Отак було, добрі люди, колись в Ярополі: там, де тепер універмаг “Перемога”, де кав’ярня “Мрія”, де бочка стоїть, біля якої хлопці дудлять пиво та базікають про футбол, хокей, мотоцикли і дівчат, був великий майдан. І от уявіть, що ви виходите на цей майдан, ще тільки починається бабине літо, сонце, багрощ, спека, Богунка прозора і обміліла, а на майдані — свіже риштування, начебто шибеницю зводять. Але це ще не шибениця, шибениці з являться згодом, це велика рама для портрета Гітлера; а портрет лежить на бруківці, власне не портрет, а кольорові, надруковані у Дрездені масовим тиражем фрагменти портрета, які ще треба звести докупи, за спеціальними позначками, аби підкорені тубільці не переплутали праве та ліве вухо фюрера. Його руденькі вусики лежать окремо, схожі на розчавленого величезного таргана, що повзе повз чоботи вартового, який ліниво грає на мунд-гармоніці, скинувши пропітнілий френч. Микола Сидорович йде поволі майданом, дивиться, як кілька наших військовополонених збивають сокирами величезну шестиметрову раму та трибуну, перед якою завтра відбудеться парад. Професор ледве не наступає на напис, який має оздоблювати портрет понизу:
І цієї миті з якоїсь підворітні раптом вихоплюється хлопчик у вибляклій футболці — синя, комірець білий, розріз на грудях зашнурований — підбігає, шибенник, до розкладених на майдані паперів, хапає один з фрагментів — саме той, на якому зображено грізне око фюрера, і стрімголов біжить назад. Вартовий чує якесь шарудіння за спиною, він здивовано оглядається; але хлопчик уже ховається у дверях будинку. Німець розгублено тупцяє на місці, потім дає чергу з автомата — із стіни сиплеться рожевий цегляний пил. Німець безпорадно метушиться і вибльовує з себе найстрашніші лайки Саксонії, та надаремно. Хлопчик, а разом з ним всевидюще око фюрера зникають.
Задумливо професор Холодний приходить на кафедру. Скляна пустка, ядучий запах формаліну, бруд і тиша в лабораторіях. Микола Сидорович дістає аркуш ватманського паперу і довго й зосереджено малює дулю. Спочатку він малює маленьку хлипку дульку, недокрівну, і пише під нею: “Ficum germanicum”, що в перекладі з латини означає “дуля німецька”. Потім старанно вимальовує велику, важку, опасисту дулю, яка ніби ковтнула трохи самогону, захмеліла і тепер подібна до великої довбні — незламної і шаленої, і пише під нею своїм професорським почерком: “Ficum slovenicum” тобто “дуля слов’янська”. Свій витвір прикрашає Микола Сидорович загальним написом: “Деякі антропологічні порівняльні дані генези нордичної і слов’янської дуль”, робить великий пакет, ховає туди свій малюнок і пкше на пакеті адресу та прізвище чоловічка в чорній уніформі. Віддає пакет прибиральниці, пояснює, кому його вручити, витягає з шафи дві великі пляшки чистого спирту і йдє на околицю Ярополя, до затишної кімнати, до своєї солодкої дівчини, яку любить останнім коханням у житті.
А вранці, коли його дівчина ще спить, пригорнувшись до нього, хтось стукає у двері. Дівчина схоплюється, підбігає до дверей, гола й прекрасна, якою може бути дівчина лише на сході сонця, і питає: хто там? І автоматна черга у відповідь; вона хапається руками за живіт і присідає, а двері засіяно дірочками, ніби хтось, пустуючи, бризнув чорної туші; Микола Сидорович підбігає до дівчини і пригортає її до себе — вона ще жива, але невблаганно завмирає її пульс, хрипке клекотіння. Професор бачить нестримне розширення й без того чорних її зіниць і останні рухи ніг, ніби дівчина втікає від смерті. Він обхоплює її голову, але дівчина вже далеко від нього; професор відчуває, як збігає по його тілу гарячий червоний струмочок її молодої крові. Старе дзеркало виблискує на підлозі зеленкуватими гострокутними скалками, в квітчастих шпалерах навпроти дверей він помічає дірки, в гітарі теж дірки й мідні струни порвано, вже й двері вивалили прикладами, рука коханої зі стукотом падає на підлогу… “Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони…”
Ви розумієте, було це дуже давно, за часів Великої війни, коли у світі з’явилося надто багато концтаборів, вони зростали, мов гриби після дощу в різних землях, — незчисленна кількість аушвіців, біркенау, бухенвальдів, дахау, треблінок — для багатьох вас ці назви звучать, як Фермопіли або Карфаген: іржаві руїни крематоріїв, мов розкопки міфічної Атлантиди, поглиненої часом та океаном. До одного з цих концтаборів потрапив професор Микола Сидорович Холодний, в якомусь цейгаузі лишилася його сорочка з вишиваними квітами. І годинник потрапив до спеціального бункера, де мільйони годинників відцокували сербський, французький, польський, російський час — справжня Ліга Поневолених Годинників. Надягли на професора Холодного смугасту куртку, дали кайло в руки — марш-марш, професоре! Його кидають у смердючий загін у блоці № 12, на брудну солому, поруч з сірим нордичним інтелігентом у смугастому вбранні. Сиві скроні, рогові окуляри. Знайомтесь: доктор філософії Герхард Штюльпнагель. Великий знавець України — його батько був керуючим цукровим заводом на Вінниччині — пан Герхард Штюльпнагель до останнього часу працював у важливій інституції — “Центральштелле Ост-Європа”, що містилася в Берліні, Курфюрстенштрасе, 58. Пан Герхард Штюльпнагель ховає на ніч свої смугасті штани під солом’яну підстилку, аби хоч трохи випрасувати їх, перш ніж з’явитися на плацу перед рапортфюрером. Пан Герхард Штюльпнагель був незрівнянним співробітником української секції; він блискуче орієнтувався в українському політичному еміграційному багні, в усіх цих 82-х політичних партіях. В його картотеці містилися відомості про всіх політичних повій та політичних євнухів, розкиданих у 23-х європейських борделях. О незрівнянна картотека, біблія новітніх часів, струнка система доносів, пліток, інтимної інформації, глянсованих фотографій! О велике диво XX століття — система папірців, до яких, мов комахи, пришпилені люди — назавжди, навічно. Але пан Герхард Штюльпнагель припустився величезної помилки. Одного разу при черговій перевірці у нього виявили ОСД. Ви спитаєте, що таке ОСД? Одна самостійна думка, не передбачена і не затверджена імперським управлінням безпеки, ось що таке ОСД. Її вистачило для того, щоб дати під зад цьому сірому, занудливому інтелігентику. Марш-марш, докторе філософії! Прожектори на вежах освітлюють тобі путь, струм високої напруги вказує тобі напрямок, йди до своєї високої мети — до отого крематорію з темно-червоної цегли, до закіптюженого димаря, крізь який ти вилетиш у небо, у низьке безжалісне небо, і станеш хмарою, докторе філософії Герхарде Штюльпнагелю! А поки що працюй, бери кайло і працюй, свиняче рило, в ім’я тієї імперії, яку ти створив, падлюко, один з найстаріших членів НСДАП, плюгавцю, учасник історичного повстання в Мюнхені, лайно собаче; ти засновував цю велику і непереможну імперію, тепер їж її, жери, ковтай це шайзе, сволото, отримуй свою порцію ударів гумовою палицею по голові, це допомагає складним процесам мислення, болотяний солдате Герхарде Штюльйнагелю!
Довбали удвох з Холодним мерзлу землю. Гавкали в тумані вівчарки, варта грілася біля вогнищ, а вони заглиблювалися в мерзлу землю, кидали крижані грудки на ноші й несли їх метрів за двісті, зсипали у яр. Довбали вони цей колодязь рік, другий, третій, аж голова Миколи Сидоровича вкрилася сивим мохом, а від тіла його майже нічого не залишилося. Він скидався на один з тих анатомічних препаратів, що прикрашали колись його кафедру. Доктор філософії Герхард Штюльпнагель теж втратив приблизно 70 % ваги й жвавості і тепер вже не прасував штани під солом’яною підстилкою, бо не могло його зсохле, мов торішнє бадилля, тіло залишити на смугастому полотні навіть кволої зморшки.
І от тепер починається найголовніше, задля чого я веду цю розповідь. Одного дня Холодний і Штюльпнагель, зіщулившись, перепочивали на дні своєї шахти. Десь далеко вгорі гула завірюха, сніг петлював над отвором шахти, вартові нагорі змащували свої автомати спеціальним мастилом, щоб і в такий мороз могли стріляти, а наші професори курили один недопалок на двох, намагаючись зігріти теплою тютюновою смужкою диму себе зсередини.
Ось тоді Микола Сидорович і поділився своєю таємницею з доктором філософії. Професор почав з невеличкої передмови, де він зазначив, що все своє життя був переконаним діалектиком і матеріалістом, і що йому чужі теологічні пошуки якихось потойбічних систем, і що світова механіка побудована на ясних засадах раціонального сприймання і можливості її вивчення були для нього непорушною аксіомою, — саме на цих ясних, освітлених людським розумом стовпах трималися небо, земля, океан і біосфера. І не було метафізичних таємниць для допитливого дослідника; точніше кажучи, таємниці, звичайно, були, але вони не виходили поза межі людського розуміння, у туманності агностики. Все підлягало певним принципам натури, все відбувалося у відповідності із залізними постулатами детермінізму; та зараз професор Холодний відчув, що закони світу ніби зламалися, охопила природу велика анормальність, сталася якась енергетична катастрофа, і якщо його, професора Холодного, гіпотеза виявиться слушною, це буде відкриттям більшої ваги, ніж тріумфальні роботи Резерфорда та Ейнштейна. Тут професор витяг з-за пазухи клапоть паперу, помережаний математичними підрахунками, і показав його Штюльпнагелеві: підрахунки з усією недвозначністю і об’єктивністю свідчили, що він, в’язень блоку № 12, отримує щодобово літр теплої юшки, яка зветься супом, 300 грамів ерзац-хліба, 15 грамів маргарину та 200 грамів смердючої кави, що разом дорівнює максимум 800 калорій, в той час як мороз, ходіння та праця в шахті щодня забирають у нього в середньому 3000 калорій. Отже, яке постає питання?
Пан Герхард Штюльпнагель, скориставшись такою довгою промовою свого колеги, викурив до кінця недопалок, обсмаливши вуста вогником. Залишки тютюну він старанно пережував, а гірку брунатну слину проковтнув. Потім він щипонув себе за руку, боляче щипонув — така у нього з’явилася звичка: щипати себе за руку — чи не прокинеться часом? Чи не опиниться, бува, вдома за чашкою кави? Не прокинувся, не опинився. Сіра зморшка шкіри на руці так і застигла кумедним гребінцем, і вени доктора філософії Штюльпнагеля були майже порожні- надто мало лишилося в його тілі червонокрівців і білокрівців. Йому здалося навіть, що він зліплений з пап’є-маше — ламкий і порожній, замерзає поволі в цій скрижанілій ямі, звідки вже немає виходу.
Отже, яке постає питання? Звідки береться 2200 калорій, яких бракує для збалансування енергетичних потреб організму в’язня № 48 1722? Звідки, панове? За рахунок внутрішніх ресурсів? Даруйте, панове. Видатний спеціаліст з анатомії та фізіології професор Холодний знає, що вже рік, як жодних білкових, вуглеводних і жирових резервів не лишилося в його висохлому тілі. Звідки ж беруться, панове, оті 2200 калорій?
Отак професор Холодний, заповзятий атеїст, матеріаліст, великий і блискучий експериментатор, людина бундючна, незалежна, яка ніколи й нічого не боялася, раптом торкається однієї з найбільших таємниць живої природи і розгортає перед розумовим поглядом доктора філософії Герхарда Штюльпнагеля гіпотезу бога. Так, панове, наукову гіпотезу існування бога. Називайте, панове, це Богом, або Вищою Енергетичною Істотою, або ‘Верховним Інформативним Центром, або Надлюдською Духовною Силою, будь-як називайте, але якась нематеріальна істота дає мені ці 2200 калорій, завдяки яким я ще дихаю, панове, ще виходжу на багнистий плац, стою під дощем, п’ю цю гірку небесну воду з присмаком мільйонів спалених людських існувань, ще можу навіть побігти, коли капо лупить мене кутим чоботом, ще тягаю нагору мерзлу землю, і мій серцевий м’яз ще працює, коли я врубуюсь важким кайлом у грунт. Звідки беруться ці кляті 2200 калорій! Я матеріаліст і, як матеріаліст, я розумію, що моє існування за всіма біологічними законами мало урватися ще рік тому, але я живий, панове! Слухайте, пане Герхарде, мене охоплює дивне почуття — мені здається, що я — вічний, незнищенний представник свого народу в цьому світі, хоч часом, у хвилини розпуки й зневіри, ввижається, що вже немає і не буде Ярополя, Богунки, пісень наших, що є тільки ця засніжена країна, обгороджена колючим дротом, похмурі вежі, кулемети, лайка блокфюрерів… а потім гордість і гнів охоплюють мене, і я розумію, що повинен лишитися живим, як остання зернина пшениці в генетичному банку інформації, бо інакше загине мій народ, вилетить у димар, з попелом розсіється по вітру, так що й згадки про нього не зостанеться. Я, звичайно, розумію, що все це маячня, що Яропіль живий, і Богунка є, народ мій житиме, армія наша б’ється на смертельних рубежах, і що ми переможемо вас, переможемо, розумієте, пане докторе, але не можу я відмовитися від своєї idee fixe, нібито я той, хто несе відповідальність перед історією за збереження свого народу, і тому я мушу вижити, чуєте? Мушу. Але я не знаю, де беруться ці 2200 калорій, хто їх дає мені, який бог, яке енергетичне диво?
Тоді починає говорити доктор філософії пан Герхард Штюльпнагель. Його слова врубуються в морозяне повітря, мов кайло: він нічого не тямить у всіх цих енергетичних розрахунках і, як справжній католик, він вірить, що бог є, отже, пан. професор Холодний для нього нічого нового не відкрив, хоча й дивні калорійні функції він приписує богові, підозріло дивні. Але Герхарда Штюльпнагеля дуже засмучує і дратує інший аспект професорових міркувань, а саме: зловтіха з тимчасових поразок німецької зброї. Він. Герхард Штюльпнагель, як щирий патріот своєї великої батьківщини, бажає своїй армії перемоги, лише перемоги; німецькі армії повинні будь-що підкорити азіатів. Тут, зрештою, йдеться не про маленьке, мікроскопічне існування доктора філософії з Гейдельберга, а про перемогу великої ідеї, якій доктор віддавав усе життя, задля якої, якщо треба, готовий вмерти тут, у цьому паскудстві, аби тільки велична державна ідея утвердилася на дикунських східних просторах; так, він, Герхард Штюльпнагель, переконаний нацист, те, що він поневіряється тут, у цьому собачому лайні, прикрий випадок, наслідок злочинних інтриг певної особи, Альфреда Розенберга, його особистого ворога, що збочив з праведного націонал-соціалістичного шляху. Він, Герхард Штюльпнагель, може тільки пошкодувати, що не працює нині на переможених територіях в ім’я безсмертної германської ідеї.
Тут обличчя доктора філософії вкривається ще глибшими тінями, він скидає з себе смугасту блазенську безкозирку, і, якби було світло в цьому крижаному колодязі, може, й помітив би професор Холодний невеличкі рум’янці на нордичних вилицях Штюльпнагеля.
— Україна! — вигукує Штюльпнагель, вимахуючи сухенькими кулачками. — Нам, переможцям, не потрібна ваша безглузда етнічна група — ваші бундючні салоїди, ваші вперті, як воли, хлібороби, ваші діти й жінки. Навіть ті, хто сьогодні вірою й правдою служить нам, — навіть вони нам не потрібні. О, кого-кого, а цих запроданців я знаю, знаю, чого вони варті, ці дрібні інтригани й уроджені зрадники. Якби ви знали, скільки бруду й доносів я перечитав, як ці емігранти ненавиділи один одного, як бажали вони один одному нещастя… І в тому, що я безневинно постраждав, що я гнию в цій ямі, - винен ваш народ.
— Мій народ? — Холодний дмухає на задубілі пальці, кленучи себе за те, що зв’язався з цим навіженим.
— Так! Ваш народ! Бо я написав доповідну на ім’я фюрера, в якій викривав Альфреда Розенберга як зрадника і відступника. Бо саме Розенбергові належить ця меркантильна ідея залишити в живих кілька мільйонів українців на захоплених нами землях, з тим щоб перетворити їх на рабів. Я виступив рішуче проти! Проти! Жодного з вас не можна лишати в живих. Жодного!
‘Похмуро згорбившись, слухав це божевілля професор Холодний. Чомусь накинулися йому на думку слова улюбленої пісні: “їхав козак за Дунай, сказав дівчині — “прощай”…” Прощай. Прощай. Прощай…
— У цій доповідній я пропонував фюреру випалити все живе на ваших землях. Залишити зону пустелі. Технічні засоби для цього в нас є. Я зробив відповідні розрахунки — кількість виконавців, крематоріїв, хімічних отруйних речовин… Я доводив, що кожен живий слов’янин — це смертельна небезпека для нашого майбутнього, бо слов’янська кров здатна лише забруднити нашу арійську кров. Але цей інтриган, цей Розенберг, зробив усе, щоб занапастити мене. Він очорнив мене перед нашим дорогим фюрером… Ось чому я змушений сидіти тепер поруч з вами… Тому, — погрозливо сказав Штюльпнагель, — раджу вам раз і назавжди забути про вашу Україну. Викиньте з голови весь цей сентиментальний мотлох. Через кілька років нічого на землі не буде — буде лише наша велика імперія. Ні вас, ні вашого народу не буде. Хай живе наша велика імперія!
Тут доктор філософії закашлявся, притис свої скелетні руки до кволих грудей, зайшовся, як дитина, хвора на кашлюк, і нарешті виплюнув на долоню згусток червонокрівців, свій останній аргумент на користь великої імперії. Згори почулася лайка вартових, закалатала, бовкнула під самим небом рейка, мовби починався страшний суд. Треба було виходити нагору, бо кінчався ще один табірний день. Доктор філософії зовсім охляв, ноги у нього склалися, мов у коника-стрибунця, він сів, скулившись, на дно шахти і заплющив очі, зімкнув прозорі, як тютюновий папір, повіки, дихав знесилено, ніби раптово опинився на великій стратосферній висоті.
Треба було йти нагору.
Професор Холодний поторсав Штюльпнагеля за плечі, мовляв, ходімо туди, де, як-не-як, чекають нари і гаряча ячмінна кава, але доктор подивився нетямкувато на Миколу Сидоровича і знову заплющив очі. Тоді професор витяг з-за пазухи теплий кусень хліба, який подарував йому знайомий галичанин-санітар; це був професорів НЗ, хліб на чорну годину, на лихі часи (якщо можливі були ще гірші часи), і дав цей житній ніздрюватий шматок Штюльпнагелеві. Той жадібно схопив хліб і почав жувати його розпухлими яснами.
Знову почулася лайка вартових, яким набридло чекати цих доходяг з восьмої ями, куди незабаром мали скинути кілька тонн попелу.
Штюльпнагель останнім зусиллям підвівся, але на щось більше він був не здатний. Микола Сидорович поклав його кістляву руку собі на шию, обхопив його ззаду і потягнув нагору. Слизькими сходинками йшли вони з темряви, з підземного, гнилого світу, Штюльпнагель доїдав хліб, він давився, ковтаючи кислу житню жуйку, а професор, вмиваючись холодним потом, лаючись, як останній яропільський гицель, вперто йшов догори. Він зупинився лише тоді, коли відчув крижаний подих завірюхи, яка кружляла, мов дзига, поміж стовпами, гула у колючому дроті, танцювала скажений одноманітний танок біля теплих крематоріїв, збивала з ніг в’язнів. Штюльпнагель, ледве живий, висів на шиї Холодного. Потім вони попленталися вдвох туди, де стояла мовчазна шерега табірників. Отам вони й почули те найстрашніше слово, яке звучало ніжно, мов тихий передзвін лютні:
Так, читачі мої любі, починалася селекція, і зараз ви зрозумієте, що це таке. Били світлом прожектори, стояв табірний лікар, доктор Больм, стояв, розкарячивши ноги, рапортфюрер Гаус і з ними кілька есесманів. Повз них поодинці проходили в’язні. Випещений палець доктора Больма вказував їм шлях: праворуч чи ліворуч, ще кілька зайвих днів животіння або порція “циклону” зараз, негайно.
Холодний ішов байдужою ходою, порожньо у нього було в серці. Він згадував останнє своє кохання, свою солодку дівчину, і своїх вже дорослих дітей, і дружину згадував, і ще кількох жінок, але так, наче не був він з ними знайомий, а читав десь про них, і ненависть стояла в його очах. Він знав, що зараз усе скінчиться, і його лише дратувало, що з ним розігруватимуть улюблену їхню комедію: дадуть шмат мила, паперового рушника, заженуть до газових камер, де на кранах акуратні написи: “вода хол.”, “вода гар.”… Він навіть ступнув був ліворуч, але палець доктора Больма застережливо піднявся і вказав на гурт юдей ближче до бараків.
І тієї ж миті професор Холодний почув розпачливий зойк за спиною: докторові філософії Герхардові Штюльпнагелеві доля вготувала інший шлях. Десь у небесах обірвалася ниточка його життя, невблаганний палець лікаря Больма скерований був ліворуч, туди, де трусилися якісь постаті у смугастих куртках.
— Хайль Гітлер! — вигукнув Герхард Штюльпнагель, але рапортфюрер Гаус жартів не любив: він шмагонув доктора філософії нагаєм, залишаючи на його нордичному тілі останній слід — кривавий пруг, що перетнув навскоси гостру лінію докторових хребців. На доктора вирішили “циклон” не марнувати, його потягли просто до крематорію, де пикаті в’язні із зондеркоманди поклали Штюльпнагеля на залізну вагонетку і поволі покотили у палаючий отвір печі. Гуло полум’я, ядуче рипіли коліщатка вагонетки, але крізь цей гармидер проривався патріотичний крик доктора філософії: “Хайль Гітлер!” Це здалося трупарям із зондеркоманди дуже кумедним, і вони реготали, дивлячись, як підіймає у римському привітанні руку пан Штюльпнагель. Щоправда, коли вагонетка вже в’їжджала в брами пекла, піднята рука доктора Штюльпнагеля стала на заваді, бо отвір був завузький — адже не могли передбачити інженери, які проектували цю систему, що хтось побажає в’їхати в те тепленьке місцечко з простягнутою рукою і з вигуками “Хайль Гітлер!”. Тоді один з трупарів натиснув на важіль вагонетки, і квола рука колишнього співробітника “Центральштелле Ост-Європа” впала, щоб вже ніколи більше не піднятися, а там уже й худі ноги зникли в отворі печі. Важкі чавунні дверцята зачинилися за ним назавжди…
…Потім була весна — така весна буває раз на сто років: щасливі голуби парувалися на черепичних дахах крематоріїв; трава пробилася крізь попіл; водою повнилися ріки; брудні крижини, іржаві бляшанки, каністри, телеграфні стовпи, архівні папери — все попливло до гирла рік, які захлиналися од повені; це було свято очищення землі. Шляхи трохи попідсихали, а рілля була ще грузька — ні, не свіжа рілля, а залишки передвоєнного землеробства, майже забутого, від якого де-не-де зосталися бліді сліди озимини. Над землею стояв тривожний паркий запах, мов уривчасте дихання молодої жінки, що кілька років не знала любощів і нарешті їх дочекалася. Сонце нещадно палило, пріли підшоломники в касках, бійці порозстібали гімнастерки, заболочені “студебекери” буксували в калюжах, над синіми верхівками Татр гули “ільюшини” та “петлякови”. Ви розумієте, що таке армія, яка після стількох поразок рвалася до перемоги? Ні, ви народилися пізніше, ви цього не розумієте, ви не знаєте, що таке поразки й відступи і що означає побачити нарешті білі прапори капітуляції противника, що означає ступити нарешті на землю ворога. Армія гуркотом своїх двигунів сполохала міщанські затишні вулички прусських містечок, армія нарешті побачила конкретні обриси перемоги, яку можна було вже помацати пальцями: ось плазма лежить повалений у порох чавунний кайзер — якийсь сержант з танкового ремзаводу прийшов з автогеном, відпиляв імператорський ніс на пам’ять, на згадку про цю весну. І от одного дня танки стали навпроти залізних брам, за якими починався концтабір. Мертве поле зустріло танкістів, сіра застигла лава, кістки й суглоби, замість трави — волосся, що мляво ворушиться на теплому вітерці, безкрає поле, мовби порепана і зіжмакана алебастрова маса, сірий, брудний алебастр. І раптом десь далеко підвелася на тому полі постать і, похитуючись, пішла назустріч танкам. Над танками курився чад відпрацьованих газів. Запала над полем мертва тиша, тільки у командирському танку радист настирливо повторював, одноманітно, байдуже бубонів: “Я — Весна, я — Весна, я — Весна… Як мене чуєте? Прийом, прийом, прийом…” Чоловік простував полем, спотикався, падав, знову підводився і прямував далі, туди, де склали свої крила залізні імперські орли, де готичний напис похмуро попереджав:
Це був Микола Сидорович Холодний.
Ви мене спитаєте: а що ж було далі і яка надлюдська сила підтримувала професора у концтаборі?