Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Федорчук зім’яв папір і викинув його під стіл.

Потім нагнувся, підняв, розірвав на дрібні клаптики і з люттю шпурнув у кошик для сміття.

- Хуй йому в сраку, а не орден! - сказав і далі брудно вилаявся: - Шмутціґе швайн! ¹⁸⁾ - хай на свинях заробляє нагороди! - Брудних німецьких лайок Федорчук навчився ще з часів своєї служби в Австрії і Німеччині. - А завтра розберемося з Георґадзе, занадто довго засидівся цей грузин, бля, на посаді. Скажу Брежнєву, щоб викинув його геть! Берія правильно зробив, що викинув того вусатого грузина з Кремля. - Федорчук гикнув. - Ні, неправильно! Правильно зробив Микита, що роздавив Берію, як мандавошку. Загравав з українськими націоналістами, американцями, німцями, бач, хотів Німеччину і Корею об’єднати - ніколи цього не буде, а об’єднаються, коли ми скажемо, став агентом іноземних розвідок, на Україну посадив свого ставленика Мєшика, який звідси снував ворожу павутину в республіці наказом Берія. Ясно, що і Україну, і Грузію хотів зробити самостійними, сволота!

Федорчук по-хазяйськи обвів поглядом свою кімнату відпочинку і побачив навпроти у кріслі заступника Мєшика - Мільштейна, з засуканими рукавами сорочки, ластовинням і рудим волоссям на руках і з такою ж могутньою статурою, як і Федорчук, тільки майже без надлишку жиру. Кабінет Мільштейна був на цьому ж 4-му поверсі, в іншому кінці. Тепер його займав Муха. Певно, Мільштейн прийшов в кабінет до Мєшика снувати ворожу павутину.

- Геть! Пішов нахуй! - наказав Федорчук, погрозливо піднімаючись зі свого крісла, і Мільштейн зник. Федорчук знову брудно вилаявся по-німецьки, хитнувся, вирівнявся і взявся за клямку дверей своєї кімнати відпочинку.

У кабінеті Федорчука його терплячи чекали генерал Рябовіл, полковник Савченко та працівники військово-мобілізаційного відділу КДБ УРСР.

О доброта й мелодія крута!

О яструба зіниця й серце чуле!

О ніжний мрець, печальний сирота!

Приспи сніги й небесні перегули,

пожежі зим і сірих літ літа,

спи, забувай своє життя минуле!

Фредеріко Ґарсія Лорка,

«Епітафія Ісааку Альбенісу» (з циклу «Позасвіття», переклад Дмитра Павличка)

ГЛАВА ХІІ. ДОНЕЦЬК - КИЇВ. ЗІРКИ І ТЕРНИ МАЙОРА БОЧОНКІНА

12.1.

Майор Бузина вийшов з кабінету, акуратно причинивши двері вхідного тамбуру. Він ще не зовсім оговтався після несподіваного рішення «Фердинанда», муляло й те, що якась ланка випадала в ретязі подій, які з ним сталися цієї ночі:

«Райкомівська «Волга», чорна і блискуча, неначе щойно виїхала з гаража, проте з заляпаними грязюкою номерами - це я точно уздрів, коли намагався вцілити у скати; дивний водій, який чомусь звертався до мене «гер оберґрупенфюрер», в той час, як я був у формі майора державної безпеки, хоча і в польовій, тобто без василькових петлиць і василькового околиша кашкета, але ж не ґештапо… потім вся ця веремія з «коктейлем Молотова», стріляниною, есесівцями, яких бачили лише зизоокий капітан Вареник і підпилий Ваня Бочонкін… несхожий на себе «Фердинанд»…» - роздумував майор Бузина, зачиняючи другі двері тамбуру, і ця невідомість докучала йому, як мусить непокоїти і муляти мізки чекіста будь-яка головоломка, доки він її не розгадає.

Дзеньзібар піднявся з-за столу, надув щоки і сказав:

- До побачення, Олексо Григоровичу. Відпочивайте і заліковуйте свої рани, отримані у нерівному бою з ворогом.

В кутку приймальні біля вікна сидів майор Каламарчук.

«Дзеньзібар щось знає», - припустив думку майор Бузина.

Ад’ютант Федорчука мав вигляд сільського галушкуватого парубка, який засидівся в женихах. Він був тлустим, з круглими раменами, мав жолобкувате, злегка побите віспою обличчя, коротке волосся, яке росло майже від брів і стирчало у різні боки, товсті губи і завжди заклопотаний вираз. Погляд у нього був, здавалось, однаково доброзичливий до всіх, проте майор Бузина не раз помічав, бо мав спостережливе око, що уважний позирк Дзеньзібара міг бути і хитрим, і пильним, і проникливим, а при певних обставинах - і гострим, мов французька гільйотина, якщо хтось міг побачити той погляд через вузькі, як у Цеденбала, шпарини очей. Федорчук цінував Дзеньзібара і вважав призначення його на посаду свого джури найудалішим із усіх своїх кадрових рішень за час роботи в КДБ УРСР.

- До побачення, Олексо Григоровичу, - ще раз сказав Дзеньзібар, потискуючи руку Бузині, і підморгнув йому вузькими шпаринами лівого ока.

«Щось таки знає, - подумав майор Бузина, відповідаючи на потиск Дзеньзібара і намагаючись через щілинки повік побачити його очі - Але ж нічого, бісова душа, не скаже».

Двері з приймальні у довгий коридор четвертого поверху будинку КДБ були відчиненими. Майор Бузина відповів: «Бувайте здорові, Омеляне Макаровичу», - і услід за світлом з приймальні ступив у напівтемний коридор.

Дзеньзібар замугикав собі під ніс:

Гей ви, ляхове, вразькі синове, ік порогу посувайтесь,

Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте;

Посувайтесь тісно,

Щоб було мені, козаку-нетязі,