Дівчина випросталась і повернулася до нього обличчям.
— Це правда? То покохай! — Вона оповила руками його шию і додала: — Покохай, адже я люблю тебе! І мені зовсім не потрібен чарівний напій, я сама хотіла б напоїти ним тебе.
Гольт посміхнувся, і в нього знову майнула думка, що не давала йому спокою: може, він уже напився того трунку, що викликає кохання без взаємності?!
— Тобі ще нема й шістнадцяти, — промовив він. — Ти гадаєш, що любиш мене, а це, мабуть, звичайнісіньке захоплення.
— Ні, захоплювалась я минулого року, — спершу мені подобався Лорентц, а потім Готтескнехт, бо в нього на скронях сріблиться сивина. — Вона засміялась. — Ну й дурна ж я була колись! Тільки зараз — це не захоплення. Я люблю тебе, я в цьому переконана. Відтоді, як ми познайомилися, я зрозуміла, що то є справжнє кохання.
— Колись і я хотів це зрозуміти, — сказав він. — Але тоді були погані часи для кохання, і все, що було зажевріло в моїй душі, затоптали. Інколи мені здається, що тепер я взагалі не зможу любити.
— Ти надто багато думаєш! — промовила вона. — Ти не розмірковуй над коханням, бо інакше від нього нічого не залишиться. Просто кохай по-справжньому, кохай, як я!
Вона підставила йому губи, і він забув про все, що тільки-но говорив і думав, забув, що їй нема ще й шістнадцяти і що насправді вона не може знати, що таке любов.
А може, все-таки знає? Він спробував вивідати, чи піддасться Анжеліка спокусі, чи опиратиметься їй. Він пожадливо, вибагливо поцілував її. Вона віддавалась його поцілункам, віддавалась охоче, з цікавістю й довірою, але потім настав момент, коли вона благально й боязко сказала: «Ні». Вона повторювала це «ні» з усе більшим страхом, аж поки він не одпустив її.
Тієї ночі він мріяв про Анжеліку. На ранок прийшло витвереження, з'явилися думки про справедливість і несправедливість, і в його свідомості знову сплив образ Гундель, який витісняв усе інше з його душі.
Те, що він думав про Гундель, коли в нього були інші бажання, свідчило про велику несправедливість, яку він чинив по відношенню до Анжеліки. Чого він ждав від Гундель? Можливо, він сподівався, що настане день, коли вона не зводитиме з нього очей, ждатиме його, прагнутиме бути з ним разом так само, як Анжеліка! Він цього не знав, про це не думав. Він тільки відчував, що цього літа все більше не розуміє сам себе. І чим менше часу лишалося до відпустки Гундель, до її від'їзду в табір, тим сильніше ним оволодівав неспокій. Думки про Гундель гасили в його мріях образ Анжеліки, змусили його зовсім забути, що після концерту він пообіцяв невдовзі завітати до Кароли. Ці думки відривали його від роботи. Він навчився терпляче чекати. Він чекав з дня на день лише тієї години, коли на сходах залунають до болю знайомі кроки Гундель.
Наприкінці липня, за кілька днів до відпустки Гундель, він наважився зробити останню спробу відрадити її від поїздки на Балтику
Над містом пронеслася сильна буря. Дощ періщив у шибки вікон і барабанив по даху, коли Гольт постукав у двері до Гундель.
Вона стояла біля дзеркала і зачісувалась. Він зупинився біля відчинених дверей і дивився, як Гундель водила гребінцем по хвилястому каштановому волоссю. Вона збиралася кудись, вже була вдягнена. Безперечно, Гундель ішла до Шнайдерайта. Для Шнайдерайта й причепурилася, для нього наділа барвисту літню сукню, затягнену в талії і з широким подолом, вона, як і всі дівчата, була трохи кокетка і залюбки крутилася перед дзеркалом, пов'язуючи волосся білою стрічкою.
Гольтові знову забракло мужності попросити її не їхать до табору. Він зачинив за собою двері і, прибравши дружелюбного, невимушеного вигляду, заходився розглядати на столі аркуші її гербарію та набір ботанічних препаративних інструментів, що їх подарував їй його батько. Гундель була спокійна і врівноважена, кожен рух — гармонійний. Нараз Гольт промовив:
— Знаєш, я хотів тебе запитати… Ти щаслива?
Вона ще раз провела гребінцем по волоссю, і рука її завмерла.
— Ти питаєш… — здивовано промовила вона. — Так, звичайно, я щаслива…
— Але? Адже в твоєму голосі мені почулось «але»!
— Ніяких «але». — Вона підійшла до нього ближче. — Чого ти так на мене дивишся? — Вона сперлась на стіл. — Я була б зовсім щаслива, коли б не ти… Через тебе мені інколи стає важко на серці.
— Для мене це новина, — відповів Гольт трохи різким тоном, аби приховати своє збентеження.
У неї, як і досі, був задумливий вираз обличчя.
— Я не розумію, чому ти всіх уникаєш і цураєшся.
— Чому я всіх уникаю і цураюся, — перепитав він, — чому криюсь од тебе, говорю тобі неправду, а багато дечого й зовсім не розповідаю?.. Краще облишмо це. — Він витяг з кишені пом'яту сигарету і нервово запалив. — А хіба ти ніколи не цуралася людей? От бачиш!
— Та це ж було тоді! — сказала вона. — Тоді обставини прирікали мене на самотність.
— А коли б ти сьогодні опинилась у такому становищі?
— Як ти можеш таке говорити! — вигукнула вона майже сердито. — Адже тобі ніхто не хоче заподіяти зла! Сьогодні кожен хотів би бути тобі другом. Не звалюй на інших вину за те, що ти завжди сам.
— Між «заподіяти зло» і «бути другом» є ще ряд можливостей, — сказав Гольт. — Але на такі нюанси треба мати чуття. — Він підійшов до вікна і викинув недопалок сигарети. Дощ припинився.
— Цернік принаймні знає, що люди мого складу йому чужі, хоч я ще зовсім недавно був звичайнісінький собі середній німець. Він людей мого типу вивчав у таборах для військовополонених, in vitro[91], як сказав би мій батько, а тепер in vivro[92] бореться зі мною. Цернік має чуття на нюанси, він бачить принаймні не одну лише схему: заподіяти зло або бути другом, ворог це чи товариш, яка застосовується у великій політиці,— він бачить також, що між цими полюсами лежить великий простір, на якому може виявитись людська індивідуальність з її нечуваною, я б сказав історичною проблематикою! Але ми зараз не на уроці Готтескнехта, я не хочу читати тобі лекцію. І я зовсім не намагаюсь виправдатися, Гундель. Тоді я був на боці твоїх ворогів. А Шнайдерайт — ні. Шнайдерайт завжди був на твоєму боці.— Гольт стояв біля вікна, засунувши руки в кишені штанів. — Дивні ви люди, ти і Шнайдерайт. То ви хочете переконати мене, що і я був пригнічений і поневолений Гітлером так само, як і ви, і зовсім не був ні пімпфом [93], ні помічником навідника зенітної батареї. А іншим разом ви даєте мені вельми брутально відчути, що я, власне, був справжнім фашистом і вашим ворогом і на мені тепер на все життя залишиться тавро.
Ви повертаєте все так, як у даний момент вам більше подобається.
[91] В штучних умовах (лат.).
[92] На живому об’єкті (лат.).
[93] Член реакційної дитячої організації в гітлерівській Німеччині.