MoreKnig.org

Хроніки міста Ярополя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Автор: Щербак Юрій



Шрифт:

Отож розкажу вам наостанці, як через багато років після звільнення професор Холодний, якому вже було за вісімдесят, отримав міжнародну премію ООН за відкриття виняткової ваги. Це відкриття сповнило надією мільйони голодних людей у всьому світі. Ви розумієте, справа в тому, що повітря містить 75 % інертного азоту — речовини, з якої будуються білки. Досі ми не вміли використовувати цю необхідну для життя речовину. А коли я розповім вам це, ви одразу зрозумієте, звідки бралися оті містичні 2200 калорій, що не давали вмерти професорові Холодному. Микола Сидорович бездоганно поставленими експериментами та складними біохімічними дослідженнями довів, що в стані високої емоційної напруги людина здатна поглинати цей інертний азот повітря і перетворювати його на білки. А потім Холодний вивчив увесь ферментативний процес синтезу білків з повітря і відтворив його у промислових масштабах. Завдяки цьому відкриттю проблема голоду на землі зникає з обріїв XXI століття. Ось звідки з’явилися великі червоні газгольдери та алюмінієві цистерни, схожі на орбітальні лабораторії, шо стоять нині на березі Богунки. Це — перша в світі промислова установка для виготовлення синтетичних білків з повітря.

де автор, впадаючи в солодку настроєвість, згадує призабуту історію поїзда “Париж — Яропіль”, рівнобіжно з чим досліджує проблему кохання з першого погляду в міжнародному аспекті, розповідаючи передовсім хвилюючу історію сучасних Ромео та Джульєтти.

Я годинами слухав цю пісню, яка починається з перестуку людського серця: поїзд на далекому перегоні, нічний вокзал, мов залізний птах, порожній, із запахом тирси, дешевих парфумів; перестук серця і незнайомі французькі слова, ніжні, як шелест вітру в квітах; може, й тривіальні це слова, але незнані і через це таємничі, а невідомість ніколи не буває тривіальною; нічний присмак таємниці відчуваю я; червоно виблискують рейки, і в цій тиші чиєсь серце вистукує ритм дивної пісні. Завжди, коли слухаю цю пісню, я згадую Івонну, її далеку останню подорож до Ярополя…

Ах, пробачте, ви, мабуть, чокаєте розповіді про Париж: площа Етуаль, вітрини паризьких магазинів — старий просмолений баркас (реклама перлів) у вітрині найбільшого універмагу на Єлісейських полях, запах моря і мандрівок у дешеві пансіонати Нормандії, дивні паризькі трамвайчики із дверцятами ззаду, а інколи навіть і без дверцят, такий собі рухомий балкончик, де замість дверей — ланцюжок. Ви чекаєте на різні паризькі дива: біле різьблення ампіру, чавунні грати Людовиків впереміж з нерухомими обличчями кав’ярняних дівчат, очі яких підведено синіми олівцями втоми, натхненної нічної роботи; а може, технології кохання чекаєте ви? О ля-ля! — паризьке кохання, легке, мов дотик метелика, мимохідь, доведене до ніжного автоматизму, ніби рухи дівчини, яка скидає з ноги тонку чорну панчоху. А може, чекаєте гангстерських історій, шляхетних бандитів з обличчями Жана Габена та прізвищами маркізів, чи смішних деталей — як цюцяють під цегляним муром полковники з військової академії, поклавши на травнику свої велосипеди? Чи не цього ви від мене чекаєте? Але Івонна не парижанка, живе вона на околиці тихого містечка; в неї є старий “пежо” — влітку можна відкрити дах і їхати зі швидкістю 100 кілометрів, увімкнути приймач та слухати повідомлення про автомобільні катастрофи, потім програму легкої музики. Потім зустріч з нареченим — художником-декоратором, який чекає її в сусідньому місті за маленьким коньяком; чорні шкіряні поліцаї на білих мотоциклах посилають Івонні повітряні поцілунки або погрожують пальцем — мадемуазель, чи справні гальма вашого “пежо”, пробачте, мадемуазель, попереду небезпечний відтинок шосе, там на повороті розбилася автоцистерна з прованською олією, шосе тепер намащене й блищить, мов паркет у Версальському палаці, і на тому повороті вже лежать у кюветі п’ять автомобілів — білий західнонімецький “мсрседес”, що велично перекинувся догори колесами, два “рено”, чорний “вольво” та “хамбер” з червоними шкіряними сидіннями, що належить старій англійській балерині, яка наприкінці свого життя зламала ногу. Може, зустрінемось сьогодні увечері, о п’ятій у мене кінчається чергування. Дякую, мосьє, але у мене надто ревнивий наречений — у нього є пістолет, він уб’є вас, мосьє, а я не хочу, щоб його повели на гільйотину, бо голова — це найкраще, що в нього є. Мадемуазель, в мене є речі, ліпші від голови… Дякую, мосьє, за попередження, і до побачення…

Ні, даруйте, краще розкажу вам про яропільський вокзал: це така залізобетонна клуня, зведена в часи реконструкції, до якої потім прибудували кілька корінфських колон і пустили по верху ліпний орнамент — коліщата, трансмісії, гайки, болти, грона винограду, кукурудзяні качани, поросята, відбійні молотки — тут попрацювала творча фантазія художника Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Художнього фонду, його маврітанські смаки. Але зсередини наш вокзал цілком пристойний, тільки що спати не дають вночі на відполірованих лавах, де сидять зі своїми клумаками селяни — тут бушлати та ватянки, та важке бухикання, та дух пітного тіла. Хтось відкриває ножем консервну банку, хтось витягає хліб з солдатського “сидора”, хтось відмикає фанерний чемойдан і дістає звідти пляшку міцної, матері присипляють своїх дітей, а поміж лав суворо крокує старший сержант міліції, старий уже, серйозний дядько Куземко із залізними зубами, які так люблять дітей. Дядько Куземко любить, щоб був на його “участку” повний порадок, і тому він пильно зиркає на яропільських патлатих парубків, котрі стоять з гітарою і нібито проводжають якогось молодого солдатика, напідпитку гже, а може, й мають злочинний намір порушити певну статтю Карного кодексу республіки, — з цим народом треба бути обачним, бо ці штани розкльошені, з мідними ґудзиками по низу, і пояси з мідними бляхами, на яких леви скачуть, — такі до добра не доведуть, дядько Куземко це добре знає. У лінійному відділенні міліції висить на стіні кольоровий плакат про подвиг старшини Ніколаєва з Чити, так на цьому плакаті намальовані два субчики — отакі ж патлаті, в таких самих штанях — у одного в руках холодна зброя, а у другого — вогнепальна, пістолет системи ТТ, калібр 7.62, вісім патронів у магазині. Але хлопці поводяться у межгх, дозволених Карним кодексом республіки, отож дядько Куземко йде до чергового по вокзалу, свого старого приятеля Семена Максимовича Григоращенка, вихилити з ним чарочку горілки яропільської. В цю хвилину лунає дзвоник — порідомлення надзвичайної ваги і приголомшливості: іде до Ярополя спеціальний поїзд з Парижа, везе молодіжну делегацію.

Спеціальний поїзд з Парижа! Боже мій, бонжур, пардон, се ля ві і таке інше! Носії отримали нові накрохмалені фартухи, картузи формені із золотим написом “Яропіль”, Куземко профілактично жене молодих яропільських королів рок-н-ролу з приміщення вокзалу, аби не зганьбили своїм недоладним виглядом урочистість хвилини, рейки червоно світяться в темряві, мов неонові капіляри. З букетами квітів, урочисті, ніби у шлюбному палаці, у чорних костюмах та білих сорочках стоять представники яропільських молодіжних організацій, сам товариш Набатов приїхав, щоб освятити своєю присутністю цю історичну для нашого міста мить.

Спеціальний поїзд з Парижа! Навіть у мене, літньої вже людини, щемить серце, коли згадую ту ніч, сині холодні вогш на коліях, чийсь гугнявий голос чад розподільчим пагорбом, з якого скочуються у темряву товарні вагони, брязкіт зчеплень, білі кулі пари тануть у липневому повітрі Ярополя, а на пероні вже встановлює освітлення оператор телестудії Валерій Орлик, якому доручено вести репортаж про приїзд французької молодіжної делегації.

Нарешті здалеку, з-понад того боку Богунки, засвітилося маленьке електричне сяйво, затремтіла якась непевна надія на промінь, світло зорилося на далекому чорному прузі, збільшувалося й ставало гострішим, і до всіх долинув важкий стукіт поїзда, який саме котився мостом, тягнучи по воді швидкоплинні сліди своїх вагонів. Машиніст дав довгий вітальний гудок, всі почали мружитися від сліпучих прожекторів, установлених на тепловозі; поїзд “Париж — Яропіль” прибув на першу колію першої платформи, і зведений духовий оркестр гримнув “Марсельєзу”. З поїзда вийшли жваві, чемні, рухливі хлопці та дівчата, й старший сержант Куземко з превеликим здивуванням помітив, що хлопці такі ж патлаті, як і ті яропільські лайдаки, яких він щойно виганяв, тільки чистіші й не носять ґудзиків на кльошах, а дівчата ходять у таких коротеньких спідничках, що у старшого сержанта Куземка ледве не перевернувся весь світогляд, хоч чоловік він літній і всякими такими справами майже не займається. Ще більше здивувався дядько Куземко, коли почув, що приїхали французькі соціалісти й комсомольці, учасники маніфестації за припинення війни у В’єтнамі. Вийшла на трибуну чорнява дівчина в шкірянці, гаркава, і сказала, що бачила вона, як спалював себе на знак протесту якийсь чоловік у Вашінгтоні (звичайно, довідався про це дядько Куземко через перекладача), як горів він і як знімали його в ту хвилину американські репортери та оператори компанії Ен-бі-сі. Цей чоловік прийняв вогонь на себе, тому що не може він і не хоче жити в такому світі, де негідники роблять з людиною що їм завгодно; заради в’єтнамських дітей прийняв смерть цей чоловік, щоб не згоріли вони у бамбукових своїх джунглях, бо не можна спокійно жити в такому світі, де горять діти невідомо задля чого. Дівчину в шкірянці знімав Валерій Орлик, він наїздив на її обличчя трансфокатором, дівчрна робила паузи й замислювалася, ставала на хвилину беззахисною й самотньою в цьому чужому для неї нічному привокзальному світі, але потім говорила гарячково, у неймовірному темпі, й перекладач не встигав за нею, як той недосвідчений стайєр, якого ривками вимотує на дистанції 5000 метрів першокласний бігун.

Це була Івонна.

Далі виступали інші промовці, та Валерій їх не знімав, за що дістав тієї ж таки ночі прочухана од головного редактора студії, але з тієї хвилини, як побачив він Івонну, його вже не обходили жодні прочухани та рипіння старого. Ще багато речей перестало хвилювати Валерія Орлика, як побачив він Івонну: темне пасмо волосся зліва затуляло пів-обличчя її, й вона час од часу закладала нетерплячими пальцями це волосся за вухо, якісь дивовижно-ніжні були пальці у неї, такими пальцями доторкатися б до ран і до електронних машин. І вона подивилася на нього, на високого, молодого оператора, всміхнулася. Їй раптом схотілося провести долонею по його круглій слов’янській голові; вона із здивуванням відчула, як зменшився, скоцюрбився раптом її наречений, як зробився він маленьким чоловічком, що міг би уміститися на її долоні, а потім ще поменшав — до розмірів маленької дерев’яної висюльки, туніського сувеніра, що чіпляється на ланцюжку на шию, коли надягає вона чорне плаття на “коктейль-парті”. Цей чоловічок міг говорити про різні речі: прб килими Корбюзьє, про холодильник, куплений у кредит, про декоративні принципи староєгипетського мистецтва, про радіолу “Оріон” із стереофонічним звуком, про купівлю нового автомобіля (він мріяв придбати білого “ситроена”) — про що завгодно міг нашіптувати Івонні її наречений, але вже не чула вона його, до іншого голосу прислухалася зараз дівчина. Цей незнайомий оператор стояв уже поруч, кидав незначні слова, французька мова була пристойна у нього, і її схвилював його дивний акцент, його голос.

Мадемуазель… Мене зовуть Івонна. Івонна? Прекрасне ім’я. Мене зовуть Валерій. О, Валерій! Мосьє Валері… Валерій Орлик. Орлі? Це такий великий аеропорт під Парижем. Коли я летіла у Сполучені Штати… Здається, він названий на честь вашого генерала. Генерал Орлі? Не чув. Може, Орлов? Ні, саме Орлі. Можливо. Що ви робите завтра вранці? Ви хочете призначити мені побачення? Саме так, ви правильно мене зрозуміли. У Франції призначають побачення ввечері. Це наша традиція. На жаль, я необізнаний з вашими традиціями. Я люблю створювати власні традиції. Люблю ясність, люблю, щоб було сонце, щоб все відбувалося при денному світлі. Я страждаю на світломанію. Я скоріше темноманка. Ви палите? Так, дякую. Отже? Не знаю. Якщо ви відмовитесь, ви втратите єдиний у житті шанс ближче познайомитись зі мною. Дякую, ви непоганої думки про себе. Крім того, я покажу вам місто. Це одне з найкращих міст на Україні. Але у нас є програма… Ви вагаєтесь, і це добре. У мене теж є програма: показати вам речі, яких ви ніде і ніколи не побачите. Всі слов’яни такі вперті? Так, ми вперті люди. Україна — це звучить романтично. Я Дещо читала, про часи козацтва. Так, мадемуазель, ваш Боплан писав про нас… Боплан? Не чула. Це школа нового роману? Завтра я розповім вам, хто такий Боплан. Я візьму кінокамеру і зніму вас на згадку. Ви мені дуже подобаєтесь. Ви завжди знімаєте на пам’ять дівчат, які вам подобаються? Майже завжди. Якщо ви думаєте, що я мрію стати експонатом вашого кіноархіву… Що ви, мадемуазель, це буде найкращий фільм у моєму житті. І я буду єдиним у світі глядачем — більше ніхто його не побачить. Ну що ж, треба подумати. Але я ніколи не знімалася в кіно. Це не так страшно, як здаєтьоя на перший погляд. Уявіть собі, що ви зустрічаєте людину, яка вас… О, ви не тільки оператор, а ще й сценарист. Ні, ви помиляєтесь. Я ніколи не складаю заздалегідь сценарію. Мій принцип — це принцип нової хвилі: імпровізація. Цікаво, яку роль я гратиму у вашому фільмі? Комічну чи трагічну? Все залежить від вашого бажання. Це може бути фільм про кохання. Кохання з першого погляду. Чи ви не вірите в це? Чи вам не здається, що зараз надто модно базікати про кохання з першого погляду? А потім ці теоретики лізуть до тебе зі своїми поцілунками з таким виглядом, ніби вони роблять тобі велику ласку, ніби дарують тобі вічну молодість. Ненавиджу. Я теж, Івонна. Я ненавиджу так звані пристрасні танці. Ви… справді так думаєте… чи смієтесь з мене? Звичайно, так думаю. Дуже дивно. Мій ідеал — сидіти навпроти такої дівчини, як ви, і мовчки дивитися і курити. І щоб грала музика. Я розумію всю пошлість і обмеженість своїх бажань, але… І якою ж повинна бути тривалість цього сеансу духовного єднання, якщо я вас правильно зрозуміла? Все залежить від того, що ми хотіли б сказати одне одному. Якщо ви кажете це серйозно, ви дуже дивна людина. Нічого дивного. Я в такому віці, коли людині вже починають набридати дурненькі дівчата, створені для пристрасних танців. Хочеться чогось більшого. Якщо ви гадаєте, що зустріли Ейнштейна в міні-спідниці, ви помиляєтесь. Я звичайна журналістка провінційної газети. Відділ інформації. Вбивство в Понтьє. Страйк селян. Перемога кандидата від ФКП на кантональних виборах. Я не можу спокійно дивитися на ваші руки. І на ваше волосся. Ви дуже милий хлопчик, сказала вона і торкнулася пальцем його вуст. Скільки вам років? Двадцять дев’ять. Гаразд, о шостій, вранці, я тихенько вийду з готелю, і ми погуляємо з вами до сніданку, поза всякими програмами. А зараз мені треба сідати в автобус і їхати, бо товариш Кальмет вже хижо дивиться на мене. На добраніч. На добраніч.

Я ніколи не забуду Івонну, бо вона була дуже схожа на мою Катю, мою першу любов. Довгонога, легка дівчина у шкірянці та коротенькій спідниці. Тепер, коли я слухаю цю пісню, мені здається, що мікрофон був притулений до серця Івонни, коли вона йшла вранці, - місто ще спало, й суворий товариш Кальмет теж ще хропів, — коли вона йшла з Валерієм на берег Богунки, туди, де була купіль княгині Ольги. Тихо й лунко стало в цьому просвітлілому місті, мов на іншій планеті, що трохи ближче лежить до сонця, ніж наша земля. Вони пройшли Антонінським парком, який колись належав дружині Потоцького, повз застиглі чортові колеса та дивні важельні пристрої, на яких вимірювали міць своїх ударів яропільські силачі, повз кімнату сміху — довкола цього викривленого дзеркального світу, в якому спотворювалось погідне обличчя того ранку, повз могилу Невідомого солдата та важкий цементний обеліск із сотнями прізвищ яропільчан, загиблих під час останньої війни. Вони зупинилися біля бронзової Діани, що загубилася на графських теренах, серед дубів та лип XVIII століття. Тьмяний шар роси вкривав тіло богині. Івонна засміялася: на крутому боці Діани чорнів акуратно вирізаний отвір, віконце, мов для кватирки. Івонна засунула в отвір руку. Скарби, пояснив Валерій. Хтось повірив чуткам про те, що граф сховав золото у стегнах прекрасної Діани. Я не розумію, чому ти мені так подобаєшся.’І я не розумію. Я не розумію, як я житиму, коли ти поїдеш. І я не розумію. Ходімо вниз, я тобі покажу купіль княгині Ольги. Княгині? Це щось пов’язане з домом Романових? Ні, ні. Це дуже стара історія. Київська Русь. Вона воювала в цих місцях. А на цій ріці вона любила відпочивати. Там є таке місце, де вона купалася. Кажуть, що кожний, хто викупається в цьому місці, збереже вічну красу. Твоя програма приголомшує мене своєю романтичністю. Я напишу репортаж “Княгиня і комп’ютери” для “Юманіте”. Косметичні фірми луснуть од заздрощів, коли почують про ванну княгині Ольги. Не захоплюйся надто екзотикою. Це була жорстока й підступна жінка. Коли проти її чоловіка повстало місто древлян і князь загинув, а княгиня не змогла’ подолати опору городян, вона почала вимагати, щоб вони сплатили їй податок голубами. З кожного двору один голуб. Городяни з радістю погодились задоволБнити вимогу княгині — вони думали, що легко відкупилися від небезпечного ворога. Коли голуби були в її руках, Ольга наказала почепити до їхніх хвостів віхтики соломи, запалити її та відпустити птахів. Вогняні птиці полетіли у свої оселі і підпалили їх. Згоріло все місто… Яка небезпечна символіка. Птах миру… що несе знищення. Вони вузькою стежкою простували туди, де кінчалася земля і починалася вода. Відлюдні зовсім це були місця, особливо о такій ранній порі; за вигином Богунки місто сховалося, відійшло, наче його зовсім не стало. Брунатні та сірі стовпи граніту підпирали береги, гігантськими грибами випиналися з-під землі, кварцові сузір’я виблискували на відполірованих водою брилах, хаотична сила природи, не підкорена жодним законам архітектоніки, руйнація і створення нових устоїв — все тут було сама недовершеність і могутній підземний рух. Гранітні лисини вкривав зелений шовковий мох; злами й щілини, провалля й трави, ідіотичні написи олійними фарбами на суворих кам’яних площинах, залишки геологічних катастроф та туристських походів, велич порожніх пагорбів та гомін води. Валерій з Івонною вмостилися на камені поруч з Ольжиною купіллю. Не знаю, чому Валерій не поцілував тоді Івонну, яка притулилася до нього, бо не було ліпшого моменту для цього, але він закладав у кінокамеру касету й не дивився на Івонну. Тоді вона скинула білі літні чобітки-козачки, білий з чорним геометричним малюнком светр, білу міні-спідницю і взагалі все, що носять дівчата в її віці, скинула з себе. Він тільки почув таємничий, прозорий шурхіт — і ступила у воду, у гранітну купіль, що нагадувала відбиток жіночого тіла, усіх його потаємних форм.

Валерій зняв довгу панораму яропільських пагорбів і дівчину — як обережно ступає вона у воду, затуливши перса руками, як вода забирає її тіло, всмоктує стегна, живіт, а потім підняв угору свій апарат, і в окулярі з’явилися хмари, легкі й рожеві, мов прилетіли з Древньої Еллади, країни мармуру й богів. Валерій повернув турель, поставивши телеоб’єктив, і знову поглянув на Івонну, яку різко наблизила до нього оптика. Івонна вмивалася, вона хлюпала долонями воду на обличчя, пестячи його пальцями, мов це було обличчя коханого. І це зняв Валерій, і як з’являється з води Івонна, як народжується її тіло, висвічене на сонці, як збігають з її ніг струмочки води. Івонна почала стрибати на одній нозі — мабуть, у вухо попала вода, і це також бездоганно зняв Валерій на плівку чутливістю 90 ДІН довгофокусним об’єктивом, бо це був неабиякий оператор.

Сонце ще вище вихопилося над яропільськими кам’яними кручами, сонце світило Валерієві просто в очі, і він зняв Івонну в контражурі. Він знав, як виглядатиме це на екрані: чорна постать обведена плинною світляною лінією сонця, мовби намальована променем. При такій зйомці здається, що день на екрані зникає, одчиняються небесні нічні брами, біла ніч, як у Ленінграді. Такою він бачив Івонну, ось вона вже поруч з ним, присіла навпочіпки коло нього. Погляд у неї був рішучий і щасливий — і на її шию і нижче дивився Валерій, туди, де тримала вона руки, — рожево і делікатно світилися нігті. Пасмо волосся знову впало на її обличчя, і Валерій обережно торкнувся цього волосся, одсунув його; тоді Івонна взяла його руку, поцілувала долоню й пальці.

Не роби цього. Чому? Не треба. Чому? Час вже йти. Ми ще маємо час. Ні, треба йти. Почекай ще хвилину. Я не можу. Що з тобою? Мені треба піти на студію. Почекай. Треба йти. Чому ти відмовляєшся від цього? Тому, що я сьогодні втрачаю тебе назавжди. Розумієш? Назавжди. Але… Ти поїдеш до свого нареченого і висилатимеш мені листівки з Ейфелевою вежею, виконані на високому поліграфічному рівні. Або листи “Par Avion”. Але я не можу залишитися тут, коханий. Ти розумієш це. У мене є батьківщина. А я не можу поїхати до тебе. Бо в мене теж є Батьківщина. Може, ти приїдеш в гості?.. Ні. Чому? Я не приїду. Чому? Одягайся. Чому? Одягайся! — майже брутально крикнув він, підводячись. Мені треба встигнути на студію. Я сьогодні весь день зніматиму вашу делегацію.

Дивні це люди — слов’яни, подумала вона. Містичну слов’янську душу пригадала Івонна, повертаючись з Валерієм у місто. І Достоєвського згадала. Десь уже перед виходом з парку, у краю старих альтанок, облізлих столів для пінг-понгу, коло білих стовпів огорожі, на яких стояли елегійні цвинтарні урни, вони поцілувалися і домовилися вже до самого від’їзду в Париж не звертати одне на одного уваги, тобто поводитись на людях, як справжні закохані, аби їхнє начальство не гнівалося — і товариш Кальмет, і дідуган Валерія, і ще багато добрих і чулих людей. Бо й справді — делегація приїхала сюди не амурні справи заводити, а робити велике й серйозне діло, і Валерій працював у важливій культурній установі теж не для того, щоб займатися такою підозрілою і дивною справою, як кохання з першого погляду з зовсім невідомою людиною, яка приїхала до нас на два дні у гості з того далекого і — як би там не було — чужого для нас світу. Валерій уже чув знайомі слівця, закручені у звивисту, як равлик, промову свого шефа на виховні теми; світобудова його шефа складалася зі сфери, ламкої й сліпучої, мов ялинкова іграшка, яка трималася на спині повільної черепахи з мудрими некліпними очима; цю Птоломеєву систему моральності шеф Валерія ніс з повагою і гордістю, ніби чемпіон з хокею дорогоцінний кришталевий кубок. А втім, шеф Валерія був добрим, некапосним дідуганом.

Отож, домовившись так, наші герої розійшлися. Івонна невимушеною ходою попрямувала до кіо. ска “Союздруку”, якраз біля готелю “Яропіль”, купила якісь не потрібні їй газети, написані незрозумілою мовою, де тільки одна літера “і” була по-справжньому їй близька, і пішла собі у ресторан, снідати. А Валерій в цей час отримував плівку, лаявся з Людочкою, бо за цю добу витратив майже місячний ліміт плівки, та замовляв собі машину, щоб встигнути всюди за французькою делегацією.

А потім він знімав гостей на яропільському заводі металевих виробів — найбільшому підприємстві міста, — серед сяючих пірамід, стосів каструль та друшляків, штампувальних верстатів, ламп денного освітлення, радісних, схвильованих усмішок, міцних потисків рук, і земля трохи тремтіла, мовби десь прокотився далекий землетрус — то гупав паровий молот, і здавалося — ходять над головою важкі потяги. А у Валерія кожен раз стискалося серце, коли згадував він про поїзд. Потім знімав гостей у радгоспі імені Клари Цеткін; там їх почастували варениками з сиром та сметаною, ще й міцним саморобним радгоспним вином пригостили французів. Виступав товариш Кальмет, який розповідав, як бандити з ОАС вчинили на нього замах, як підкинули пластикову бомбу в картонний ящик, у якому привезли йому додому новий холодильник, як вибухнула ця бомба ва сходах, на щастя, тільки оглушивши вантажників. Потім гості з Франції поїхали далі, у Рябий Хутір, до народної художниці Марії Поліщук. Літня вже, кульгава жінка з темним, змореним видом якраз перегукувалася з сусідкою — Віркою-солдаткою, лаялася і навіть трішки плакала, бо Вірки-солдатки бичок накоїв капостей у Маріїному городі, і то не вперше. Але коли приїхали французи? Вірка-солдатка, яка репетувала, як скажена, втямивши потреби вищої політики, вгамувалася й пішла собі геть, підштовхуючи бичка ногою, а Марія повела гостей у світлицю, поклала перед ними свої малюнки. Гості як заворожені дивилися на ці малюнки, наївні й чисті, мов яблука після дощу. Івонна знову відчула, як щось умерло в ній, відсохло, зникло — усі ці Бієнале, пластичні властивості зламаних парасольок та пресованих у гармошку автомобілів “форд”, гіпсові неживі зморшки одягу ва попартівських манекенах, інтелектуальні розмови, тонкі спостереження в контексті європейської культури, лискучі каталоги і такі ж глянсовані есе, еластичні й солодкі, мов жувальна гумка. На зеленому пагорбі Марії Поліщук ходили чорні круки, стояв двогорбий кінь, похнюпившись, з його боків росли дерева, козак вбитий лежав під зеленого могилою Марії Поліщук, смішний козак, самотній, схожий на Чарлі Чапліна, тільки замість котелка — шапка з червовою торбиною, як шерстяні шапочки норвезьких лижників. Тільки Магріт лишився в. Івонниному серці, старий прозорий Магріт, бо Магріт не сперечався з Марією Поліщук, се був її далекий спільник. Валерій старанно знімав французів, малюнки, Марію Поліщук, він навіть короткого погляду не кинув на Івонну, а навпаки — приділяв увагу велику білявій ляльці у блакитних джинсах — мадемуазель Жіжі.

Але як летить цей час! Вже відходять наші поїзди, вже відходять! І поїзд (швидкий, міжнародний, заквітчаний червоним, синім, білим), поїзд “Яропіль-Париж” вже ось-ось відійде од першої платформи станції Яропіль. Стоїть на ступійці вагона чорнява дівчина, збуджений натовп робить її ще самотнішою, а коло вагона (це останній вагон поїзда “Яропіль-Париж”) крутиться оператор телестудії. Буде дуже цікава передача. Яропільська молодь проводжає французьких друзів. Гупає духовий оркестр, у вікнах вагонів — руки й обличчя, oui, oui, oui,[4] значки, фотоапарати, гармидер, тиснява, обмін адресами — невідомі адреси невідомих людей, наче на вселенському прощанні.

Ревнув тепловоз, залізний видовжений гуркіт пробіг від першого до останнього вагона. Прощавайте, мосьє Яропіль! Івонна стоїть на ступійці, дивиться на Валерія, Валерій стоїть на пероні, за три метри від Івонни, не зводить з неї погляду.

Калатнув у сяючий дзвін Семен Максимович Григоращенко. Перегортаємо ми останню сторінку історії двох закоханих.

Тепловоз заскреготав колесами, й, за всіма законами Ньютонової механіки та за всіма інструкціями управління Південно-Західної залізниці, поїзд “Яропіль — Париж” мав зрушити з місця. Та ні. Залишився на місці, ніби прилип до величезного електромагніту. Тоді ще раз рвонув машиніст, тепловоз запрацював на всю потужність, напнулася якась струна у поїзді і обірвалася, лише жалібна луна озвалася над містом. І весь натовп на пероні завмер, захолов: останній вагон, на приступці якого стояла чорнява дівчина, залишився на місці, а поїзд віддалявся — повільно, невблаганно. І тоді сталося ще одне диво, яке й досі пам’ятають декотрі старі яропільці: Івонна посеред тиші, розгубленості й остовпіння, яке охопило натовп, кинулася на шию Валерію з великим плачем. Він жбурнув на перон свою новеньку кінокамеру “Конвас” і став цілувати Івонну, і в цю мить сталося затемнення сонця. Це астрономічне диво відвернуло увагу натовпу від наших закоханих. Світ посірів, знебарвився, темрява висмоктала з нього всі живі відтінки, на посадочних смутах аеродрому спалахнули сигнальні вогні, як увечері, сполохалося птаство над старим цвинтарем. Чорним п’ятаком висів у небі місяць, а коли він пішов собі геть — блукати по своїй невидимій орбіті — і світло повернулося на землю, всі побачили, що на тому місці, де цілувалися Івонна і Валерій, стоїть гранітний стовп, котрий за формою своєю віддалено нагадує дві людські постаті, невіддільні одна від одної.

Ви, звичайно, зараз же скажете мені, що це все сентиментальна вигадка, несумісна з нашим тверезим часом, що це антинаукова побрехенька, бо достеменно відомо, що біологічна наука досі не зафіксувала випадків перетворення людини на гранітну брилу. По-друге, ви скажете, що останній вагон поїзда “Яропіль — Париж” відірвався випадково, внаслідок аварії системи зчеплення, за що відповідні залізничні чини дістали суворі адміністративні стягнення. І, по-третє, ви почнете доводити, ніби вам відомо, що Івонна живе у своєму місті, що вона покинула журналістику, що вона побралася була зі своїм нареченим, але він героїчно загинув на своєму білому “ситроені”, залишивши їй двох синів, одного з яких вона назвала Валерієм. А потім ви мені скажете, що Валерій постарів, з’явилися на його чолі залисини, він став головним режисером студії яропільського телебачення, отримав двокімнатну ізольовану квартиру з усіма вигодами площею 33 кв. м., має двох дочок, одну з них назвав Івонною. Але я вам на це скажу, що вас ще не було на світі, коли я стояв на пероні і отак дивився, як плаче Івонна, як цілує її Валерій, як лежить поруч на асфальті новенька камера “Конвас”, виблискуючи голубою просвітленою оптикою. А скажіть-но мені: звідки з’явився на нашому вокзалі оцей гранітний стовп? Чи знаєте ви, скептики й маловіри, пласкі реалісти й плісняві архіваріуси буднів, що приїздила до Ярополя спеціальна комісія з Києва, з Академії наук УРСР, досліджувати цю незвичну брилу: хотіли відламати хоч шматочок, щоб віддати на якісь там свої аналізи — не вийшло? Хотіли привезти брилу у Київ, поставити на вулиці Леніна, біля входу до Геологічного музею Академії наук, навпроти якраз “Інтуриста” — а дзуськи! Не зрушили Івонну й Валерія з місця, полишили навічно у Ярополі. А чи знаєте ви, що коли проявили плівку, зняту Валерієм, то на плівці нічого, крім хмар, не було — майже місячний ліміт плівки вгатив оператор Орлик у небо. “Задля чого?” — питали всі, хто знав цю історію, та відповіді так і не знайшли.

І ще одне: чи не здається вам дивним, що старий сержант міліції дядько Куземко забороняє наліплювати на цей граніт всякі дурні оголошення про продаж старого рояля фірми “Мекленбург”, про обмін житлової площі чи про розшуки собаки — білого англійського пінчера, чи про черговий набір до школи сучасних бальних танців? Не любить страшенно цього старий Куземко, а якщо й з’являються такі оголошення, так він виймає з шинелі складаний ножик і одразу зішкрябує це неподобство з граніту.

цілком оперте на правдиві факти, що стосуються народної художниці Марії Поліщук, на тлі історичних подій, пов’язаних з приїздом фон Мюллера в Рябий Хутір; також мовиться про таємничі властивості малюнків Марії Поліщук, котра згодом стала городянкою Ярополя, і що з цього вийшло.

Скоро вже згадував я про Марію Поліщук у попередніх своїх оповідках, то відчуваю нагальну потребу помовити про неї докладніше, тим паче, що останнім часом багато з’явилося суперечливих публікацій, які витлумачують її творчість і життя у невластивому світлі.

Хто пам’ятає Рябий Хутір з-напередодні другої війни? Приземкуваті хати, піскуваті землі над водами Богунки, стріхи, зелені від моху, й осики, стовбури яких навесні вкривалися якимсь лишаєм і ставали сизувато-зеленими, такого кольору, як потім були німецькі шинелі; як подивитися на той Рябий Хутір десь там у березні, коли сніг починав танути, то здавалось, що село довго лежало на дні замуленого ставка і що тільки-но недавно загату відкрили, й вода зійшла; Рябий Хутір тоді — це два трактори ХТЗ, одна полуторка, одна машина до шиття, два радіоприймачі “Колгоспник”, один патефон у Прокопа Коробки з голками та платівками українських народних пісень у виконанні Оксани Петрусенко, чотири гармошки, один бубон, лампи гассві, бо електрики тоді ще не було, ну, посуд там усякий, надто ж глиняний, ікони в фольгових ризах, плюшеві жакетки, що за матерією для них треба було їздити до Ярополя в мануфактурний магазин, та ще паперове майно — облігації державних позик, плакати з портретами Марії Демченко й поясненнями — як виростити 500 центнерів цукрових буряків з гектара, шкільні підручники, в яких чорнилом та хімічними олівцями школярі повикреслювали фотографії маршалів Тухачевського, Єгорова й Блюхера, ну й, звичайна, харч селянський повсякденний — квасоля, вінки цибулі та картопля в льохах, трохи сала й хліба по півтора кілограма на трудодень.

Так ось, не було на весь Рябий Хутір кращої дівчини, ніж Марія Макогон, бо таке вона мала дівоче прізвище. Писане обличчя було в неї, нервове і тонке, сама смаглявка, і очі чорні, і ув очах тих щось світилося було в тих очах щось таке, що западало в душу; колись я вивчав проблему людських очей, навіть радився з професором М. С. Холодним — як, яким чином пізнати й об’єктивно виміряти блиск отой у різних людей, як довідатися — де світиться в очах доброта, а де — підступність, де сяє чистий розум, а де палають злі вовчі вогники? Хотів був сконструювати якусь апаратуру для об’єктивного вимірювання блиску, та Микола Сидорович відрадив. Сказав, що чутливішої апаратури, ніж людська душа, довго ще винайдено не буде, а душа сама повинна відчувати — чи лихо, чи добро звістують чиїсь очі.

В очах Марії Макогон завжди виблискувало радісне передчуття, чекання якогось дива.

Сваталось до неї двоє найкращих хлопців на весь Рябий Хутір — отой високий, з міцними руками Прокіп Коробка, в якого патефон був, та Іван Поліщук — хлопець дрібний у кості, з лагідною усмішкою, тихий. Ніхто його по імені не зпав, а кликали Комсомольцем. Бо він був секретарем комсомольського осередку в колгоспі, завжди ходив заклопотаний, після роботи (а працював він трактористом) треба в райком бігти, до Ярополя, а це таки вісім кілометрів туди й вісім назад, вічно збори, кампанія по передплаті газет, позика, членські внески. Отож вдома майже ніколи не бував, на гульках теж його ніколи не бачили. Та оце вгледіли навесні, коли оранка кінчилась, Комсомольця з Марією, як обоє з лісу йшли із щасливими обличчями. Коробка коли прочув — одразу сватів лослав; не було йому рівного в Рябому Хуторі по силі й красі, по вмінню грати на гармошці й на вечорницях дівчат лапати. Та довелося Коробчиним сватам гарбузи виносити з Макогонової хати.

[4] Так, так, так (фр.).

Перейти на стр:
Шрифт:
Продолжить читать на другом устройстве:
QR code

Новые книги

Смотреть все
В процессе обновления! – Разбег в неизвестность 2.0
В процессе обновления! – Разбег в неизвестность 2.0
[Самиздат / Попаданцы / Альтернативная история]
Миновал первоначальный шок, охвативший Петра Воронова после его «провала» из 2010 года в прошлое СССР… Тяжёлое колесо истории перескочило на рельсы новой реальности, и какой она будет — уже никто не
0
Пламенев. Книга 16
Пламенев. Книга 16
[Бояръ-Аниме / Самиздат / Классическое фэнтези]
Я провел в добровольной изоляции четыре долгих года, ни разу не позволив себе сон или отдых, но, выйдя, понял, что сна и отдыха ждать не стоит еще очень долго. Преследование Коллегии, возвращение
0
Аппетитная проблема
Аппетитная проблема
[Эротика, Секс / Короткие любовные романы]
Я хозяйка собственной кондитерской — горжусь ею и не терплю, когда кто-то лезет в мои дела. Но однажды всё переворачивается: ресторан получает совладельца, которым оказывается Даниил Громов,
0
Боря, я Ваша навеки
Боря, я Ваша навеки
[Короткие любовные романы]
Военнослужащий, приехавший на побывку, и рыжая девушка с крутым характером. Ещё и бычок Борька, и бабушка, которая уже мысленно сыграла свадьбу. Завязка для деревенского романа в летнюю пору! Борис
0
Босс мафии. (Не) законная любовь
Босс мафии. (Не) законная любовь
[Современные любовные романы / Эротика, Секс]
Я никогда не думала, что однажды окажусь в логове самого опасного человека города. Но судьба распорядилась иначе, теперь я играю в смертельную игру с боссом мафии, где ставка — моя жизнь. Под
0
Бывшая жена генерала драконов
Бывшая жена генерала драконов
[Эротика, Секс / Любовная фантастика]
Я потратила пять лет, по капле отдавая дар, чтобы вылечивать раны Итана Вейлара — прославленного золотого генерала. А в день годовщины он привёл в опочивальню мою кузину и кинул мне в лицо бумаги о
0
Деревенская фифа для подлого кавказца. Соседи по сексу
Деревенская фифа для подлого кавказца. Соседи по сексу
[Эротика, Секс / Короткие любовные романы]
Я представился: «Давид». А её спросил, как звать такую шикарную Красную Шапочку. Ответ: «Для вас я Василиса Николаевна, коварный оккупант!» Королёвой от бабушки достались клюквенный амбар, курицы
0
Измена. Отпусти любовь
Измена. Отпусти любовь
[Современные любовные романы / Эротика, Секс]
Вот уже год я застряла между опостылевшим браком и человеком, который дарит мне призрачную радость. Я так глубоко увязла в собственном вранье, что не нахожу выхода. Хуже того — в эту яму я стащила и
0
Где дьявол преклоняет колени
Где дьявол преклоняет колени
[Современные любовные романы / Эротика, Секс / Триллер]
Элара Хейл унаследовала полуразрушенное поместье, чтобы начать заново. Но дом хранит тайны, которые не отпускают: скрытые проходы в стенах, исчезнувшая семья Мерриков, люди, пропадающие в городе.
0
Клятва по крови. Я не умею любить
Клятва по крови. Я не умею любить
[Современные любовные романы / Эротика, Секс]
Меня отдали Аресу Костровскому, чтобы пушки замолчали. Он стоит во главе криминального мира, и его трепещут даже заправские головорезы. Я же ненавижу его сильнее всех: именно он виновен в гибели
0
Ледяной отец подруги
Ледяной отец подруги
[Современные любовные романы / Эротика, Секс]
Яся — восемнадцать, и всё, что у неё есть, это чемодан из кожзама, запах пыльной глубинки и мамин наказ: «Ты у меня огонь, Ярослава». Впереди — равнодушный громадный мегаполис, холодная соседка по
0
По эту сторону рая
По эту сторону рая
[Классическая проза]
Первый, носящий автобиографические черты роман великого Фицджеральда. Книга, ставшая манифестом для американской молодежи "джазовой эры". У этих юношей и девушек не осталось идеалов, они доверяют
0

Самые популярные книги

Хорошая, плохая, грешная 3
Хорошая, плохая, грешная 3
[Попаданцы]
У Эвирейл Миардо нет ни единой свободной минутки на грусть и рефлексию! Да и когда? Столько дел, столько дел! Шахту выкопай, лавку открой, артефакты создай, эльфа за попу укуси... Ничего не
12
Последняя Гадина империи
Последняя Гадина империи
[Попаданцы / Бояръ-Аниме / Русское фэнтези / Самиздат]
Пятьсот лет назад я была прославленным зельеваром, матриархом и почтенной основательницей династии. А сегодня очнулась в теле изнеженной барышни на пепелище семейной усадьбы и обнаружила, что весь
10
Те, кто приходит в тишине
Те, кто приходит в тишине
[Альтернативная история / Попаданцы / Самиздат / Боевая фантастика]
Редкий бой бывает похож на предыдущий. Мы учимся. На своих и на чужих ошибках. Стараемся расти над собой. Противник – тоже. Он анализирует наши ошибки, учитывает остроумные решения. То есть
10
Измена. Я тебя (не) любил
Измена. Я тебя (не) любил
[Современные любовные романы]
— Как тебе… — слышу прерывистый голос подруги, — мой подарок в честь твоего дня рождения?По меньшей мере иду я в верном направлении. Но вот предчувствие не из лучших. Голос Светы перемешивается со
8
Замок над морем
Замок над морем
[Героическая фантастика / Любовное фэнтези]
Волны перемешивают гальку, жизнь перемешивает людские судьбы. Воины и рабы, дети Ардена и слуги Ириона, все равны перед вечностью. Казалось бы, все решено, расставлены фигуры и начата игра. Но
6
Граф поневоле. Книга вторая
Граф поневоле. Книга вторая
[Юмористическая фантастика / Альтернативная история / Попаданцы / Самиздат]
Умереть от пули киллера — обидно. Очнуться в 1827 году — странно. Обнаружить, что я теперь двадцатилетний граф, а моё имение разорено, — перебор. Хотя… Жив, молод, с титулом — уже хорошо. С
5
Наследник $$$ уровня Х
Наследник $$$ уровня Х
[Попаданцы / Книги про волшебников / Городское фэнтези / Самиздат]
Надо судить человека, прежде чем полюбил его, ибо, полюбив, уже не судят.
4
Тени сумрака
Тени сумрака
[Альтернативная история / Попаданцы / Боевая фантастика / Самиздат]
Один известный драматург сказал: вся жизнь – театр. А у Егора вся жизнь сплошное приключение. Вроде и не собирался ни с кем воевать, даже ссоры не искал, а неожиданно для себя вдруг нарвался на
4
Оружейникъ. 1866
Оружейникъ. 1866
[Попаданцы / Альтернативная история / Самиздат]
Умереть в шестьдесят шесть, заслонив собой молодого стажёра, — достойный финал для оружейника. Очнуться в теле семнадцатилетнего подручного на Тульском оружейном заводе в 1866 году — уже второй
4
Ревизор: возвращение в СССР 65
Ревизор: возвращение в СССР 65
[Самиздат / Попаданцы / Альтернативная история]
Продолжение приключений московского аудитора, попавшего из нашего времени в 1971 год. Павел Ивлев буквально завален работой по уши, но его все устраивает. Ведь он видит, как понемножку, но его усилия
4
Без страха и упрёка 7
Без страха и упрёка 7
[Альтернативная история / Попаданцы]
Алексей Штурмин достиг многого, но настоящее восхождение на вершины власти только начинается.
4
Второй шанс для Лекаря. Том 9
Второй шанс для Лекаря. Том 9
[Альтернативная история / Попаданцы]
Умереть после спасения чужой жизни — не самый плохой финал для врача. Всю свою жизнь я посвятил медицине. Последняя операция стала для меня одновременно победой и приговором — прямо у хирургического
4

Самые комментируемые

Семья для брошенки. Вторая жизнь с нуля
Семья для брошенки. Вторая жизнь с нуля
[Любовная фантастика / Самиздат / Попаданцы]
Семь лет унижений, презрения и пустой постели. Герцог Дрейк Ашфорд объявил свою истинную жену бракованной и отправил в ссылку на Ольцег — умирать среди таких же «ненужных». Он думал, что сломал
23
Замок над морем
Замок над морем
[Героическая фантастика / Любовное фэнтези]
Волны перемешивают гальку, жизнь перемешивает людские судьбы. Воины и рабы, дети Ардена и слуги Ириона, все равны перед вечностью. Казалось бы, все решено, расставлены фигуры и начата игра. Но
6
Отбор невест, или Три орешка для темного
Отбор невест, или Три орешка для темного
[Любовная фантастика]
Каждая приличная драконица должна пройти отбор невест, иначе внукам у камина будет нечего рассказать. Так говорила моя маменька, а ей можно верить — за ее спиной аж четыре таких отбора! Так что я
14
Печать Забытой Эпохи
Печать Забытой Эпохи
[Любовная фантастика / Попаданцы]
— Скажи спасибо, что не оставил босой на улице, Верадель. Забирай свои проклятые северные руины и убирайся, — самодовольно бросил мне бывший муж, швырнув на стол бумаги о разводе. Он думал, что
25
Кодекс Магических Зверей XI
Кодекс Магических Зверей XI
[РеалРПГ (RealRPG) / Попаданцы / Городское фэнтези]
Десятки лет спасения жизней и смерть на полу собственной ветеринарной клиники. Только вместо небытия — пробуждение в теле юнца, чья лавка «целителя чудовищ» на грани полного развала. Вот только у
2
Хозяйка Тиховодья. Развод на краю болот
Хозяйка Тиховодья. Развод на краю болот
[Любовное фэнтези / Попаданцы]
- Двадцать четыре года, Веста. Наследника нет. Подпиши, и получишь Тиховодье. - А где это? - На краю Хляби. Тихо, сыро, никого. Утром я собирала клюкву в Мещёре и шагнула в болотное окно. Очнулась в
14
Шахматистка. Выжить на Арене Смерти
Шахматистка. Выжить на Арене Смерти
[Любовное фэнтези / Попаданцы / Книги про волшебников / Самиздат]
Кто-то попадает в имбовых персов: Избранных, Тёмных властелинов и прочих крутых ребят. А я попала в тело бездарной адептки магической академии. Как она сюда поступила-то, без грамма магии? Неважно,
14
Пулеметчик Федя
Пулеметчик Федя
[Альтернативная история / Юмористическая фантастика / Попаданцы / Самиздат]
Пулеметчик — это не звание, это диагноз. Тридцать пять лет, пулемёт «Печенег», рукавица прилипла к раскалённому кожуху — и здравствуйте: июнь сорок первого, чужие двадцать два года, чужие руки,
11
Диагноз
Диагноз
[Самиздат / Детективная фантастика / Городское фэнтези / Юмористическая фантастика]
Некромантия в нашем мире давно стала такой же частью жизни, как радио, кино, телефоны и аэропланы. Но разве могла я подумать, что однажды приду наниматься на службу к лучшему некроманту столицы! Он —
18
Ведьма и Экзорцист. Второй шанс на жизнь
Ведьма и Экзорцист. Второй шанс на жизнь
[Детективы / Триллер / Любовное фэнтези / Фэнтези]
Приказ ясен: отравить Дерека вель Гранна. Последствия – костёр и пепел. Белладонна уже прошла этот круг, сгорела и получила второй шанс. Теперь она знает, что приказ – лишь верхушка заговора, в
4
Последняя Гадина империи
Последняя Гадина империи
[Попаданцы / Бояръ-Аниме / Русское фэнтези / Самиздат]
Пятьсот лет назад я была прославленным зельеваром, матриархом и почтенной основательницей династии. А сегодня очнулась в теле изнеженной барышни на пепелище семейной усадьбы и обнаружила, что весь
10
Железный характер Кристианы Морли
Железный характер Кристианы Морли
[Любовная фантастика / Попаданцы / Классическое фэнтези]
Удар копытом лошади рушит блестящие перспективы дебютантки. По мнению общества, хромота испортила не только плавную поступь девицы, но и характер! Это ж надо умудриться — вместо монастыря или
38

Прямо сейчас читают

Три имени
Три имени
[Детективы / Городское фэнтези / Мистика]
Создано с помощью нейросети. *** В отдел приходит дворник и пишет явку с повинной. В ней три фамилии, три адреса и одна странность: все трое живы. Литвину шестьдесят лет, он двадцать лет
0
Танец на вулкане. Из дневников 1911–1933 годов
Танец на вулкане. Из дневников 1911–1933 годов
[Биографии и Мемуары / Публицистика]
Гарри Кесслер (1868-1937) – сын богатейшего гамбургского банкира, светский лев, эстет и меценат, прозванный «красным графом». Близкий друг Ратенау и Штреземана, лично знавший Ницше и Бисмарка,
0
Восток, дело тонкое
Восток, дело тонкое
[Современные любовные романы]
Лена не ждала, что курорт в Турции обернётся похищением. А её спасителем окажется мужчина, за которым она уже два года замуж не зная об этом. Мир Томаев — программист из ОБЭП, мусульманин и
0
Затаившийся Дракон
Затаившийся Дракон
[Боевое фэнтези / Книги про волшебников]
В мире, где сильный пожирает слабого, Мин родился слабым. Талант определяет судьбу, и тот, кому не хватило дара, становится прислугой для тех, кому хватило. Мин и есть такая прислуга. Подмастерье,
5
Жертва и другие
Жертва и другие
[Полицейский детектив / Криминальный детектив]
Легендарный детективный тандем Леонов — Макеев. В провинциальном городе обнаружен труп молодой женщины. Она была застрелена из пистолета, лицо обезображено, голова обрита и прикрыта париком. Из
0
Альфа. Порочный плен
Альфа. Порочный плен
[Эротика, Секс / Любовная фантастика]
Он тут! Альфа. Демид Астахов… будь он проклят… Поворачиваюсь к залу и, наверное, в сотый раз за последний час бросаю взгляд в сторону диванов. На его коленях в подобие танца извивается Арина.
0
Двойная жизнь попаданки
Двойная жизнь попаданки
[Эротика, Секс / Любовная фантастика / Самиздат / Попаданцы]
Днем я добропорядочная гражданка Перекрестка, владелица клинингового агентства «Золушка». А по ночам… лучше вам со мной не пересекаться. Отшлепаю! В тексте будут — попаданка — маг — очень откровенно
0
Чернокнижник 1
Чернокнижник 1
[Попаданцы / Книги про волшебников / Альтернативная история]
Темный маг некромант проиграв битву с Силами Света, вынужден бежать из своего мира. В результате попадает на Землю XXI века в нашу, а может быть, не совсем нашу реальность. Что из этого получилось,
4
Вечера на хуторе близ Диканьки. Миргород
Вечера на хуторе близ Диканьки. Миргород
[Юмористическая проза / Старинная литература: прочее / Русская классическая проза / Ужасы]
О чем Произведения, которые ввели Гоголя в большую литературу и сформировали канонический образ Малороссии для многих поколений русских читателей. О серии «Главные книги русской литературы» —
1
Варвар. Том 2
Варвар. Том 2
[Боевое фэнтези / Книги про волшебников]
Мое имя Эльдорн, и я родом из Северных племен. Меня привезли в столицу в клетке — как дикого зверя. Для боёв на арене на потеху толпе. Трибуны забиты до отказа. Имперцы ждут, что «северный дикарь»
3
Незаконченная жизнь. Сокол
Незаконченная жизнь. Сокол
[Современные любовные романы / Любовные детективы / Самиздат]
Чёрный «Мерседес» GLE на высокой подвеске вырулил из-за кафе и остановился в десяти метрах от группы. Двигатель ещё не успел заглохнуть, когда дверь с пассажирской стороны распахнулась. Из машины
2
Путешествие на ночь глядя
Путешествие на ночь глядя
[Детективная фантастика / Ужасы / Социальная фантастика]
Начало двадцатого века. Эпоха противоречий. Принять новое время и отказаться от своих привычек – для многих это оказывается невозможным. В модном и загадочном отеле «Гранд Нуар» совершается убийство
0