Побачив він також і Гундель, побачив її поруч із Шнайдерайтом.
Гольт і думати не хотів про роль статиста у п'єсі, де гратимуть Гундель і Шнайдерайт, там, де він міг бути головним героєм. Краще він гратиме головну роль в заяложеній п'єсі, навіть коли героїнею буде Карола, ніж погодиться на дрібні ролі у спектаклі Шнайдерайта.
— Шкода, — сказав Гольт, і його вже не цікавило, як витлумачить такий несподіваний поворот їхньої розмови Шнайдерайт, — але увесь свій час я розподілив геть до останньої хвилини. Шкода. Даремно ви прийшли!
Вечір. Перший вечір на Балтійському морі. Гундель і Шнайдерайт, гуляючи поміж дюнами, спостерігали, як гарно заходить сонце. З берега дув різкий вітер, і десь далеко в морі, мабуть, лютувала буря, бо важкі хвилі навалювались на берег і перекочувались через піщані обмілини.
Їхнє перебування тут розпочалося з неприємностей. Все було організовано погано, і табір був переповнений. Але Шнайдерайт не відступив, він розмістив своїх людей по приватних «квартирах» — хлопців у чиємусь сараї, а дівчат у покритих очеретом рибацьких халупах. Харчувалися вони в таборі. Неприємності були забуті.
— Що там у вас сталося між Вернером і тобою? — запитала Гундель у Шнайдерайта. — Вернер якось дивно поводився.
— Я ходив до нього, — сказав Шнайдерайт. — Спершу ми покепкували один з одного і посміялись. І він мені, далебі, сподобався. Але потім, коли я став запрошувати його з нами, він ураз знову наче сказився. «Шкода, мій час розподілений до останньої хвилини…» І таке інше. — Шнайдерайт зупинився і поглянув на море. Сонячний диск опускався за обрій, вітер майже вщух. — Не знаю вже, про що й думати, — продовжував Шнайдерайт. — Щось тут не так.
Гундель узяла його під руку.
— Ми про це поговоримо іншим разом, не сьогодні.
Поміж наметів у нічне небо знялося могутнє вогнище. Гундель і Шнайдерайт походжали недалеко від освітленого жовтим полум'ям табору і милувалися ним з дюн. Кілька годин вони сиділи на піску і слухали ледь чутні перебори гітари, співи, що змішувались із гулом прибою і палахкотінням вогнища. І жоден з них не промовив ані слова, аж поки Шнайдерайт, десь вже за одинадцяту, не провів Гундель у село.
За квартиру їй правила малесенька комірчина над вівчарнею в сільській хатині. До неї вели круті дерев'яні сходи, схожі на драбину. Внизу біля сходів Шнайдерайт на якусь мить завагався, потім рушив у темряву, запалив нагорі свічку і присвітив Гундель.
Обоє стояли, затамувавши подих, і прислухалися. Внизу у вівчарні забрязкотів ланцюг. Шнайдерайт поманив Гундель до відчиненого вікна. Вони дивилися понад дахами ген на море. Гул прибою заглушав тут будь-які шерехи.
— Я завжди мріяв залишитись отак наодинці з тобою, — промовив Шнайдерайт. Гундель не відповіла. Він обняв її. Вона оповила руками його шию, і їхні губи злилися в пожадливому цілунку. Він підхопив її на руки і поніс до ліжка. Дівчина розтулила вуста, щоб перевести подих, і розплющила очі. Шнайдерайт хотів щось сказати, можливо, тільки вимовити її ім'я, але Гундель затулила йому рот рукою.
— Я знаю, чого ти прагнеш. І коли ми цілуємось, мені також хочеться, щоб ти залишився зі мною. Замкни двері.— Проте не відпустила його. — Ні, зачекай, будь ласка… Я повинна тобі щось сказати!
Шнайдерайт вкляк на колінах біля ліжка, рухи його були нетерпеливі. Але в мерехтливому світлі свічки він побачив її обличчя, помітив сумнів у неї в очах. І він опустив голову, поклав їй на плече чоло.
Його слухняність збентежила і зворушила її, і вона ніжно погладила його по голові.
— Коли ти підняв мене і поніс до ліжка, зрозумій тільки вірно мої слова, — сказала Гундель, — я згадала свою маму. Коли я була дитиною, вона брала мене отак на руки. Бувало, увечері вона сиділа біля мене, і ми говорили з нею про найрізноманітніші речі. Я могла в неї запитати про що завгодно, і якось, наслухавшись бозна-чого на вулиці, я запитала про кохання. Любов, — звернулась я до неї,— це щось гарне чи погане? Мама відповіла, що кохання — це те найкраще, що є в житті людини і що саме тому з ним не слід поспішати, аж поки не станеш зрілою людиною. «Авжеж, саме так мало б бути», — сказала тоді мама з такою гіркотою і невдаваним сумом, що я запитала: «А хіба насправді це не так?!» Вона похитала головою й задумалась, і потім ще довго говорила зі мною. Я ще й зараз пам’ятаю кожне її слово, хоч тоді майже нічого не розуміла, а дещо з того, про що вона говорила, можливо, невірно розумію і сьогодні.
«Авжеж, саме так мало б бути, — сказала тоді мама. — Але не так сталося. Світ взагалі не такий, яким би він мав бути. Ми мусимо тяжко працювати і все своє життя лише терпіти й гнути спину, бо в нас нічого немає, бо ми навіть самі собою не розпоряджаємось і в праці також не належимо самим собі. А що в житті немає радості, а є тільки горе та клопоти, тому ми з такою пожадливістю і впиваємося принаймні тією крихтою щастя, яку нам дає коріння. Адже тільки в коханні ми можемо належати самим собі. Ми не бачимо ніякого сенсу в тому, щоб чекати, поки станемо зрілими людьми, тому що однаково не спроможемося стати справжніми людьми. Ми не можемо вдосконалювати свій розум, як це годиться людям, бо праця ще з дитинства висмоктує з нас усі соки; вона завчасно руйнує нас і калічить наші душі. Будь-які інші радощі життя для нас неприступні, і нам залишається лише те, що називають коханням…» Ти слухаєш мене?
Шнайдерайт легенько кивнув.
— «Та колись, — сказала мама, — колись світ буде інший, нам належатиме все, і ми будемо розпоряджатися собою. Тоді виростуть цілі генерації досконалих людей. У їхніх головах народжуватимуться розумні думки, в руках — сила, а в грудях — великі почуття, і те, що ми називаємо коханням, тоді вже не нагадуватиме трунок, завдяки якому людина може забути горе і до якого вона вдається, аби задурманити свою нещасну свідомість. Ні, тоді двоє вільних, досконалих людей зустрічатимуться одне з одним як люди, що люблять одне одного».
Шнайдерайт випростався і задивився кудись на стіну.
— Так говорила мені мама, — сказала Гундель. — І коли я пригадую її слова, то переді мною одразу постає безліч питань, від яких я не можу просто відмахнутись. Невже і нам немає сенсу чекати? Невже ми ніколи не станемо повноцінними людьми? Я, наприклад, іще не сформована людина.
Шнайдерайт підвівся і великими кроками заходив по кімнаті.
— Хіба ти не говориш завжди, — продовжувала Гундель, — що настали нові часи, а цього багато хто не бачить, бо треба спершу подолати страшну повоєнну розруху? Тож, можливо, ми згодом станемо справді зрілими людьми або хоч наблизимось до цього.
Гундель замовкла і підвелася. Шнайдерайт, як і досі, стояв. Він не вперше відчув, що Гундель має над ним більшу силу, ніж будь-хто інший. Він змушений був уважно слухати, мимоволі дивуючись її словам. Від нетерпіння в нього паморочилася голова, але в її словах він впізнавав ідею, яку сам обстоював. І все ж він прагнув її, його мучило невдоволене бажання, яке поволі викликало розчарування.
Але тепер уже було запізно, хвилини близького щастя змарновані на розмову. Невже те, що завжди було само собою зрозумілим, раптом стало сумнівним, звичайне — незвичайним, звичне — незвичним? Адже коли двоє любляться, навіщо гучні слова? Люди кохають і належать одне одному, хіба це не прекрасно й не справедливо! Так було завжди, то чому ж мусить щось мінятися надалі?
— Ти мене просто не любиш! — промовив Шнайдерайт.
І йому схотілось зажадати доказів, звичайних доказів кохання. Але дивно: він мовчав.
— Але ж я мусила тобі сказати, про що думаю? — відповіла Гундель. — Вірно це чи невірно — я не знаю. Тут маєш вирішувати ти. Як захочеш, так і буде.
Проте Шнайдерайт уже потрапив у полон роздумів. Раз уже в його голові зародилась певна думка, її треба було довести до якогось кінця, навіть коли йому самому це не подобалось. Тепер і перед ним поставало питання за питанням. Він підійшов до вікна, подивився на море, повернувся знову до ліжка, на якому сиділа Гундель, став навколішки і поклав голову їй на коліна.