Майже сорок років тому задумав я зладити для вас, друзі мої велемудрі, урочистим і прегарним стилем написаний літопис, аби була се новітня повість швидкоплинних літ міста мого Ярополя. Адже і моє маленьке місто спромоглося на певний внесок у загальний розвиток людського духу й поступу, у чому переконаєтесь, коли познайомитеся з понижчою повістю. Різні, одначе бурхливі події мого життя не давали змоги завчасно сісти до письмового столу і взятися за перо. Та настав нарешті той день, коли зрозумів я, що не можу більше зволікати зі своїми споминами, якщо насправжки хочу, аби ви довідалися про дивні, незвичайні й тепер уже майже забуті події, свідком яких я був. Бо кінчаються довгочасні сутінки мого життя, і вже кручі над Богункою вкрилися снігами, й засклилися лісові озера, і чийсь голос мовить мені: час уже, брате, час! Моє тіло стомилося од нескінченного кружляння по землі, од вітру, холоду, спеки, серце працює з перебоями і ледве витримує сонячні збурення та іоносферні катастрофи. І поволі вмирає в мені, найясніші мої нащадки, той далекий час, коли був я гравцем збірної Ярополя з баскетболу, коли, легкий і звитяжний, проривався з м’ячем крізь найщільніший пресинг, вистрибував над кільцем і невідпорним рухом руки клав м’яч у кошик. Де він, той молодий мій час?! Втомилося не лише тіло, а й мозок. Я задихаюсь од надміру інформації. Коридори мого мозку схожі радше на архіви неіснуючої більше держави — такий самий запорошений спокій, таке саме умиротворене заціпеніння. Але там зберігаються певні надзвичайно цікаві документи, з якими хочу вас сьогодні зазнайомити.
Ось чому сиджу тепер я за письмовим столом у порожньому моєму будиночку. За вікном вітер посвистує, льодяна папороть зростає на шибках, сніги наче хтось полив синькою, земля до ночі вже повертає. Я схилився над білими аркушиками паперу, залишаючи на них ламані старечі рядки. Час од часу я повертаюся до грубки, в якій весело підстрибує полум’я, дивлюся на вогняні язики, і сльози мимохіть навертаються на очі. З горобино-червоними, жовтими, малиновими та блакитнявими язиками полум’я раптом коїтьсл щось незрозуміле: то в непомітному русі вогняних мінливих струменів миттєво з’явиться знайоме мені обличчя, визирне крізь червоні гадючі хвости, зупинить погляд та зникне у своїй закіптявілій криївці, залишивши прослід у моїй душі; то з-посеред іскор та гугнявого голосіння вихопиться якесь слово особливе, саме неначе іскра, — і випалить усе навкруги; то дивну хвильну композицію зрю я в багрощі — якийсь далекий рік з минувшини моєї палаючою намальовкою займеться та й повіється хутко кудись з вітром; то пострілом у конаючих соснових полінцях думка народиться, аж поки її не знищить палахкотюче довкілля, так що й попелу по ній не лишиться…
Отак, читачі мої глибокоповажні, гаразді в науках всіляких та мудрощах! Тепер живовидячки я вам показав, задля чого і як пишу я на схилі віку сю повість, сиріч сказання, легенди, міфи купно з химерними історіями малопримітного міста мого Ярополя. Сею публікацією сповняю по спромозі лише мій тихий обов’язок, який і був єдиною провідною зорею, що присвічувала мені при моїй смиренній праці.
м. Яропіль, року 2000-го,
місяця падолиста дня 29-го
Року того другого по скінченні Великої війни посуха немилосердна на всій Україні була й шкоди необчисленні починила: збіжжя згоріло й трави, і нестача велика була на хліб, і на сіль, і на сіно, і на м’ясо: а зима ще страшніша прийшла, бо морози люті вдарили на різдво і топити не було чим печі; більшість нашого люду хат не мала, а жила в землянках, бо зондеркоманди перед тим, як піти у свої німецькі землі, села попалили і місто наше Яропіль теж майже все винищили. А що людей вигублено було на війні силу-силенну, то жінок об’явилося багато удових та сиріт — хто в чому вбрані: хто в шинелю ядучо-зелену з ґудзиками олов’яними, хто в пілотку вермахтівську, підбиту заячим хутром, хто в бушлат подертий, а хто й у сукню з мішковини, на якій чорною фарбою надруковані були слова:
І поїзди через Яропіль сунули темні від людей: із Заходу, з німецьких, угорських, румунських земель, їхали солдати з акордеонами, цяцькованими рожевим перламутром, та з велосипедами; а в торбах їхніх повно було харчів — консерви американські у бляшанках з такими спеціальними ключиками, на які накручуються блискучі металеві смужки, хліб армійський житній, ковбаса, димом березовим пропахчена, сало присолене, товсті плити шоколаду. А зі Сходу їхали люди голодні за хлібом і картоплею до Західної України*-на товарних вагонах, обмерзлих ступійках, брязкучих буферах; коло Ярополя автомобільний міст перетинав залізничну колію: за сто метрів до мосту того на дроті повісили понад вагонами спеціальні мотузки з важкими вузликами-кінцями — аби сонних людей будили, тих, хто сидіь на дахах вагонів, щоб голови свої голодні пригинали; бо міст голови стинав неуважним на місці тому заклятому, бо низько над вагонами зависали ферми.
Року того в місті нашому — Ярополі — траплялися різні пригоди — веселі й смутні. Але одна з них найбільше запала мені в душу, читачі мої життєлюбні, про що й хочу повідомити вам в оцій своїй пригадці.
Отож в наше засніжене, зруйноване, голодне місто приїхав цирк. Цирк приїхав! Неподалік від фортеці Потоцького якісь серйозні дядьки у ватянках поставили щогли, вбили в мерзлу землю сталеві шпунти, натягнули ванті — ось і шапіто готове! Великий брезентовий намет, брудно-сіра велетенська халабуда, старе вітрило напнулося над містом. Потім з’явилися фургони — обшарпані “студебекери” попривозили реквізит, клітки зі звірами; майданчик, де зупинилися циркачі, залитий був бензином, чорними плямами мастила, захаращений ящиками, скринями, якимись дивними конструкціями, блискучими колесами та велетенськими гирями; і одразу це веселе містечко сповнилося ревом голодних звірів та “Галопом” Дунаєвського: з труб і саксофонів вилітала пара, і найліпше почувався барабанщик- він грав у теплих хутряних рукавичках, від чого ритм галопу був зігрітий внутрішнім вогнем суперечності між змістом виконавця та його формою.
А в Ярополі тим часом з’явилися афіші, які внесли в сувору одноманітність міського життя елемент таємничості — наче з інших якихось світів примандрували до нас циркачі:
Ви уявляєте собі, що значили для нашого міста оті кольорові варварські плакати, які раптом з’явилися на перехрестях, нахабно красувалися на обгорілих стінах будинків, парканах та замкових мурах? Для багатьох людей вони мали таке ж значення, як ухвали Потсдамської конференції, бо з усією переконливістю свідчили: війна скінчилася! Війна скінчилася, скиньте з себе її брудне, криваве вбрання, мир нарешті прийшов на вашу землю, люди.
Довгі черги вишикувалися коло кас цирку. Сонце червоним смолоскипом горіло у морозяній імлі, по тимчасовому мосту через Богунку повільно повзли газогенераторні машини з великими чорними балонами коло кабін — так, наче до цих машин почеплені були казармені солдатські пічки; в черзі розмови точилися навколо дров та картоплі; хтось пустив чутку, що квитки продаватимуть тільки при наявності довідки про санобробку- так, як на вокзалі; срібними струнами напнулися дроти військового телефону, і на цих струнах мороз вигравав свої веселі пісні про зайчиків та ялинку; прямовисні стовпи диму підпирали пустельне небо; місто дзвеніло, наче зледеніле дерево у синьому січні.
Аж ось нарешті запалюються вогні цирку. Диригент у смокінгу (річ небачена в Ярополі майже з часів походу Пілсудського) змахнув руками, і барабанщик (нарешті він скинув свої рукавички) вдарив на сполох. Бий, бий, бий, барабане, — дзвінке серце цирку! За кулісами — у холодному бараці, прибудованому до шапіто, зчинився страшенний гармидер: наче жовті ліхтарики засвітилися. То бігають тигри, пойняті мистецьким екстазом; служителі тягнуть колісницю з доби Александра Македонського — колісниця має витримати важкий і солодкий тілесний тягар сестер Мангуп-Кале; обер-шпрехталмейстер бере в руки припудрене обличчя, потім рішуче йде до виходу, до червоної панбархатної завіси; поважно поправляє свої манжети Альфред Макаронов — людина, якої всі бояться в цирку, бо він читає думки на відстані. Молоді балеринки тягнуть ноги до неба — свої прекрасні стрункі ноги у рожевих трико. Іржуть коні джигітів, фокусник Василевс ковтає справжні яйця — по-справжньому ковтає; сумирно сидить, загорнувшись у селянський кожух, маленький карлик у пенсне — доктор Дзюрка, грізний дресирувальник, котрого, наче вогню, бояться всі тигри Бенгалії та Далекого Сходу.
А у глядачевій залі, у збито. му з дощок амфітеатрі весь Яропіль, затамувавши подих, чекає початку циркової вистави. Прийшов навіть сліпий С. В. Микитась, котрому іпритом випалило райдужні оболонки на галлійських рівнинах 1918 року, тут і сам Сергій Онисимович Набатов — у новенькому зеленому френчі з білим комірцем, брови сиві й грізні; прийшов Кіндрат Смола з дружиною та сином Іваном — груди Кіндратові дзвенять орденами; з’явився посланець муз — художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду; навіть славний старощами Лаврін Червінка сподобився зайняти місце своє на першій лаві; прийшов тренер з боксу сивий Вячек Дваржак подивитися на м’язи заїжджих атлетів. У центральній ложі зайняв своє місце керівник відділу культури А. В. Микитась; професор Холодний — ще худий, мов рентгенівська тінь, схотів подивитися на диво циркового мистецтва — сестер Мангуп-Кале. Навіть мати Валерія Орлика привела свого хлопця, котрий поверх зимової шапки нап’яв, негідник, німецьку каску й нізащо не хотів її знімати, аж поки мати, якій терпець урвався, не стукнула його кулаком так, що каска загула, мов дзвін на Микільській церкві. Отож зібралися всі великі й малі мужі міста нашого, серед яких був також і я, уклінний ваш слуга, статечні читачі мої. А що мужчин у Ярополі і справді мало полишилося, то загубилися мої герої серед жінок та дітей-сиріт, розчинилися, як це буває навіть з видатними особами, які долею небес потрапляють до вируючої людської юрби, що жадає розваг та забуття.
Бий, бий, бий, барабане, — дзвінке серце цирку! Обер-шпрехшталмейстер виніс на арену своє припудрене графське обличчя й голосом, яким радше оголошувати світові війни, ревнув:
— Поччинайммо… брраболанссс… перревентулл!
Оркестр ушкварив туш, церемоніальним маршем вийшли на арену червоні, гаптовані золотом уніформісти; штани брезентові, з генеральськими лампасами; руки у багатьох татуйовані.
І тут залунав такий вивертаючий душу посвист, що частина яропільської публіки полізла під лави, бо саме так вили німецькі пікіруючі бомбардувальники, коли бомбили міст через Богунку. Але з небес упав мужчина з сумними очима та чорними вусиками, у темному фетровому капелюсі з такими гострими крисами, що, здається, ними можна було краяти ковбасу, у величезних черевиках та коротенькому піджаці — знаменитий клоун Вольфганг Чжу-Сі. Потім з грізним посвистом з неба летять два важких лантухи, клоун їх ловить, ставить у центрі арени. Обер-шпрехшталмейстер грізно запитує: що це все має означати? Вольфганг Чжу-Сі верескливим дитячим голосом відповідає, що він вирішив найнятися до цирку. “А що ви вмієте робити?” — голосно питає обер-шпрехшталмейстер, двічі повертаючи до публіки своє мертве графське обличчя. У клоуна очі маленькі, мовби у залізній масці пропиляно іржавим напильником дві шпарки. Він каже, що підготував рекордний номер. Уніформісти виносять великий молот, а Вольфганг Чжу-Сі вже розв’язує один лантух, з якого витягає червону цеглину, кладе собі на голову і пропонує обер-шпрехшталмейстерові розбити її молотом. Всі завмирають, коли важкий молот злітає високо над головою клоуна — барабанний дріб, потім мертва тиша. Обер-шпрехшталмейстер щосили б’є молотом, цеглина розпадається на шматки, червона пудра притрушує обличчя й плечі Вольфгангові Чжу-Сі, оркестр грає туш. Нову цеглину дістає з мішка клоун, знову гупає молотом обер-шпрехшталмейстер, і знову безневинно всміхається Вольфганг Чжу-Сі, мовби нічого не сталося. Весела гра розпалює обер-шпрехшталмейстера, він скидає чорний сурдут, залишаючись у хутряній камізельці, потім і її скидає, закасує рукави, червоніє, вкривається потом, розбиваючи все нові й нові цеглини на клоуновій голові. Нарешті лантух порожній, а вся арена встелена битою цеглою, мов будівельний майданчик. Тоді Вольфганг Чжу-Сі кидає собі на спину другий мішок і повільно чалапає з арени. “А що в цьому мішку?” — кричить йому навздогін знесилений обер-шпрехшталмейстер. “Пірамідон”, - не повертаючи голови, пищить клоун і зникає за панбархатною завісою.
“Цей номер має велике виховне значення”, - каже сам собі С. О. Набатов, пригладжуючи на голові волосся, що трошки стало-таки дибки.
А на арену, накульгуючи, вискакує слон Юмба, і всі бачать, що у слона одна нога протезна, бо вночі, у Куп’янську, розбомбили німці ешелон з евакуйованими звірами — тоді загинула сестричка Юмби, а йому довелося ампутувати ногу у польовому хірургічному госпіталі. Юмба легко збігає по драбині вгору, на спеціальний балкончик, від якого нап’ято канат до другого балкончика. Хоботом бере смугасту штангу і ступає на канат. Чути, як вітер хлюпає брезентовими стінами цирку. Дивіться, як Юмба, хоч і протезна в нього нога, повільно танцює на канаті під звуки “Серенади” Шуберта, як тихо порипує його шкіряно-металічний протез, як балансує в повітрі смугаста штанга! Ні, я тверджу, що до нас приїхав не який-небудь провінційний цирк, а справжня циркова академія, гідна XX століття. До речі, такої ж думки і С. О. Набатов, який і після цього номера каже сам собі: “Цей номер також має велике виховне значення”.
Добре, добре, побачимо, що буде далі. А далі ось що: з’являється на сцені підступний Василевс — воскове обличчя візантійського святого, чорна борідка, нечутна хода. Він підкрадається до обер-шпрехшталмейстера й питає:
— Хто ти?
— Я? — напинає пихаті груди обер-шпрехшталмейстер. — Я — начальник усього цирку, начальник неба і землі, усього всесвіту.
— А ось зараз ми перевіримо, хто ти, — смиренно каже підступний Василевс і відкручує якийсь ґудзик на його сурдуті. Велична графська статура раптом вкривається хвилями — і всі чують свист повітря, що виходить з тіла обер-шпрехшталмейстера, наче з кисневої подушки. Всі мовчки дивляться, як зменшується, коцюрбиться його постать — ось він завбільшки з велику ляльку, ось ще менше, ось уже не видко його на килимі. Василевс нахиляється, бере у руки те, що лишилося по обер-шпрехшталмейстерові, і кидає до першого ряду. Глядачі передають з рук до рук пласку гумку завбільшки з долоню, мовби надувну іграшку за 80 копійок. Потім повертають її чаклуну. Асистенти подають Василевсу велику помпу, він приєднує до гумки трубку і починає напомповувати повітря. Виростає над ареною мале поні, яке весело ірже, струшуючи підстриженою замшевою гривою. Василевс запрягає поні до великої карети, бере віжки й батога, до карсти сідають уніформісти, й поні, б’ючи копитцями тирсу, везе карету зі сцени повз остовпілих від подиву глядачів. Василевсів атракціон викликає в душі С. О. Набатова мішані почуття: з одного боку, номер йому подобається, бо має велике виховне значення, показуючи, що є серед нас люди, які приховують своє справжнє обличчя, а з другого, С. О. Набатова непокоїть, чи не спричиниться цей номер до того, що кожний, кому не ліньки, випускатиме повітря з людей солідних і авторитетних.
Оркестр грає урочистий марці, і на арену велично виходить Людина-Без-Рук — заслужений артист багатьох республік Лобко-Лобановський — у шовковому циліндрі та чорному фраці без рукавів, бо цей великий артист народився на початку нашого славного століття без рук і рукавів ніколи не потребував. Лобко-Лобановський сідає до столика, елегантним жестом лівої ноги знімає з голови циліндра, великодушно жбурляє його уніформістам. Потім дістає ногою (всі бачать міцні жовті нігті артиста, його натруджені підошви) з бокової кишені гребінець і розчісує волосся, другою ногою тримаючи дзеркальце. Причепурившись, Лобко-Лобановський витягує з валізки, яка стоїть перед ним, пляшку шампанського, кришталевий келих. О зелений шляхетний блиск пляшки! О срібна обгортка голівки! О золоті довоєнні медалі на чорній етикетці! Ось вони — сяючі, тендітні, мов тонке скло, давно забуті символи мирного життя: тихо бомкає великий дзиґар, ажурні стрілки завмерли на циферблаті, виконаному в стилі Першої французької республіки, паркетна підлога блищить і пахне ялинкою у покої, і роки тихо повзуть один за одним, мов вгодовані мудрі черепахи, не полишаючи по собі крові. Лобко-Лобановський розуміє серйозність моменту: повільно правою ногою відкручує він дротики, що обплітають головку пляшки. Млосна мить чекання — нарешті шампанське радісно вибухає. Людина-Без-Рук спритно перекидає пляшку з ноги в ногу, наливає шипучу рідину до келиха і п’є за наше здоров’я. Оркестр грає щось веселе з оперети Кальмана, всі плещуть у долоні. А тим часом заслужений артист Лобко-Лобановський дістає з валізки трилінійну гвинтівку та обойму. Клацає затвор, на другому кінці арени вистрибує на спеціальну підставку Вольфганг Чжу-Сі. Знімає свого темного капелюха і вмощує на голову червоне яблуко. Б’є барабан, Лобко-Лобановський, сидячи у фотелі, старанно цілиться в яблуко; ось-ось його нога натисне на спусковий гачок… Але Вольфганг Чжу-Сі раптом тікає — тільки велике червоне яблуко лишається висіти в повітрі на тому самому місці, де зоставив його клоун. Лобко-Лобановський жестами кличе клоуна, мовляв, не бійся, нічого з тобою не станеться. Нарешті клоун погоджується і стає під яблуком. Блакитний промінь прожектора вихоплює з темряви бліде клоунове обличчя, він страшенно хвилюється, заламує пальці… Постріл! Яблуко щгзає, натомість на клоуновій голові сидить сизий голуб. Всі полегшено зітхають, а Вольфганг Чжу-Сі накриває капелюхом голуба. Коли ж знову знімає капелюха, всі бачать, що там лежить наскрізь прострелене червоне яблуко. Клоун, весело хрумкаючи яблуком, зникає за панбархатною завісою. С. О. Набатов від захоплення аж ворушить губами, ніби читає важливу статтю в газеті, а насправжки він відзначає про себе, що цей номер має величезне виховне значення, особливо для молоді, бо показує, яких висот може досягти людина в оволодінні бойовою технікою.
Промину я опис виступу сестер Мангуп-Кале та групи бенгальських тигрів, бо нічого особливо цікавого в цих номерах не було: виявилося, що тигри під час лихоліття та голодовки стали вегетаріанцями, і доктор Дзюрка замість м’яса годував їх на арені капустою, а сестри Мангуп-Кале працювали на Н-ському польовому аеродромі у відділі бойового постачання бомбардувальників. Там вони навчилися жонглювати 150-кілограмовими бомбами, балансуючи на крилах, бігаючи вночі між літаками, обминаючи невидимі пропелерні кола, і тому теперішній їхній атракціон був дитячою забавкою в порівнянні з тими часами. Їм самим, мабуть, було смішно заробляти гроші на такій чудасії.
Тому перейдемо до великого таємничого незрівнянного мага, чародія й психологічного експериментатора Альфреда Макаронова. Ось під грім овацій ступає він на арену — похмурий, у золотих окулярах, настовбурчений чорний їжачок, і в душі його ворушаться химерні чорні кулі, якась там складна хімічна реакція відбувається, дивні темні полімери формуються на полюсах його закіптюженої душі. Він запитально дивиться на нас, сіпнувши плечима, бо його втомили люди, їхні банальні думки вже набридли великому магові й чародію, а безмежна влада над юрбою сповнює серце Макаронова пекельною гордістю, бо він, на відміну од усіх владарів світу, знає те, чого не знають, хоч намагаються знати, диктатори і тирани. Він знає, що про нього думають ці люди. Він уміє розшифровувати крижані вітри, які віють у цьому амфітеатрі: для нього не існує мовчання натовпу, для нього воно ущерть насичене нечутними голосами, лайками, криками, благаннями, мовби верескливі короткі хвилі у потужному приймачеві. Альфред Макаронов (за часів його бурхливої молодості він волів прізвище Макароні — тоді він редагував окультичний журнальчик “Sibilla” на території боярської Румунії; на обкладинці цього журнальчика завжди красувався червоний відбиток долоні великого мага й чародія) стоїть зсутулений посеред арени і чекає, коли спаде на нього стан просвітлення та прозріння. Нарешті якась певна кристалізація відбувається в його душі, антрацитовим блиском запалюються очі великого мага й чародія, психологічного експериментатора Альфреда Макаронова, він ще раз сіпає плечима, знімає окуляри з золотими дужками, протирає їх хусточкою, надягає і, натхненний, ступає крок уперед.
— Сеанссс… загального… поголовного… гіпнозу… напропансс… маррабуд…!!! — віщає обер-шпрехшталмейстер, і з його графського обличчя сиплеться пудра.
Макаронов витягає з кишені маленьку блискучу кульку і піднімає її над собою.
— Всі дивляться сюди… тільки сюди, — наказує він.