Хіба не певні переконання робили смачнішим шматок хліба, коли він був дитиною, хіба не вони висушили сльози за вбитим батьком і допомогли йому перебути роки в тюремній камері? Він твердо вірив, що настане час, коли старий устрій буде знищено. І от великих землевласників вигнано, концерни експропрійовані, колишні порядки ліквідовані. Та чи покладено край колишнім порядкам у твоїх грудях? У грудях інших людей? Запитання набігали одне на одне, забивали подих. Досі він бачив світ лише в процесі перетворення, а на себе самого дивився як на щось стале, незмінне. А зараз ішлося про те, щоб змінити не лише звичну дійсність, а й звички самого перетворювача дійсності, звичне в самому собі. Перед Шнайдерайтом постав образ Мюллера, після батька Мюллер був для нього взірцем. Це він сказав: «До звичного світу належить і світ звичок кожної людини». Можливо, Шнайдерайт тоді не зрозумів цього, можливо, дечого йому не хотілось розуміти… І, підхоплений лавиною думок, викликаних словами Гундель, він зовсім позбувся своїх жадань, устав і мовчки дивився, як вона поправляла волосся. Гундель несміливо запитала:
— Ти засмучений?
— Ні, я не засмучений, — заперечив він. — Хоча, коли говорити щиро, я видаюся сам собі трохи смішним… Мабуть, мені слід було б оволодіти тобою без зайвих церемоній, — адже так роблять усі.
— Насправді ти так зовсім не думаєш! — сказала вона. — І як ти можеш говорити — смішним? Ти ж краще за мене знаєш, що це не так. А зробити так, як усі роблять, можна в будь-який час…
Шнайдерайт схопив її за руки і притягнув до себе.
— Ти тільки починаєш жити, — сказав він, — і ти ще не сформована людина, як ти тільки-но говорила. Коли ти будеш іншої думки про себе, скажеш мені про це. Хай це буде твій борг по відношенню до мене.
Вона кивнула.
— А доти тебе не торкнеться ніхто інший, — додав він. — Заприсягнися мені в цьому.
— Гаразд, — сказала Гундель, — я присягаюся, але мені боляче за тебе, Горст!
Він одпустив її руку. Вона провела його на вулицю.
Гундель поїхала в табір із Шнайдерайтом. А що роблять парочки в подібних таборах, Гольт добре знав. Ну й гаразд, тепер він вирве мрію про Гундель із свого серця, повернеться нарешті до дійсності, до Анжеліки.
Він зустрівся з нею. Цього разу без довгих розмов вони пішли в ліс, і він вкривав її поцілунками, аж поки його знову не зупинило оте її «ні». Вдома він потім лежав у ліжку розчарований, витвережений. Дивився на стелю і думав про себе без жодних ілюзій. Але в нього ще вистачить порядності, щоб викинути з голови й Анжеліку. Так, коли б Гундель не сповнила його вщерть гіркотою розчарування, його душу могла б заповнити Анжеліка. Але йому було жаль її, тому що він шукав лише утвердження свого «я», шукав простору, співчуття і опори для свого «я». А вона була надто хороша, щоб, подібно до наркотика, вгамовувати його болі.
Та він зовсім не збирався сумувати за Гундель, грати роль знехтуваного коханця.
Він поїхав у Гогенгорст. Там він нерішуче постояв біля будинку, і йому страшенно закортіло повернути назад. Востаннє він тут був уночі після концерту. Тоді він пообіцяв Каролі, що скоро зустрінеться з нею, і холодно попрощався. Нині з Гундель покінчено. Отже, можна починати комедію.
Він подзвонив. Завіса піднялася. Вихід Кароли. Карола вийшла з саду, що оточував будинок, і, як недавно на концерті, побачивши його, зблідла.
Потому вони вдвох вийшли з Гогенгорста і попрямували до лісу. Тут відбувся перший діалог.
— Я перепрацювався, перевтомився, — запевняв її Гольт. — Дуже багато сидів над книжками, надто мало спав. А головне— день і ніч думав про тебе.
«Ти тільки глянь, як вона червоніє! Шквар далі, вона все приймає за правду!»
— Гуляти з тобою в лісі! Ах, Кароло, кілька тижнів я тільки й живу цією мрією!
— Це мені відомо, — сказала Карола. — Я думаю, що це залишок одвічного прагнення людини до праматері природи.
З першої хвилини свого знайомства з Каролою Гольту так і кортіло заперечувати їй. Сьогодні йому, як ніколи, хотілось поглузувати з неї.
— Одвічне прагнення до праматері природи… Що ж, чудово, називай це так. Але я б це пояснив інакше: «Підвищена збудливість завдяки подразненню чогось». І, безумовно, еротичного походження.
Карола йшла мовчки поряд нього, вона знала тут кожну стежечку. Коли-не-коли вона зупинялась і, піднісши руку, показувала на краєвид: на гори, на пагорби, на ниви, де саме збирали врожай. Путівець вився понад струмком. В одному місці струмок був загачений земляною греблею, і тут утворився ставок, навколо якого росли верби і вільхи.
Гольт і Карола посідали на траві. Без зайвих роздумів і слів він пригорнув її до себе, відхилив їй голову і почав цілувати. У всій його поведінці прозирала сила, а Карола була така беззастережно покірлива, що йому стало навіть жаль її.
Потім вона лежала в траві, дивилась на хмари і безугавно базікала. Вона читала свій великий монолог, а Гольт мовчки підігравав їй.
— Ти змусив мене так довго чекати… та я з відчаєм ждала. Я годинами просиджувала за роялем, і це надавало мені сили, — говорила вона. — Після концерту ти видався мені таким далеким і чужим, як ніколи раніше…
Самі тільки гучні, красиві слова! Гольт ніби роздвоївся, і його партнер-двійник заперечував, глузував, поводився цинічно.
Гольт з насолодою слухав балаканину Кароли; натомість його двійник був абсолютно байдужий.
— Тут зовсім тихо, — сказала Карола. — Я нічого так не люблю, як тишу. Мені шкода тих людей, що, тікаючи самі від себе, завжди кидаються у самий вир життя. Я дуже люблю бути сама, проте ніколи не пориваю зв'язків з людьми…
Як приємно це було чути Гольтові! І як глузував його двійник: «Голі фрази, пусте базікання, що означає «не пориваю зв'язків з людьми»? Та вона взагалі не зв’язана із жодною людиною, вона живе немов у густому тумані. Може, вона й не дурна, проте думки її безпредметні».