“Але пан Червінка мусить довести, що гідний він нашого зауфання, тобто довір’я нашого. Він мусить освідомити нас: хто його спокусив, хто штовхнув його на шлях схизми? Хто отой Паліїв поплічник? Коли і задля якої мети зайшов він до Ярополя? Де переховується? Які слова сатанинські казав він панові Червінці? Хто з яропільців, відомих пану Червінці, вступив з цим ребеліантом у зговір злочинний? Мусить пан Червінка, аби переконати нас у чесних своїх намірах, підписати отсей пакт, кров’ю власною його скріпивши”.
Отець Пшиємський подав Лаврінові Червінці аркуш, і читає наш герой, тремтячими руками держачи цей папір, отаке:
“Pactum in praetorio Jaropoliensi, Sabbatho ante festum Sancti Jacobi Apostol proxima, anno 1703:
“Дня сього, я, міщанин міста Ярополя Лаврін Червінка, перед лицем господа бога всемогутнього, єдиного як для римсько-католицької, так і для греко-руської та греко-католицької церкви, присягаю кров’ю своєю і навіки-віків, що, бажаючи сили свої докласти в боротьбі з сатанинськими помислами та ребелією, яко християнин вірний, сьогодні та in futurum[8] і буду сповіщати отців церкви святої католицької про всі вчинки, які можуть зашкодити великому вченню християнському, державі нашій та маєстатові королівському, вчинені різними свавільниками, і складу реєстр оних осіб, згідно з своїм розумінням. Якщо ж присяги сеї я, Лаврін Червінка, не дотримаю, хай скараний буду я на confessata corporalis,[9] виконані през ката нашого міського, майстра Кшижановського, після чого на горло хай буду скараний. Amen”.
Як би мені хотілося отут скінчити історію цю смутну, доблесні читачі мої! Та не можу поставити я на цьому місці рятівну крапку, бо поклав собі все вам повідати, що побачив я в часі того нелюдського експерименту, попровадженого професором Скуратовим.
Мовить далі отець Ян Пшиємський голосом тихим, майже голубиним: “Роблячи communicatio conclusio,[10] кажу, що ступає сьогодні пан Червінка на дорогу слави та звитяги… Се дорога великих чеснот, бо се дорога боротьби за істину господню. Хай позбудеться пан Червінка тих гризот совісті або сумління, котрі можуть заввидитися йому на самім початку його богопотрібного спрямування, бо, primo:[11] пан Червінка укоронований буде небесною благодаттю та милостію божою, secundo;[12] пан Червінка винагороджений буде у найближчім терміні тридцятьма дзвінкими, і, tertio:[13] комісія наша та пакт сей зостануться у повній конфіденції, тобто таємниці, на віки вічні, через що ім’я пана Червінки лишиться чистим і незайманим і не зазнає (dyffamatio[14] в очах громади яропільської, вобец чого не мусить пан Червінка за життя своє боятися перед обличчям пам’ятозлобних ворогів наших, в чому я, отець Ян Пшиємський, на хресті святому присягаюся”.
Він виймає невеличкий срібний ніж і подає його нашому Лаврінові Червінці. Настає страшна мить: герой наш розтинає ножем тим єзуїтським палець і кров’ю своєю підписує пакт…
Професор Скуратов блимнув запальничкою — закурив сигарету, дивлячись, як ставить свій підпис Лаврін Червінка у неіснуючому присмерку того давно померлого липневого дня.
І швидко — швидко! — велике свято у Ярополі зачинаєтьсяі Б’ють барабани, драгуни оточили майдан перед домініканським костьолом, а на дерев’яному помості весело походжає майстер Кшижановський — на його голові чорний каптур з прорізами для очей, віц убраний у червоні штани та чоботи, а більше на тілі його гладкому та спітнілому нічого нема, бо день сьогодні спекотний. Сонце вже перехилилось за браму Потоцького, хилиться до вечора, але гаряче марево не спадає, їдка курява стоїть над містом, бо валкою через Яропіль ідуть вози з дровами та соломою — туди ж, куди й ми з вами поспішаємо — на майдан. Збігаються старе і мале, щоб подивитись на превелике диво: як палитимуть на вогнищі схизматика і бунтаря, ребеліанта і безстрашного козака, вірного товариша полковника Семена Палія, сотника Григора Гамалію — колишнього студента Києво-Могилянської академії, безвірника і чорнокнижника, що прилетів до Ярополя на літавці, - як каратимуть на горло Григора Гамалію. Так, брати мої, саме так! Це був Григір Гамалія — той, про кого народ наш склав пісні й думи…
Це був він.
А старець наш благочестивий, Лаврін Червінка, тюпає довгими коридорами замку Потоцького, і дзеленькає у шкіряній торбинці червоне золото — тихо і мелодійно дзеленькає, мовби птахи золоті десь весело щебечуть… Птахи золоті стрибають у серці Лавріна Червінки, але назустріч йому, у іржавому громі кайданів, йде Григір Гамалія, його побратим, котрого ведуть жовніри на муку. Цей грім кайданний — мовби якісь монстри-покручі залізні танцюють, кривляються, підморгують — а ми щось знаємо, Лавріне Червінка, а ми щось знаємо! Зупинився Григір Гамалія, зіткнувшись віч-на-віч з побратимом колишнім своїм.
— Ти довго житимеш, юдо іскаріотський… Але довіку нестимеш той вогонь, що спалить мене. Твою душу палитиме він до скону… Завжди, коли вогонь бачитимеш, я ввижатимусь тобі. Жаль мені тебе, Лавріне, бо ти мертвий єси… Я попелом впаду на рідну землю, ти ж мертвою марою блукатимеш по ній. Що довше житимеш, зраднику, то страшніші дні й ночі твої ставатимуть…
Мовивши так, пішов Григір Гамалія далі, і знову затанцювали залізні монстри-покручі, язики зачали показувати, підморгувати: ти не бійся, Лавріне Червінко, ти не бійся! Вічная тобі пам’ять!
А на майдані до стовпа майстер Кшижановський прив’язує Григора Гамалію. Сирицею перетягує високе чоло молодого віщуна, цурку вставляє у цей пас тортурів та починає перекручувати її, щоб вигнати схизмацькі думки з ясної сеї голови; потім ганчіркою, у дьогті змащеною, перев’язує майстер Кшижановський очі Григора Гамалії — щоб не побачили вони того, чого інші не бачать.
А в натовпі погомін повзе, що то літавця схопили, що то є літавець, який над Ярополем кружляв уночі, мов кажан, що прилетів він з Києва, цей літавець, де, звісно, усяких чудес пребагато та чорнокнижників і чародіїв, що чесний люд каламутять, тьма-тьмуща. Плачуть-ридають у натовпі вірні Бонавентура Шпак та Барнабас Швидницький, які, бороди поголивши, у хлопське вбрання переодягнені, стоять — дивляться, як бере безсмертя сотник Григір Гамалія.
Вдарили барабани й замовкли. Підстароста магістрату яропільського Ізидор Гречка виголосив вирок духовного суду яропільської капітули.
Вогонь злетів до неба, огорнувши Григора Гамалію, він обпалив і нас — тих, хто сидів у притемненій цій залі, і навіть холодний, незворушний професор Скуратов — і той забув про сигару та свою апаратуру, а дивився мов зачарований, як навколо нього кружляє той вогонь невблаганний…
А ми раптом у якісь ідилічні місця потрапляємо. Лани, від пшениці золотаві, левади сумирні, яри темно-зеленими зморшками до ріки збігають… Таж це Рябий Хутір! А по селу наш Лаврін Червінка ходить, та не підтюпцем, як зазвичай, а повагом, поволі, черевце своє несе гідно, й усі, хто по дорозі йому трапляються, брилі скидають і до землі кланяються. Диво, та й годі!
А наш Лаврін вже на ґанку великого поміщицького будинку стоїть у жупані, золотом гаптованому. Каже щось повчальне кріпакам, що довкола зібралися, а вони стоять похиливши голови, мову його нудотну похмуро слухають. Потім клумаки свої розкривають, у яких — сало біло-рожеве зі шкоринкою, на віск схожою, яйця, сметана в глечиках, мед гречаний, а в лантухах великих — пшениця добірна. Лаврін ковіньку свою всюди встромляє, декого жене одразу, коли харч йому не подобається. І найбільшу слабкість до сала він має: і нюхає його, наче це паризькі парфуми, і пучками тицяє в сніжну його поверхню, і на смак пробує, плямкаючи губами й часником заїдаючи, й при всьому цьому ще й молодицю ущипнути встигає, солодко очі мружачи… Та тільки спокою немає в його очах, метушливий якийсь погляд у старця нашого салолюбного Лавріна Червінки.
А потім ніч приходить — ніч велика й тривожна, межі якої загравами позначено на обрії… То ніч Коліївщини, розплати панів за гріхи перед народом; пугач тривожно кричить, а Лаврін Червінка, від страху тремтячи, порожніми покоями блукає- в одній руці пістоль важкий, в другій свічка хитається. Бачимо, як вогні до будинку поміщицького сього наближаються, це натовп зі смолоскипами; червоні відблиски зловісно виграють на косах і сокирах — і в кільці тому вогняному опинився Лаврін Червінка. Вже зовсім близько вогні, вже чути, як тріщить і ллється вогонь, та в мить ту останню Лаврін Червінка спритно, як сіра миша, шмигляє до потаємного ходу, що веде під землю… Полум’я охоплює дім.
Комусь із тих, хто був на цьому експерименті, раптом здалося, що то сучасний будинок Лавріна Червінки зайнявся, що то ми горимо — потім той чоловік клявся, що чув, як розпеченим вітром війнуло на нього, як димом запахло, і він, не витримавши, закричав, затулив обличчя руками… Зчинився галас, зойк, всі позіскакували зі своїх стільців, і професор Скуратов до апаратури своєї хутко кинувся — вимкнути її.
Тихо стало в залі; спокійно горіла лампочка на столі, червоне виноградне листя на стінах надавало цій сцені присмаку ідилії — мовби нічого не сталося.
Ми знетямлено перезиралися — чи не привиділося нам усе це? Потім поглянули на Лавріна Червічку. Він нерухомо сидів собі у чудернацькому шоломі та солодко спав. Так, добродії мої, старець наш тихо похропував і плямкав губами, ніби немовля, у якого одібрали смоктачку.
— Чорт, — вилаявся професор Скуратов, — стара шкапа. Весь експеримент зіпсував.
Він кинув на нас зверхній погляд, але в ньому ми не побачили такої холодної певності в собі, як уранці.
— Я прошу вас не брати до уваги те, що ви тільки-но побачили, — сказав професор Скуратов. — Він вийшов з-під мого контролю, бо апарат увімкнувся у канал снів. Тому, звичайно, вся ця історія з цим, як його…
— Гамалією, — підказали ми.
— Так, Гамалією, не варта в історичному плані дірки з бублика, це нонсенс, розумієте? Старий міг начитатися белетристики, або подивитися якийсь фільм Київської кіностудії і повернути нам цю інформацію у такому спотвореному вигляді. Тому я вас попереджаю: ніяких висновків з цього робити не можна. І нікому поки що про це не розказуйте, щоб не пішли непотрібні чутки. Зрозуміло?
Ми розштовхали старенького Червінку; він, крекчучи, підвівся, провів нас до вор’т: вже вечір почався липневий. Подивився у небо Лаврін Червінка — там висіла якась комета чи, може, космічна орбітальна станція — і сказав:
— От на тому самому місці у 1703 році, пам’ятаю, бачив я над Ярополем літавця.
[8] У майбутньому (латин.).
[9] Тортури тіла (латин.).
[10] Загальний висновок (латин.).
[11] По-перше (латин.).
[12] По-друге (латин).
[13] По-третє (латин.).
[14] Знеславлення (латин.).