Вийшла Марія заміж за Комсомольця, Поліщучкою стала.
За три роки до війни народився син у них, Василько.
І от коли Марія ще ходила вагітна, жовта й схудла, бо віддавала свою вроду синові, почала вона малювати для майбутнього свого первістка. Зрештою, нічого дивного в тім не було, бо з давніх-давен баби в Рябому Хуторі малювали навесні хати, розписували їх півнями та квітами, і всередині печі розмальовували. Маріїна мати теж штукою цією нехитрою володіла, хоч і не відзначалася особливим малярським хистом.
Спершу Марія стіни своєї хати розписала перед Великоднем. Намалювала коней заквітчаних для дитинки своєї вельми бажаної: червоного коня — щоб була все життя весела, зеленого — щоб була все життя здорова, і синього — щоб була розумна і добра. Ті коненята так гарно стрибали на стінах, що всі, хто проходив повз Поліщукову хату, зупинялися, погляду не могли відвести. Веселіше людям на серці ставало, коли бачили Маріїних коней. А на печі намалювала Марія лева. Доброго лева з червоною гривою й розумними зеленими очима. Лев ходив по гілляці, поміж дубового листя й жолудів. Всміхався Комсомолець завжди, коли дивився на того кумедного лева, всміхався й цілував Марію та казав:
- І де ти, Марійко, такого лева бачила? Хіба ж леви бувають такими?
А Марія, щаслива, шарілася, й усмішка в неї блукала по вустах зніяковіла.
— Я довго-довго дивитимусь на того лева, і синок наш буде такий красивий і сміливий.
А коли вже всі стіни були замальовані, взялася Марія до паперу. Купила в Ярополі фарби гуаш, пензлики і так днями сиділа в хаті, свої химерні малюнки малюючи. Вже свекруха почала злоститися, дорікати невістці. “Чого, — каже, — ти ото час марнуєш? Хай би краще дитині щось пошила, льолю якусь, абс в хаті прибрала, чи ото б тісто замісила, хлібчика напекла”.
Коли народився Василько — звісно, менше часу стало на малювання. Та все ж, як засне ввечері маля, як засопе тихенько — ніжний такий звук, і ротичок маленький рожевим трикутничком стулений, і від чорних вій довгі тіні спочивають, сяде, бувало, Марія коло лампи — й ну собі малювати. Чоловік її, Комсомолець, так само, як і перед одруженням, пізно повертався з колгоспу. І кольори, що на її малюнках, ввечері темні й густі виходять, а вдень — глянь — яскраві й легкі вони робляться, і щасливо всміхається, дивлячись на них, Василько.
Дитя росло в Марії розумне — не могла ним натішитися.
— Мамо, — бува, каже, — намалюйте мені либу, таку велику либу, я сяду на неї та попливу Богункою в моле.
— Навіщо тобі, синку, в море плисти?
— Кажуть, що моле синє-синє. Я візьму віделко, вам синьої фалби пливезу.
— Ох ти ж, моє серденько ненаглядне, листячко моє зелене, — виціловувала його Марія.
А якось побачив Василько, як голуб літав над їхньою хатою та пір’ячко сизе загубив. Підняв те пір’ячко, приніс мамусі:
— Мамцю, — каже, — посійте те піл’ячко в землю. Хай голуб’ята вилостуть.
Отакий-то був Василько року того страшного, коли друга війна зачалася. Баби, що возили молоко в Яропіль, швидко повернулися злякані, казали, що літаки з хрестами, німецькі, Яропіль бомбили; ледве молоко спродавши, побігли ті баби сіль купувати, та більше, як по два кіло в одні руки, вже не давали, а мила темного в шматках зовсім не було, було тільки дороге, рожеве, городське, в паперових обгортках-тільки погане це мило, бо. змилюється швидко і нічого, крім запаху солодкого, від нього не лишається.
Вдень приїхав з поля Комсомолець захеканий і, не переодягаючись, у засмальцьованій одежі в райком побіг.
Потім велика заграва стояла над Ярополем — то горіла нафтобаза, і через Рябий Хутір валкою потяглися біженці звідусіль. За все своє життя Марія не бачила стільки облич, як за ті лічені дні відступу. Запам’ятала, як ступила в їхню хату молода жінка з хлопчиком років дев’яти — біляве таке хлопчисько; щось незвичне було в його погляді — й, придивившися, Марія зрозуміла, що саме: хлопчик не кліпав очима; широко і мертво були розтулені його повіки, і в його синьому погляді було щось жахне. Жінка виявилася дружиною начальника прикордонної застави, який загинув у перший день війни; йшла з-під Рави-Руської; побували вони з сином в оточенні, вже бачили німецькі танки й десантників. Нічого при них не було, лише хлопчик ніс з собою клітку, в якій сиділа зелена вивільга.
Марія пустила біженців до хати.
А на світанні біженці почали в дальню путь ладнатися. Хлопчик вийшов на двір, притуляючи до грудей клітку.
Зелена вивільга була вже мертвою.
Біженка хотіла забрати з синових рук клітку, щось лагідно сказала йому. Той нічого не відповів, тільки кріпше зчепив пальці. Тоді жінка почала розгинати пальці його худенькі — один по одному, один по одному, аж поки клітку не взяла та на траві, коло криниці, не поставила.
Вмерла зелена вивільга вночі від задухи чи ще від чого.
Отак і залишилися в Маріїній пам’яті той зелений холодний ранок, трава, вкрита росою, червоне сонце й гуркіт далеких вибухів, некліпний погляд хлопчика, й мертва вивільга, і люди, люди, які йдуть невідомо куди, — вихід цілого народу, зміщення й загибель величезних земних пластів, як під час землетрусу; а вранці ще куряви над битим шляхом немає, курява з’явиться опівдні. З того часу зелене з червоним у смуток великий Маріїну душу повергають, найсмутнішим є для неї це сполучення кольорів, ще й як додасть вона до цього чорний колір, то сльози на очі їй навертаються. А хто цього не знає, думає, що то весела гама барв — зелене з червоним.
Вже вороги були коло самого Рябого Хутора, як вночі прибіг Комсомолець — поцілував Марію, Василька, матір свою й пошепки, озираючись, наче вже не на своїй землі, сказав, що райком доручив йому організувати партизанський загін, і що він буде тут недалеко, в лісах, і що згодом, в потрібну хвилину, дасть він про себе знати. Хай живуть вони в мирі й злагоді, Василька пильнують і доглядають, а він піде супостата бити, з перемогою швидко вернеться.
Прийшли німці, й одразу Рябий Хутір змінився, наче за одну ніч поміняли на ньому повітря — люди розчинялися в тому повітрі, як мідь у міцному розчині сірчаної кислоти. Котилися по селу обози — важкі мадярські коні тягли вози на гумових шинах, а на возах сиділи пикаті тиловики, й найдивнішим для Марії здалося те, що вози ті мають ручку для гальмування, як у машині. Старі діди, дивлячись на ті дива, зітхали, згадували першу війну. Не так їх вразили великі вантажівки й мотоцикли з колясками, як ці коні. Потім фронт відійшов далеко, в Рябому Хуторі запала тиша велика, та повітря стало ще ядучішим; люди почали повертатися один до одного новими, несподіваними обличчями. Наче поодягали протигази — страшні гумові маски й однакові скляні очі — хто знає, що ховається за тією маскою?
Прокіп Коробка став поліцаєм. Видали йому шинелю чорну з сірим і німецький карабін, чоботи нові, підбиті сталевими шипами.
Зустрілася з ним Марія, глянула йому в очі:
- І де ото совість твоя, Прокопе?