— Совість мою вирізали, як ветинари ядра кабанцям вирізають, — похмуро відповів Коробка. — В Сибіру моя совість, там, де батькова могила. А ти скажи краще, де твій Комсомолець?
— Як і всі — на війні.
— Знаємо, на якій війні, - сказав Коробка. — Так от, передай йому, щоб він тут носа не показував. Бо інакше…
— Проклятий ти будь! — видихнула з ненавистю Марія. — Виродок!
Вона пішла, а Прокіп стояв нерухомо, дивився їй услід. Потім подався на околицю села, зняв з плеча карабін і почав стріляти чорних круків, що важко сиділи на осінніх деревах. Круки знехотя падали на землю, пір’я розліталося навсібіч: круки наче не розуміли — чому їх стріляють кулями такої жахливої вбивчої сили, за які гріхи?
А через рік, восени 1942 року, хлопці з загону Комсомольця вкопали якесь велике німецьке цабе біля Рябого Хутора: їхав “мерседес”, у якому сидів генерал фон Мюллер, котрий схотів особисто уздріти землі, що колись належали його батькові, й меланхолійно дивився на траву, вкриту першим снігом — від цього сніг здавався зеленкуватим, такого ніжного пастельного кольору, що завжди навіває спогади дитинства; як пройдешся по такому снігу, то залишаєш по собі зелені сліди; генерал фон Мюллер думав свою німецьку думу — про ці кляті сніги, в яких ось-ось забуксують автомобілі й танки, про чашку гарячої кави, яку так обожнював генерал, про різдво, коли він поїде у відпустку до Майссена, де на кірхах лежить порцеляновий сніг — лагідний, безпечний, теплий німецький сніжок, і в ту мить вогняні цвяхи прохромили генералові груди, й рот сповнився кров’ю, й кров хлинула через ніздрі, й сніг довкруг зчорнів, все стало чорним.
Через два дні вночі постукали в двері Маріїної хати. Накинувши на плечі хустку, прочинила вона двері і в мигтючому світлі каганця, якого тримала в руці, побачила Прокопа Коробку.
— Збирайся, — сказав він тихо, хоч голос його був хрипкий від збудження. — Сани тут стоять, збирайся. Бери сина й пішли.
— Куди?!
— Буде щось лихе. Німці наказали мені, старості й нашим хлопцям забрати родини й виїхати з Рябого Хутора. Наказали нікому про це не казати.
— Не піду. Брешеш.
— Маріє, - повалився на коліна Прокіп, — ось тобі святий хрест, що не брешу. Я тебе прошу, благаю — ходім зі мною.
Він стояв на колінах недоладно, надворі свистів вітер і сніжок сіявся.
— Не піду нікуди, — сказала Марія, й чорне волосся її ворушилося від вітру.
Тоді Прокіп встав, поправив на плечі карабін.
— Як хочеш. Але і тобі не жити, і твоєму байстрюку, і Комсомольцю не жити. Капут прийшов твоєму Комсомольцю. Він оточений у лісі. Прощавай. Не зустрінемось ми більше на цьому світі.
Потім додав жалібно:
— Може, підеш?
Вона грюкнула перед ним дверима. Кинулась до Василька. Хлопчик спав, він тепло і свято дихав, і було це янгольською музикою, єдиною музикою заспокоєння в цьому страшному світі. Серце Маріїне билося так, що в такт з ударами серця хиталося полум’я каганця. Та пересилала свій страх, примусила себе подумати, що все буде гаразд. То Прокіп здумав її обдурити. Все буде гаразд. Полум’я каганця перестало хитатися.
Другого дня щось змінилося в селі — наче вже й те отруйне повітря викачали, зовсім ніякого не лишилося: люди опинилися у величезній ворожнечі, де ніхто нікого не чує, хоч як ти не кричи. Неспокій огорнув людей, і всі собаки Рябого Хутора наче змовились — гавкали й скиглили, почувши далекий запах смерті.
Фон Мюллер — дарма що був яскравим дурнем і винятковим ледащом, чим відрізнявся від своїх колег з вермахту, — мав бути відомщеним. Його арійську кров треба було втопити в теплій крові цих впертих туземців, які зневажали всі законні правила ведення війни. Обер-лейтенант Кабачек разом зі своїми есесами оточили Рябий Хутір і все населення мужеської і жіночої статі зігнали до кар’єру, де видобували мармур. Ходив разом з есесами по хатах отець Микола, кульгавий, сивенький, сякався змерзлим носом і просив людей дотримувати спокою, бо це, мовляв, просто перевірка документів, влада, мовляв, знає, що чинить, Це все ж таки культурні люди, аякже. Отцю Миколі й самому хотілося вірити в те, що каже він своїм парафіянам. Та холод заповзав в усі куточки тіла його голубиного, й молився безнастанно отець Микола за дітей, жінок і старих, щоб дарувала їм пресвята божа матір життя й одвела від них біду.
Помолимося і ми, братове, за тих людей, за ту путь їхню останню по грудкуватій землі, за їхніх дітей, яких вони несли й притуляли до себе, згадаємо всіх людей народу нашого, всіх безвинно розстріляних, всіх порубаних, всіх померлих від голоду, всіх спалених у печах війни; бо якщо ми їх не згадаємо, то й нас забудуть нащадки наші, травою заростуть наші душі, й це означатиме, що марно прожили ми своє життя на світі.
Чорні есеси виштовхали Марію з Васильком і свекрухою з хати й загнали до гурту людей, які, ні живі ні мертві, заклякли на морозі. Ударами прикладів чорні есеси примусили людей вишикуватися в довгу чергу. Запрацював налагоджений механізм екстермінації.
Черга повільно посувалась туди, де чулися постріли. Це помилка, помилка, не може цього бути, твердила Марія, до болю стискаючи в руках Василька. Прокіп брехав, це неправда. Крок за кроком посувалась черга до хвіртки у дощатому паркані, за яким гриміли постріли. І коли вже залишалося кілька кроків до хвіртки, що висіла на іржавих завісах, Маріїна свекруха вихопилася з черги й повалилася в сніг на коліна й закричала:
— Це я винна! Я! Розстріляйте мене! Це я на того вашого генерала смерть накликала! Я! Бо я відьма! Я чари різні знаю! Я начаклувала, щоб він помер. Тричі плювала вслід йому, як він через село їхав! Чуєте? — кричала вона, повернувши сіре обличчя своє до есесів. — Мене розстріляйте! Але їх не чіпайте, вони ні в чому не винні! Я! Я! Це я в усьому винна!
Есеси, сміючись, кинули її знову в чергу.
Отця Миколу есеси не поставили в чергу. Він стояв за їхніми чорними спинами, зуб на зуб у нього не втрапляв, він стояв, і старечі ноги його трусилися, й він тільки повторював:
— Господи милосердний, господи милосердний і ти, пресвята матір божа. Якщо ви є на небі — припиніть це, благаю вас. Чуєте мене чи не чуєте? Досить вже, досить…
Та черга ставала все меншою і меншою, а постріли не вщухали.
Отець Микола, зірвавши раптом хрест з шиї, почав розштовхувати чорні спини. Есеси здивовано дивилися на старого попика в подертій рясі. Есеси зневажливо дивилися на отця Миколу — він був так само жалюгідний, як і вся ця православна релігія — вбога й архаїчна, як ці хати, вкриті струхлявілою соломою.