Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову розляглося, то наростаючи, то стихаючи, завивання сирен.

— Ходімо скоріше у бомбосховище! — тремтячим голосом закричала фрау Ціше.

— Не поспішайте, у нас досить часу, — заспокоював Гольт тоном обізнаної людини і підійшов до радіоприймача. — Вони ще на відстані ста п’ятдесяти кілометрів від нас… Як ваш приймач бере хвилю зенітного передавача?

— Не знаю! Хіба на ньому хто розуміється?..

— Нічого, я розберусь.

Вона опустилась поряд з ним на коліна. Шкала приймача освітлювала її обличчя. Цемцький навчив Гольта орієнтуватися по великій карті з топографічними квадратами. Нарешті він відшукав потрібну хвилю:

— Швидкісна ескадрилья від Марти — Генріха-шістдесят чотири рухається у напрямі Північний полюс — Іда-сімнадцять…

— Це розвідники!.. Вони десь у районі Дінслакена… Якщо не змінять курсу, то пролетять південніше від нас.

Позивні припинились, і знову почувся голос диктора:

— Швидкісна ескадрилья…

— Пролітають мимо, — сказав Гольт.

— А як оголосять, коли вони загрожуватимуть нам безпосередньо?

— Це я поясню вам колись при нагоді.— Він прислухався до голосу диктора. — Бомбардувальники летять тим же курсом, вони нас обминуть.

— Мій пасинок міг би давно мені все оце пояснити, — поскаржилася фрау Ціше.

Десь заговорили зенітні гармати, їх гуркіт вривався у розчинені вікна, і здавалось, що стріляють зовсім близько. Гольт прислухався.

— Це б’ють по розвідниках, — сказав він.

— Як тільки ви можете бути такий спокійний? Мені страшно тут, відведіть мене у бомбосховище!

Вона вчепилась у його руку, і він спустився з нею в підвал.

Біля парадних дверей, спершись на одвірок, стояв комендант бомбосховища. Він окинув Гольта допитливим поглядом.

— Довго ж ви збиралися! Давно час бути у сховищі.

Підвал був глибокий і укріплений міцними балками. В проходах стовпилися люди. Фрау Ціше аж у глибині коридора відімкнула двері.

— Не можу я сидіти серед оцих людей, — промовила вона.

Стелю маленької чистої комірчини теж підпирали балки.

«Навряд чи допоможе все оце», — скептично подумав Гольт. Він волів би зараз бути біля своєї гармати, під відкритим небом.

Вони сіли. Фрау Ціше все ще міцно тримала його за руку і, тремтячи всім тілом, горнулася ближче до нього. В коридорі підвалу тьмяно блимала електрична лампочка. Гуркіт зеніток доносився сюди вже приглушено.

Вони мовчки сиділи одне біля одного. За якусь мить вона заговорила:

— Всі оці люди завжди доводять мене до нестями. А з вами я спокійна.

— Тут, у цьому склепі, я, мабуть, теж боявся б. Але я дуже радий, що можу побути з вами. — Він відчув, що фрау Ціше уважно глянула на нього, а потім знову відвела погляд кудись просто себе.

З коридора до них долинали голоси і плач дітей. Але Гольт майже нічого не чув. Він дивився на цю молоду, по-дівочому ніжну жінку, що сиділа поруч, загорнута в шубку, з якої видні-лося тільки її вузьке і тепер таке бліде обличчя. Важкий вузол волосся розпустився, і густі матово-блискучі пасма спадали їй на шию, зливалися з хутром. Фрау Ціше відкинула назад голову і притулилася потилицею до стіни.

— Чому ви тоді втекли? — напівголосно запитала вона.