія пульсуючою, теплою і майже живою, стала сірою й кістяною: відкриті роти й розплющені очі під мармуровими плитами, яким суджено було стати білими янголами у Дюссельдорфі.
Пізно було вже рятувати Василька, і отця Миколу, і свекруху, і ще сотні інших людей.
Треба було йти з села, бо ось-ось могли наскочити есеси.
Комсомолець пішов глянути на згарище своєї хати.
Нічого не лишилося — тільки піч, по якій походжав обгорілий, облізлий лев — в очах у лева світилася лють. Комсомолець потупсав навколо пічки, помацав рукою залізний кістяк машини до шиття. Раптом серед попелу уздрів сувій білих паперів. Здивовано нахилився, розгорнув їх.
Це були Маріїні малюнки — цілі, наче не гуготіло вчора на цьому місці полум’я, наче не лежали вони в осерді згарища. Яким дивом вогонь пощадив їх?
Комсомолець засунув за пазуху той сувій, поправив гвинтівку й дав команду рушати…
Проминуло кілька місяців, Маріїні рани трохи загоїлися. В один з квітневих днів, коли здається, що над землею куриться зеленкуватий дим, — а насправді то народжується перше листя на деревах, — прийшли вони вдвох з Комсомольцем у Рябий Хутір, на могилку Василька. Село було мертве — всі стежки й вулиці позаростгли такими дрібними синенькими квітами, по яких важко було сунути ноги, а круки, які сиділи на печах, були білі, наче посивіли за цей рік. У криницях вода стояла червона й важка, мовби ртуть; коли йшли повз спалену хату Прокопа Коробки, побачили на печі новенький патефон, на якому крутилася лискуча платівка: жіночий дзвінкий голос співав українську пісню “Гандзя”, тільки слова були не наші, німецькі, гаркаві. Комсомолець вистрілив у той патефон. Солодкий запах квітів заморював їх: потім у лікарні, через кілька років після війни, коли Марії робили операцію на пораненій нозі й давали наркоз, вона згадала той гидкий запах і той стан запаморочення; на зчорнілому телеграфному стовпі висів бубон, і вітер калатав по ньому так завзято, як колись на весіллях Петро Макогон, Маріїн брат.
Зійшли на пагорб, де стояла дивом вціліла церква. Ледве почав відчиняти важкі двері Комсомолець, як відхитнувся, бо з дверей церкви посунули щільною хмарою мільйони білих метеликів, схожих на капустянок, — наче душі всіх людей, вбитих на цій війні, зібралися тут, у порожній сільській церкві. З півгодини стояли Марія і Комсомолець, чекаючи, доки вилетять метелики, які залишили по собі золотавий пил і гіркий присмак. Відтак ступили Марія й Комсомолець у храм, всередині якого — кінський гній на підлозі, німецькі бляшанки, людські випорожнення, а на олтарі — побитий кулями, розтрощений “мерседес”, на якому їхав генерал фон Мюллер; хтось ножем вирізав червону шкіру з сидінь — мабуть, на чоботи. На стінах — німецькі оголошення до селян, щоб не здумали ділити землю, а працювали для задоволення продовольчих потреб німецької армії; також списки повішених — саботажників і партизанів. Лише на одній бічній стіні висів образ божої матері, яка злякано притуляла до себе дитину, наче вели їх на розстріл.
Щось потьмарилось в очах у Марії, і вона скрикнула.
— Суко! Суко ти, а не божа матір! Де ти була, коли нас стріляли?
І, вихопивши з рук Комсомольця гвинтівку, стрілила Марія просто в обличчя божій матері. Постріл луною прокотився по порожній церкві, знявши куряву.
Марія підскочила до ікони й побачила дірку в лівому оці божої матері. А потім уздріла Марія, як срібною цівочкою витікають з ока скорботної діви Марії сльози. Вмочивши пальці в ті сльози, Марія помазала мушку й приціл гвинтівки, бо чула колись, що є такий старовинний козацький звичай, і, віддавши гвинтівку Комсомольцю, який з жахом спостерігав за своєю жінкою, мовила:
— Тепер поцілиш у кожного ворога. Не сховається він од тебе. Тримай.
І справді, брати мої реалістичні! Хочете вірте, хочете — ні, але ніхто в цілому загоні влучніше од Комсомольця з того часу не стріляв. І навіть коли скинули їм на парашутах з Великої землі нову зброю, новенькі автомати ППШ, Комсомолець залишився зі своєю старою трьохлінійкою, яка била без промаху з великих відстаней. Хлопці не вірили Комсомольцю, думали, що має він при собі якийсь хитрий оптичний приціл або секрет відносно траєкторії польоту кулі якийсь знає, ба ні. Просто лягав Комсомолець тихо в рівчачок чи в чагарнику вмощувався і дивився, як ходять, приміром, по насипу німці — маленькі сизувато-зелені постаті, тільки каски здаля виблискують. Знайде з-поміж них офіцера чи єфрейтора, примружить око й затамує подих; потім повільно й ніжно торкається вказівним пальцем спускового гачка, так повільно й ніжно, що постріл мов грім серед ясного неба гримить, неочікувано для нього самого, зненацька, аж сам від несподіванки Комсомолець здригається; аж там дивись — на насипу вже лежить мертвий Ганс Зельбман, колишній службовець з Лейпціга.
Стосовно тої історії з образом божої матері, то багато, хто мав великий сумнів у її достовірності, особливо якщо зважити на стан, в якому перебували під ту пору Марія Поліщук та її чоловік; та моє завдання як літописця полягає в сумлінному занотуванні всіх версій і фактів, незалежно від їхнього можливого витлумачення в майбутньому; піддавати все науковому аналізу з метою викриття всіляких “метафізичних відхилень — то вже турбота великого майстра цих справ, старого пенсіонера, невтомного нашого громадського діяча й публіциста С. О. Набатова. Я ж оповідаю тільки те, що чув від самої Марії Поліщук…
Після тієГ історії з гвинтівкою прийшов уночі до неї (жила вона в сусідньому селі) якось Комсомолець ще з двома хлопцями і сказав: “Прощай, Маріє”. Вона й не питала, куди вирушають чоловіки. Удосвіта, перш ніж податися з хати, Комсомолець віддав Марії сувій її малюнків, знайдених на згарищі. Перекинув з плеча на плече гвинтівку, поцілував Марію — ніжний у нього був поцілунок, майже дитинний — г подався городами до берега Богунки, а хлопці з автоматами — за ним. Усі троє — в однакових, збитих набакир шапках-кубанках з червоними стрічками.
Повернувшись до хати, Марія недовірливо дивилася на жмут паперів, замальованих чистими фарбами, де все підкорялося внутрішнім ритмам спокою й химерним щасливим сплескам Маріїної душі. Заплакала гірко — вперше від того дня, як її розстрілювали, бо в малюнках тих жив синок її, Василько. Того ж дня попросила Марія діда Гордія, теслю, щоб збив домовинку маленьку. Поклала туди малюнки й крадькома віднесла домовинку на цвинтар, викопала могилку й засипала свої малюнки вологим піском, обклала той горбик дерном і хрест з двох осичок сяк-так збитий в землю встромила. Пошкандибала додому майже заспокоєна. Приходить — аж глянь — на столі, де приготувала вбогу вечерю поминкову по своїх малюнках, — лежать цілі-цілісінькі малюнки її щасливі.
А невдовзі звістка з Ярополя прийшла: у місті вбитий обер-групенфюрер СС Карл Рейнгард, особистий представник Гітлера. Невідомий месник влучив у Рейнгарда з дзвіниці Микільської церкви — обер-групенфюрер саме виходив з будинку гестапо в оточенні вищих офіцерів СС. Ці чини нібито приїздили до Ярополя у зв’язку з будівництвом у наших місцях ставки Гітлера — “вовчого лігва”.