А хобі у Лавріна Червінки таке: він реєструє погоду міста Ярополя. Не тільки веде реєстраційні книги погоди, котрі завше у нього в зразковому стані з погляду як технічно-наукової досконалості, так і відсутності чорнильних ляпок та іншої канцелярської брудизни, але й на власну руку провадить фенологічні спостереження — себто щонайменші порухи природи нашої неосяжної відмічає. Спитайте його: чим славний був рік, скажімо, 1669-й — примружить очі (а пам’ять у нього досконала, подиву гідна) й одіпре: у році тому в місяці березні велике потепління було, через що дерева листям молодим, яро-зеленим завчасно закучерявились, але на свята великодні страшний мороз ударив, лиха значного деревам накоївши. А, к приміру, рік 1709-й чим Лавріну Червінці запам’ятався? Велика мишина напасть того року Яропіль спіткала: наплодилося сірої миШви видимо-невидимо, йшли миші смердючою юрмою просто через місто, добрих горожан наполохавши, все їстівне нищачи. А рік 1816-й? Небаченої хурделиці то був рік, коли багато звіра дикого в лісах наших загибло, вовків зсібно ж та зайців… А 1913 рік знаменний для Лавріна Червінки архіцікавим атмосферним станом, супутником посухи, коли й місяць-серпокрил, і зорі, й інші явища на небі — все вкрилося туманом червоним: видиво напрочуд красиве й таємниче. Я так собі міркую, читачі мої науково шдкуті, що якби всі Книги Природи, списані Лавріном Червінкою, видати належним чином та з ілюстраціями у вигляді старовинних гравюр, то мали б ми працю виняткової ваги, порівняти яку можна було б хіба що з Дарвіновим “Походженням видів”…
Отакий він, наш Лаврін Червінка. Звісно, кожен з вас розуміє, що людина, яка прожила стільки років і збирається ще стільки ж прожити, являє певний інтерес із погляду медицини. У цьому відношенні Лаврін Червінка чоловік теж непересічний; помітний слід своєї могутної індивідуальності залишив він в історії сучасної медицини. Одного разу приїхала до нього спеціальна експедиція Інституту геронтології Академії медичних наук: два доктори наук, п’ять кандидатів, лаборанти й препаратори. Привезли з собою приладдя: фотоелектрокалориметр, апарат Варбурга, камери Горяева, піпетки, колби та інший усякий дріб’язок, потрібний для поглиблених наукових досліджень. Почали, звісно, Лавріна Червінку розпитувать: мовляв, так і отак, поділіться, громадянине хороший, вашим досвідом довгожиття — може, травичку знаєте якусь особливу абощо? Ні, каже, ніякої трави такої не знаю, даруйте, громадяни лікарі, старому, коли щось не теє… Ну добре, кажуть геронтологи, а може, ви не п’єте горілки, з якої причини зійшло на вас довголіття? П’ю, каже Лаврін Червінка, її, громадяни, цю гидоту, гріх брехати, п’ю… Ну добре, кажуть тоді знетерпілі науковці, а може, сала ви не їсте, в якому, як відомо, багато стеаринової кислоти та холестерину? Скрушно розводить руками Червінка, зітхає: їм, каже, люблю сало це вредне, особливо коли з часником та під чарку… Ну, добре, кажуть тоді дослідники-вчені, може, ви не курите, громадянине? І на це мудре їхнє запитання відповідає наш герой у тому смислі, що курить він так приблизно років із 290- тільки колись люльку смоктав, а тепер перейшов на цигарки “Біломорканал”. І по всяких інших лініях доскіпливо розпитували його борці за довголіття — і всюди діставали вичерпну відповідь, яка мала велике як теоретичне, так і практичне значення для нашої медицини. Потім сантиметром обміряли Лавріна Червінку, спеціальними дзеркалами просвітили, де треба, простукали, прослухали і встановили, що серце має він ліворуч од серединної лінії організму, а печінку — праворуч. Серце помалу собі човга, а печінка помалу виробляє потрібні Лавріну Червінці ферменти… На підставі своїх досліджень медики видали велику монографію, друковану в Будапешті на крейдяному папері, з кольоровими ілюстраціями: “Підсумки праць комплексної експедиції по вивченню організму довгожителя Л. Ч. (себто Лавріна Червінки. — Прим. автора) з погляду лугово-кислотної рівноваги та наднирково-гіпофізарної гормональної протидії” — раджу кожному, охочому до знання, книгу цю прочитати.
Але навіть і нам, людям, котрі не мають жодної медичної освіти, ясні джерела довголіття Лавріна Червінки: вистачить для цього хай навіть побіжно зазнайомитись в його style of life, як кажуть американці, тобто способом буття.
Живе Червінка на вулиці Космонавтів — колись це була околиця міста, так званий Волинський шлях, а тепер майже в самому центрі Ярополя опинилася його садиба; мешкає у будиночку маленькому, збудованому, ще коли Лаврін Червінка тільки Києво-Могилянську академію скінчив: старенький будиночок, але затишний, зручний, чотири колони його підпирають і чавунна табличка збоку від дверей:
Кімнатки невеличенькі, теплі, стеля майже як у сучасних приміщеннях — невисока, а стіни шпалерами гарними обклеєні (у 1912 році замовляв у купця Царьова) — синій виноград і червоне листя із золотом, тиснені на цупкому папері. А в залі — на почесному місці, в рамці дубовій висить, сказати б по-сучасному, випускна фотографія дипломників Києво-Могилянської академії, а на ті часи це була гравюра чистоти ліній незрівнянної.
Ось бачимо Лавріна Червінку з товаришами його вірними — тут і рудий Бонавентура Шпак, і тихий Йосафат Гуторович, котрий потім загинув у Мальборку, і велетенської сили та спритності Барнабас Швидницький, і мудрий філософ Софроніус Жаба, котрий став потім доктором Болонського університету. Вони стоять на першому плані у кунтушах, підперезаних пасами міцними, зверху киреї, накинуті на їхні дужі плечі, погляди сміливі — куди ж вони дивляться, хлопці 1697 року, поміж яких втулився підтоптаний трохи, але ще хвацький Лаврін Червінка? Куди спрямовані їхні погляди? Бачимо скелю непорушну, кам’яну твердь, об яку б’ються хвилі, - “non praevalebunt” викарбувано на скелі цій, — НЕ ЗДОЛАЮТЬ. Бачимо якір важкий, що на ньому міцно тримається земля наша та небо — “non movebunt” накреслено на тому якорі, - НЕ ЗРУШАТЬ. Бачимо ми вогонь великий-емблему всесогріваючої любові до вітчизни милої — та людину, що руки простягла до цього вогню, на якому написано: “non exingvunt”, - НЕ ЗГАСЯТЬ.
Меблі дуже прості в кімнатах Лавріна Червінки, старі, темні. Термометри на стінах та барометр старовинний шкіперський, голландський, подарований професором Миколою Сидоровичем Холодним, котрий придбав цей раритет на лондонському аукціоні, куди потрапив під час наукової конференції, влаштованої Королівським товариством. Книжок старих герой наш майже не держить, так що не сподівайтеся поживитися у нього якоюсь букіністикою. Тримає головно довідники з садівництва.
Але до чого вся оповідка моя хилиться? А до того, друзі, що життя веде Лаврін Червінка спокійне, раз і назавжди усталене; з життя його видалена усяка нервовість та поспіх — тобто невід’ємні майже елементи нашого неспокійного світу; всяка рухливість, шарпанина, суєта, багатослів’я, гомін механічний, дзенькіт, шарварок, балаган, брязкіт, джазовий вереск, хрип, свист, артилерійська канонада, зойки поранених, гавкотня, дитячий рев, стукіт у двері, виття моторів, регіт, дзвін пожежників, цокіт копит, любовні зітхання, постріли — усього цього позбувся Лаврін Червінка багацько років тому в найрадикальніший спосіб: він оглух. І хоча має найновішу модель слухового апарата, користується ним у дуже особливих випадках. Самі помізкуйте: на якого біса Лаврінові Червінці слух здався? Хобі в нього самі знаєте яке: виходить помалу надвір вранці, зіщулившись, та й дивиться, що із сонцем червоним коїться: чи встало з-за овиду, а чи забарилося? Що з птахами діється — чи стрибають весело з гілки на гілку, чи у вирій подалися? Що з хмарами трапилось за ніч — чи лежать на небі, мов галушки, а чи вітер їх проковтнув ненаситний?
Отак і жили б ми, браття, не знаючи, властиво, нічого про скромного і непримітного старця нашого Лавріна Червінку, котрий тихо тягнув тягар свого сумирного життя, нікому не стаючи на заваді, коли б не зловісний, пам’ятний усім старим яропільцям приїзд професора Скуратова — далекого “родича тих Скуратових, недалеко від яких стояв і наш дім. Професор взагалі й на професора не був схожий — ходив у джинсах, грав у футбол з хлопцями, по кілька разів перепливав Богунку та залицявся до дівчат на танцюльках. Бо професор Скуратов був у 11,4 раза молодший за Лавріна Червінку; виспортуваний, ґречний, але з холодним, зверхнім поглядом, ніби людина, яка про інших людей знає щось таке, чого вони й гамі не відають. Як почув професор Скуратов про яропільського нікому не відомого довгожителя, у той же день навідавсь до нього, познайомився. На честь такої події Лаврін Червінка навіть апарат слуховий увімкнув, а Скуратов запропонував старцеві, попередньо його люб’язними манерами причарувавши, чи іншим якимось робом — того я не знаю, отой експеримент похмурий, котрий нас так усіх приголомшив і котрий мав, треба щиро визнати, дуже позитивні наслідки для розвитку психологічної науки. Мені не відомо, чим спокусив молодий диявол у джинсах старого янгола, але, завжди далекий від усяких новочасних, новомодних віянь, старець погодився на цей експеримент.
Тоді професор Скуратов сів у машину й кудись повіявся з Ярополя днів на три. Повернувся він з апаратурою — різним причандаллям не зрозумілого нам призначення. На експеримент професор Скуратов запросив кілька вибраних представників яропільської громади, з-посеред яких був я, через що все, що ви далі почуєте, є донесення самовидця, який все бачив на власні очі, і де завгодно, під будь-якою присягою я підтверджу мої понижчі слова.
Ми зібралися у невеличкій залі в помешканні Лавріна Червінки (було нас п’ятеро), і насамперед професор Скуратов виголосив коротке слово, в якому визначив цілі й методи експерименту. Виявилось, що професор Скуратов завідує лабораторією моделювання психічних процесів у Київському інституті кібернетики. В результаті напружених шукань професорові Скуратову вдалося розробити метод відтворення за допомогою спеціальної апаратури тих картин і образів, що будь-коли в минулому зафіксувалися на РНК головного мозку людини; я не вдаватимуся в подробиці цієї вельми складної методики, бо, каюся, забув оті всі електрофізіологічні та біохімічні деталі, що їх нам намагався витлумачити професор Скуратов; та справа, зрештою, не в тім — з методикою професора Скуратова кожен з вас може познайомитися, якщо перегляне уважно комплект київського журналу “Кібернетика”. Головна річ у принципі. Відкриття професора Скуратова довело, що вся інформація, — незалежно від її змісту і значення для пацієнта, — надходячи до мозку людини, записується на РНК, мов на магнітофонній стрічці, й уся справа полягає лише в тому, щоб розшифрувати цей запис. Гадаю, що ясніше й не скажеш. Ну от. Світло у тій залі притемнили, настрій у нас був не скажу щоб пригнічений, але якийсь незвичний, урочисто-тривожний. Світила маленька лампочка на столі, де стояла апаратура Скуратова, та ще блимали якісь червоні індикатори на пульті керування; зрештою, коли почався експеримент, професор вимкнув цю лампу, і морок охопив нас. Але передовсім професор Скуратов надягнув на голову нашого героя шолом, схожий на шолом космонавтів, від якого бігли різноколірні дротинки до підсилювачів. З’явився звук — таке собі гидке виття, мовби настроювали радіоапаратуру. Скуратов покрутив щось на пульті, й виття зникло.
— Все готове, — сказав Скуратов. — Починаємо експеримент. Прошу зберігати тишу хоч би там що.
Спочатку було темно, ми сиділи затамувавши подих, але нічого не бачили, лише чули, як гуде стиха апаратура. Та раптом трохи розвиднілося, мовби світанок над снігами піднявся, голубе й прозоре світло, дорога засніжена — здавалось, ступи крок — і сніг захрумтить під ногою. Апаратура професора Скуратова не проектувала зримі образи на плаский екран — ні, вони виникали поруч з нами, ми самі мовби опинилися серед спогадів Лавріна Червінки, стереоскопічно-об’ємних і водночас нематеріальних: дивне почуття учуднення, ніби ти потрапив в ріку Часу, занурився в її темні води, блукаєш у світі тіней, серед яких бачиш самого себе і своє дитинство, котрим керує професор Скуратов. З’явилося жіноче обличчя — й ті очі були очима Лавріна Червінки, бо то були очі його матінки; потім дерева у цвітінні, ще якісь незнані обличчя, пасіка — бджоли, мов золоті сни, прогули над нами, й ми вийшли у степ. Леле, що то був за степ! Які трави шелестіли в ньому, якби ви тільки бачили, друзі мої землелюбні! Ріки древні несли свої струмені чисті, повні рибою, крізь глибоководдя, обмілини та пороги туди, де в плавнях, у рясці птаство держави свої заснувало; а в байраках та долинах коні скачуть — чи здичавілі татарські, із степовими гарячими очима, чи, може, хазяїн їхній — козак необачний — голову свою поклав на диких полях? Аж бачимо нову картину: сунуть на нас вершники — і нема їм числа; й небо чорне — горять села під Старокостянтиновом; риплять вози, йде воїнство піше із самопалами на плечах; імлистий трохи образ, розмитий, бо, як пояснив Скуратов, у старечих клітинах мозку Лавріна Червінки певна частина РНК піддалася саморуйнації. Аж ось із безладдя лик грізний проглянув, і завмерли наші серця: у червоній шапці з двома перами від павлина, у підбитій соболиним хутром киреї, теж червоній, гаптованій золотом, похмуро глянув гетьман Богдан Хмельницький; на горішніх його повіках міхурчики важкі набрякли — від недосипу; кинув на Лавріна Червінку гетьман Важкий погляд і конем ледве на бідного довгожителя не наїхав.
— А ти, мосцьпане, чом не пристав до армії моєї? — питає гетьман. — Чи не шкода тобі народу нашого, чи не бачиш, скільки крові невинної християнської вороги пролили?
— Шкода, пане гетьмане, — чемно відповідає Лаврін.
Гетьман відпустив трохи повідці, й кінь став навдибки. Потім важко гупнувся передніми копитами на землю.
— А якщо тобі шкода, то в похід чом з нами не йдеш? — питає гетьман.
— Е, пане гетьмане, — скромненько вклоняється Лаврін Червінка. — Я — людина маленька. Мені треба бути обережним, бо не дай боже якась куля дурна свисне — і хто згадає Лавріна Червінку? Га? Ні, пане гетьмане, моя хата скраю. Моє діло — погоду записувать.
Гнівом налилося обличчя гетьмана, та нічого він не сказав, а стьобнув коня свого люто й подався далі, туди, де небо чорне… Яке нещастя, подумали ми, що нема з нами кіноапарата чи хоча б фотокамери, але згодом професор Скуратов пояснив, що все одно нічого б на плівці не зосталося, бо природа цих тіней минувшини не квантова, а якась інша, нам, старим, незрозуміла.
І тут бачимо, ще не передихнувши від одного змертвіння, місто наше преславне, Яропіль наш любий; гай-гай, снігами весь занесений, а там, де никі станція спостереження за космічними орбітальними станціями, — там якраз костьол домініканський: гранчастий готик, мури сірого граніту, по карнизах та стрільницях білі снігові лінії конструкцію його присмеркову креслять. А на льодяній поверхні Богунки козацтво змерзле чогось там вовтузиться. Що тут діється? Б’ють ломами кригу, де тонша, де синюватими плямами з-під снігу проглядає, вирубують ополонки; на тії ополонки кладуть ломаччя та соломою його притрушують, чудернацькі ніби копиці ставлять. До чого все це? А поміж козаками ходить ще молодий, із завзятим обличчям, смаглошкірий полковник — і мороз чи хвильна його натура на вилицях білі обліки позоставили, гризе нетерпляче обмерзлий вус, козакам наказує, щоб з роботою квапилися… Сніг замітає дивні “копиці”… Здогадка раптом примушує серце моє стиснутися… Невже це він? А з Волинського шляху вже чути брязкіт зброї та іржання коней. То драгунія пана Тишкевича скаче! Славна драгунія — сталь і крила, честь і слава, гордість Речі Посполитої. Міцні, сміливі лицарі, до воєнної роботи призвичаєні. Ось і зараз — бачать вони на тому боці Богунки цих ребеліантів — козацтво українське — і витягують рум’яні зморожені драгуни з піхов важкі палаші; гей-гей, до бою! Вперед! Хай веде нас свята Марія! І, пришвидшуючи біг, кинулась залізна драгунія пана Тишкевича з гори додолу, туди, де біля копиць козацькі коні легкі крутяться; страшний був той лет — навіть мені, людині, яка бачила танкові атаки, стало моторошно: ось ближче, ближче, хрипко дихають коні, пара рветься у морозяне повітря — і раптом пострілом, зойком, звуком, страшним і нестямним, мовби впало щось важке, із скла зроблене, та навпіл переломилося — озвалася Богунка: то луснула крига під важкою драгунією пана Тишкевича; в ополонках борсаються жовніри в блискучих панцирах — і нема їм порятунку й не буде… Ковтають гірку холодну воду коні, кричать людськими голосами, — їм теж немає рятунку. А з гори, із засідки, вилітає козача кавалерія, і попереду летить той молодий полковник, котрого бачили ми на річці, так, це він, я не маю тепер жодного сумніву: це полковник Богун, а річка наша ще не зветься Богункою, а прозивається Холодицею — й тільки після цього бою люди наречуть її Богункою… Пан Тишкевич хапається червоними мокрими руками за край ополонки, але обламується під ним крига, і він пірнає у підводне царство, у темряву вічну, звідки нема вороття, й жодного з драгунів уже не видко на березі, бо року того не було на цій землі милосердя межи народами людськими…
Ми сидимо незрушно в домі Лавріна Червінки, й тягар на наші плечі впав великий — тягар історії, й не можемо ми ворухнутися… Треба було тоді стати, припинити той сеанс братовбивства, той найжорстокіший допит перестарілого нашого земляка Лавріна Червінки, та, на нещастя, ніхто з нас не знайшов сили на це… А професор Скуратов, мов його ніщо не обходить, поглядає з цікавістю на зображення, але й не забуває за апаратурою стежити, підсилювачі регулювати… Треба було припинити… Та хіба ж хтось знав, які картини ми далі побачимо, хіба відали ми — які таємниці увібрала в себе душа лагідного Лавріна Червінки?
А між тим на багато років уперед ми стрибнули, у початки освіченого XVIII століття, через нескінченні картини погоди, яку чесно споглядав Лаврін Червінка, та поминаючи зображення якоїсь жінки — всі натуралістичні картини професор Скуратов повимикав, як справжній джентльмен. І от нарешті бачу я Лавріна Червінку в якомусь колі, з-посеред якихось людей… Стривайте: адже це його колишні товариші по академії — Бонавентура Шпак та Барнабас Швидницький, а з ними якийсь молодий козак у синьому, подертому на ліктях жупані: високе чоло його, русяві вуса й усмішка дитинна здалися мені знайомими… Чуємо голос козака того: “Вислав мене до вас полковник фастівський Семен Палій. Чи ви чули, що край наш вогнем повстання охоплений проти шляхти та поміщиків?”
Боже мій, невже це він? Але ж чому Лаврін Червінка нікому ніколи не казав про свої зустрічі з ним? “Чи згодні ви, брати мої, понести слово правди народу нашому, котрий у ярмі панському, під унією дичавіє, забуваючи про свої колишні вольності та високу освіченість свою втрачаючи. Пани знущаються з нас, вільних селян закріпачують, віру нашу зневажають. А тих, хто повстає проти шляхти, винищують, жінок і дівчат наших безчестять, а тим, кого не вбивають, щоб було кому на ланах працювати, — тим вухо ліве відрізають. Позначено вже тим страшним тавром сімдесят тисяч братів наших. Отож питаю я вас: чи пристаєте ви до Палія? Чи згодні ви повстання проти панів готувати в Ярополі та селах поблизьких? Чи підете ви з нами туди, куди поведе нас полковник Палій? Чи згодні ви на те, щоб краще смерть прийняти, ніж у безчесті жити? Чи сповна ви розумієте, на який шлях небезпечний стаєте? Чи даєте клятву вірності побратимству нашому?”
Відповідають згідно усі троє — Бонавентура Шпак, Барнабас Швидницький та Лаврін Червінка: “Присягаємо. Присягаємо. Присягаємо”.
Хто б міг подумати, що поталанить нам побувати при події цій історичній, щодо якої різні існують версії через обмеженість достовірних джерел. А цей козак молодий… Впізнав я його…
Та зникає обличчя віщуна русявого, у променях сонця, згасає- і перед нами постає інша подоба: в чорній сутані, худий, натхненний, з невеличкою чорною борідкою, з очима, в яких ніч стоїть, дивиться на нас допитливо і гостро отець єзуїт Ян Пшиємський — голова духовного суду яропільської капітули: темно у підвалі домініканського костьолу, а зверху ще гнітить нас сумна мелодія “Te deum”. Ворушачи тонкими пальцями, які, здається, можна запалити, мов свічки, Ян Пшиємський починає своє казання, а ми мову ту покірливо слухаємо, ми — і благочесний наш Лаврін Червінка, бо то він сидить навпроти отця єзуїта.
“Дійшов до нас погомін, — мовить отець Пшиємський, — що пан Червінка cum assistentia[6] і трьох незнаних ближче осіб вступив у злочинний зв’язок із самим сатаною, займаючись ночами чаклунством та іншими диявольськими фортелями. Primus testis nobilis[7] Ганна Холявська доносить нам, що бачила, як пан Червінка та незнані ближче особи вночі, при світлі свічок, полум’ям униз поставлених, incantaciones — тобто заклинання промовляли, а потім, перетворившися на літавців, над Ярополем кружляли. А з ними літав ребеліант відомий, поплічник зрадника Палія, який хлопство на бунт підмовляє. Бачили свідки наші, як ребеліант той шаблею над Ярополем вимахував й слова богопротивні й підбурюючі виголошував проти шляхти доброчесної. Хочу я пригадати панові Червінці, що невмирущої пам’яті папа Інокентій VIII у буллі своїй “Summis desiderantes” поклав на наші плечі богопотрібний обов’язок винищувати вогнем чаклунство та чарівництво во славу матері нашої святої, єдиної римської церкви. Хочу я також нагадати панові Червінці, що у зведенні законів церкви нашої богонатхненної, зібраних преподобним Якобом Шпренгером, у його знаменитому “Malleus maleficarum” приповіджено, аби вогняним тортурам піддавати чорнокнижників та чаклунів, які ступили на згубний шлях зносин з дияволом, аби довідатися, хто допомагає їм у цьому злочинному ремеслі”.
Цегляними сходинками ступають вони ще нижче, у той потаємний сутерен, освітлений червоним полум’ям, де іржаві блоки на гачках почеплені, а у вогні розпечені залізні дротики біло світяться. Коло вогню кат весело гризе кістку, час од часу запиваючи смаженю добрим подільським вином. Ян Пшиємський та Лаврін Червінка повертаються у келію отця єзуїта, сідають на дубові лави, і розмова їхня точиться далі.
“Ми могли б одразу зачати святе наше діло, згідно зі статтею двадцять другою Магдебурзького права, котра велить нам, не гаючись, провести звинуваченого крізь вогонь і воду, — мовить далі отець Пшиємський. — Але стосовно пана Червінки має наш магістрат вельми зичливу опінію. Тому, не хотячи піддавати тіло панове і душу тортурам, хоч велику призру на пана маємо, і вірячи, що ви єсте добрим християнином і добрим сином матері нашої Речі Посполитої, ми, з допущення божеського, обмежившись libera confessata, тобто допитом без тортур, маємо намір пана Червінку звільнити”.
Радість пише свої непевні знаки на обличчі Лавріна Червінки, та завчасно. Бо тихо ворушить пальцями отець Пшиємський.
[6] З допомогою (латин.).
[7] Перший свідок (латин.).