Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Ванику, подивись, котра година, а то мій часомір неначе зіпсувався у цій колотнечі. Чи то пізниться, чи взагалі зупинився. - Майор Бузина приклав годинника до вуха. - Та ні, цокає.

Бочонкін глянув на свій:

- Друга година. То час так повільно тягнеться, - пояснив він і продовжив свою розповідь про пригоду з туалетом. - Викликали коменданта, запасних ключів не знайшли, почали шукати слюсаря-сантехніка, а той попиздюхав додому, оскільки його робочий час закінчився. Це ж не опер, у якого день ненормований. Шоста вечора і він зразу ж у наливайку, а не так, як ми, йому до жопи, де і що коїться з генералами. До того ж ніякі явки, довірені особи, агентура, резидентура…

- і фізкультура, - додав майор Бузина.

- …і фізкультура, - згодився майор Бочонкін, - слюсаря-сантехніка, хаміль-шаміль, не гойдають і не їбуть. А Святков продовжує галасувати, паралельно роблячи заяви, що з мого боку сей казус з ключами вже не хуліганство, а буцімто ідеологічна диверсія з метою його «діскрєдітації і компромєнтаціі». Повертаюсь я через дві години після зустрічі з довіреною особою органів КДБ Каценбогеном, пляшку коньяку ми з ним ухайдокали - святе діло, і бачу - біля мого кабінету товпиться юрмисько. У центрі цього кагалу вздріваю начальника інспекції полковника Гребенюка. Навколо нього купчаться наш секретар парткому Довбач, заступник начальника Управління полковник Бердиш, який нервово поглядав на годинник, видко, запізнювався у «Кріпак» 1) з Прокловим, він стояв тут же, і поряд стрлашний лейтенант Спірлохін. За ними трохи подалі стоїть начальник внутрішньої тюрми підполковник Сапожников, граючись наручниками, обік Сапожникова притискує покаліченою рукою чорну течку під пахвами начальник відділу внутрішньої безпеки полковник Кондратьєв, наш Кальтенбруннер, тессезеть, як каже «Фердинанд». А навколо колами крутиться Петько Сорока.

«Що за поїбень, - аналізую ситуацію, - іншими словами: що за інцидент тут стався? - теж підправляю себе собі в голові на літературний манер. - Якщо такий кагал зібрався біля мого службового приміщення і поряд крутиться Петько Сорока, то це неспроста, сталася якась притичина, і серйозна, бо такої юрби і такого тлумиська біля свого кабінету я не бачив жодного разу за весь час моєї служби в КДБ УРСР на ввіреній мені ділянці оперативної діяльності боротьби з єврейським націоналізмом і сіонізмом».

І майже не помилився.

Кондратьєв мене побачив, і так радо кричить: «Ага, з’явився - не запилився! А з яким таким ворожим умислом ви зачинили генерала Свєткова в громадському туалеті КеГеБе?»

Розкидаю, Льошо, своїми мізками вусібіч, хоча вони на той час були, зізнаюсь, дещо зайобані сіонізмом Каценбогена, тому шарики, якщо й не зачіпались за ролики, то крутились зі скрипом, хоч пляшку коньяку ми з ним ухайдокали. Чесно зізнаюсь, я ніколи не брешу. Тобі про це щось відомо?

- Про те, що ти ніколи не брешеш - свята правда!

- Ти правильно сказав. Так от, ворушу мізками, хоч вони у тій ситуації були дещо засрані сіонізмом Каценбогена і не готові були належним чином сприймати форс-мажорні обставини, які склались біля дверей мого кабінету. Кепські мої справи, товариші офіцери, - мізкую, - якщо такі запитання мені починає ставити наш «Кальтенбруннер» - сухорукий Кондратьєв, поранений бандоунівцями в руку і, певно, в голову, ще у 1947-му році. Значить, діло пахне аміаком, як кажуть сантехніки при таких обставинах. Чи сірководнем. І запитує він таким тоном, яким він допитував підозрюваних бандерівських помагачів з місцевого населення на Галичині. Проте нічого не розумію. Починаю віднікуватися: «Причому тут я, Святков і його аміак вкупі з сірководнем?»

«Кальтенбруннер» мені каже: «Зараз дізнаємося, причому тут аміак на додачу з сірководнем. А ну вивертайте свою праву кишеню».

Вивертаю, і з кишені на підлогу падають два ключі - один мій, від кабінету, другий геть мені невідомий і не можу втямити, як він опинився у моїй кишені!

Кондратьєв здоровою рукою піднімає ключ і питає мене: «Що це за ключ, звідки він у вас узявся?»

Відповідаю, дихаючи вбік на полковника Бердиша, Бердиш не продасть, хоч і не забуде, колись на запашок натякне, а випив я з довіреною особою у службових справах, Льошо, я маю право чи не маю права?

- Маєш, заспокоїв майор Бузина.

- От-от. Відповідаю на запитання «Кальтенбруннера: «Бачу вперше у своєму житті», кажу, - ти ж знаєш, Льошо, я ніколи не брешу, хоча і не вважаю сю рису свого характеру його достоїнством. Ти про це щось знаєш?

- Не уболівай. Вийнятки і серед оперативних працівників бувають, а вийнятки, як відомо, підтверджують загальне правило. Тобі ж ся обставина не дуже заважає?

- Я не думав. А Кондратьєв каже: «Ходімо усі за мною».

Ідемо ми коридором, Сапожников, директор нашої Бастилії, шепоче мені на вухо: «Іване Демидовичу, не сприймайте близько так до серця і не дуже хвилюйтеся. Я вам, як землякові, надам найкращу камеру в СІЗО, з окремим клозетом і умивальником, і харчі із спільного котла - у першу чергу. Постіль і білизну буду видавати кожного разу на зміну нову».

Думаю: «Ну, добре, товариші офіцери, у Кондратьєва ще з часів його участі у боротьбі супроти бандоунівського підпілля горище набік зсунулося. Але Сапожников! - наш директор Бастилії! Він же нормальний хлоп, з Донбасу, його усі арештанти поважають за добре харчування і чисту постіль, і мізки у нього нашою агентурно-оперативною роботою не засрані! - причому тут його СІЗО, осібний клозет і умивальник?!»

Проходимо сорок метрів, Кондратьєв підходить до нашого туалету, вставляє ключ у дзюрку замка і починає клацати - туди-сюди, сюди-туди. А з туалету Святков, - майор Бочонкін струснув чубом, - я упізнав його голос, пробі кричить, неначе той цудрейтер 2): «Випустіть мене, врешті-решт!» Хоча, якщо дотримуватись життєвої правди, то треба вказати, що Святков насправді кричав: «Випустітє мєня на конєц!», - невідомо, на чий «конєц» він хотів вискочити з гальюна. Скажи, Льохо, я схожий на залупу?

Майор Бочонкін тріпнув чубом і повернувся у профіль.

Майор Бузина уважно оглянув майора Бочонкіна і відказав:

- Несхожий. Ти не лисий, і морда у тебе не кругла і не червона.

- Логічно, - погодився майор Бочонкін, - тому я й гадки не мав, кого має на оці гянярал Святков. - Майор Бочонкін струснув чубом і продовжив:

- Кондратьєв ще раз клацнув ключем, двері туалету відчинилися, Святков звідти вискакує таким макаром, як зазвичай вриваються в туалет, коли припече, а не навпаки, пре на мене і кричить прямо мені в мою фізіономію: «Хуліган, ідеологічний диверсант, німецький поплічник!»

Тут я допер, чий «кінець» мав на увазі Святков, вимагаючи випустити його з гальюна, і звідки у мене опинився в кишені зайвий ключ, хоча ти справедливо відзначив, що на залупу я не схожий, при тому, що слово «кінець» римується з «пиздець». Я не зовсім розгубився, ти ж мене знаєш, я ніколи не гублюся, навіть при таких форс-мажорних обставинах, починаю пояснювати про Каценбогена, сіонізм і слюсаря-сантехніка, який, як на мою гадку, необачно залишив ключ у вічку туалетного замка з внутрішньої сторони дверей, а я за ним забіг у туалет: «Я маю право чи не маю права?»

Однак ніхто мене слухати не захотів.

Кондратьєв каже: «Іду доповідати голові КДБ Віталію Васильовичу товаришу Федорчук про надзвичайну подію в органах державної безпеки Української РСР. Підполковник Сапожніков, - дає команду директору Бастилії, - викличте прапорщика для супроводження Бочонкіна в СІЗО після рішення голови про його арешт. Бочонкін хай поки що почекає у кабінеті свого начальника відділу полковника Проклова».