Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рутшер і Бранцнер пішли за вахмістром.

— Що ти про нього скажеш? — запитав Гольт, звертаючись до Гомулки.

— Комедія, та й годі! — сказав Вольцов. — Кривляка! Корчить із себе бозна-що. Він зовсім не такий, якого з себе вдає. Холодний мов крига!

Кімната була вже чисто прибрана, коли, гупаючи черевиками, у коридор ввалився Надлер зі своєю командою. У нього було кисле, невдоволене обличчя, зелений шнурок фюрера вже зник з мундира. Вольцов показав йому приміщення навпроти.

— Чому ви нас не взяли? — з образою в голосі запитав Надлер. — Це зовсім не по-товариськи.

— Хто відривається від основних сил, мусить на собі відчути сумні наслідки, — пояснив Вольцов. А білявий Катнер хряснув дверима перед самим носом Надлера.

— От роззяви, нарвалися відразу на Готтескнехта, — розповідав згодом Рутшер. — А той усім поставив по п’ятірці за те, що з’явились після нас. Надлеру додатково вліпив незадовільну оцінку, бо курсант не має права носити к-к-командирський шнурок.

Гольт моргнув Гомулці, і вони вийшли з барака. Надворі Гольт насторожено озирнувся. Сонце вже сідало, його багряно-червоний диск, оповитий передвечірнім серпанком, повис над пагорбами. Біля самого барака проходила широка, всипана шлаком дорога, яка вела повз чотири чи п’ять таких же будівель до стадіону, що виднівся з-за дахів. Праворуч, трохи північніше від нього, розташувалася вогнева позиція.

Від дороги до гармат прокладені дерев’яні настили. Перед одним з сірих земляних валів Гольт і Гомулка зупинилися. Вал піднімався метрів на два заввишки, а крізь нього прорізаний звивистий прохід в окоп, акуратно обшитий дошками.

Гольт зайшов туди перший. Стіни окопу, де стояла зенітна гармата, були укріплені балками, дно посипане шлаком. Вхід у бліндаж зяяв, мов чорна паща. Гармата була покрита брезентовим чохлом землистого кольору. З-під брезенту виглядала тільки частина ствола і станини лафета. Біля гармати стояв високий худорлявий юнак, майже одноліток Гольта, в мундирі мишачого кольору без погонів і нашивок. На правому вусі в нього — великий навушник з резиновим обідком, на шиї висів ларингофон, вимикач якого був прикріплений до куртки. Юнак робив щось незрозуміле. Він відстебнув брезент, замкнув контакт кабеля, притулив другий навушник до лівого вуха, якусь мить напружено прислухався, потім опустив навушники і, включивши ларингофон, сказав:

— «Антон»… Запал добрий! — Після цього переліз через станину, підняв брезент з другого боку і знову повторив свою незрозумілу гру. — «Антон»… Азимут… все гаразд!

Нарешті він скинув з себе синю пілотку, зняв навушники і ларингофон, відніс їх у бліндаж. Потім, дивлячись на Гольта і Гомулку, запитав:

— Ну, що скажете?

— Ми тільки сьогодні приїхали. Моє прізвище Гольт.

— Старший курсант Бергер. — Він ледь помітно вклонився.

— Давно вже тут? — запитав Гольт.

— Півроку.

Гольт вийняв з кишені сигарети. Вони закурили.

— А що це ти щойно робив? — поцікавився Гомулка.

— Та так, перевіряв телефонну лінію. Набридли вже оці забавки, тричі на день: рано, в обід і ввечері.

— А як тут взагалі? — запитав Гольт.

— У нас спокійно, — відповів Бергер. — Тиха заводь. Зранку заняття, після обіду служба.

— А стрільба? Доводиться вам іноді вести вогонь?

— Та де там. Сюди всього лиш раз якийсь розвідник заблукав. Стріляли ми тільки, коли вчилися. По повітряному мішку.

— Отже, перспектива незавидна! — сказав Гольт.

Бергер скептично скривився:

— Не журіться. Ви ще встигнете зазнати лиха, — сказав він. — Тут вас не залишать.

Гольт і Гомулка перезирнулися.

— Куди ж нас пошлють? Розкажи.

— Тут взагалі проходять бойову підготовку, бо в цій місцевості спокійно, — пояснив Бергер. — Ви приписані до сто сьомої батареї третього полку, а ми — до триста двадцять дев’ятої батареї дванадцятого полку. Отож ви не маєте до нас ніякого відношення. Ваша підгрупа стоїть в іншому місці.