Нарешті спала липнева спека, над містом пронеслися сильні грози. Потім знову вернулася гарна літня погода. Але тепер цілі дні з гір дув свіжий вітер і пом'якшував спеку. Увечері вітер ущухав, було тепло, ясно, і мла, що висіла над промисловим містом, коли заходило сонце, нагадувала чарівний барвистий серпанок, що вражав своєю красою.
В один з таких вечорів, коли сонце пірнуло у сіро-голубу з фіалковими краями хмару і його жовтий круг почав швидко котитися вниз, а небо набрало спершу жовтогарячого, а потім пурпурового кольору, Гольт з Анжелікою гуляли в парках на околиці Менкеберга, потім перейшли через пагорб і нарешті опинилися в лісі. Вони милувалися, як на заході усіма барвами мінилося від призахідного проміння небо, дивилися, як розжарений диск сонця поступово опускався за гори, а за їх спинами над лісом уже лив своє бліде світло рожевий місяць.
— Рік — це немало часу, — сказала Анжеліка. — У нас іще лишилося багато днів, правда ж?
Гольт вирішив, що настав слушний момент оголосити про початок неминучого кінця.
— З осені і до випускних іспитів у мене навряд чи буде вільний час. Ти мусиш примиритися з тим, що після канікул ми зустрічатимемося зовсім рідко.
— Але ж тоді я щодня бачитиму тебе в школі. І, можливо, під час перерви ти якось знайдеш нагоду поглянути в мій бік, щоб я знала, що ти думаєш про мене.
Кожне її слово полонило, чарувало і водночас присоромлювало його. Він, похнюпившись, ішов поруч неї. З обох боків дороги пишно розрослася папороть. Пора було повертатися в місто. Але на узліссі під деревами вони раптом угледіли кам'яну лавку, порослу мохом і почорнілу від негоди. Анжеліка потягла Гольта за собою, і вони сіли.
Тут іще не зовсім стемніло, як у лісі. Анжеліка сперлася спиною на Гольта і повернула обличчя вбік вечірнього неба. Гольт обняв її. Він відчував її плечі, а коли нахилив голову, лице його зовсім потонуло у світлому волоссі.
— Коли ти замислений приходиш вранці до школи, — промовила вона, граючись пасмами свого довгого волосся, — або коли ти прогулюєшся з Готтескнехтом по шкільному двору, увесь заглиблений в розмову, або ще коли сидиш біля мене й отак похмуро дивишся на мене…
Вона не докінчила.
— Що тоді? — запитав він.
— Нічого, — сказала вона. — Просто ти мені так подобаєшся в такі хвилини. — І, помовчавши, додала: — Ні, не лише тоді, а завжди.
Він відчув, що знову піддається її чарам, і зробив спробу звільнитися від них.
— Адже ти знаєш, що через рік між нами все закінчиться, — сказав він. — І не треба робити так, щоб самій було потім важче!
— Не розумію!
Вона мовчки зняла його руку з свого плеча, поклала її собі на груди і кожен палець обмотала товстим пасмом волосся, що вже вигоріло на сонці і стало ще світліше, ніж узимку.
— Ага, спіймався, тепер ти мій! — сказала вона. — Моє волосся зачароване, і ти ніколи від мене не підеш! — Вона поклала голову йому на плече. — А чому, коли ти вступиш до університету, все має скінчитися?
Раніше вона ніколи про це не питала, а вислухувала його слова то з переляканим, то з недовірливим поглядом, але завжди мовчки і без заперечень.
— Я вже сама знаю, — говорила вона далі.— Тому, що ти мене зовсім не любиш, правда? Я для тебе усього дурне маля!
— Ні, це неправда, — сказав він. — Зовсім не в тім річ!
— А в чому ж? — запитала вона. — Раз я не дурна, то ти можеш сказати мені правду!
Він замислився і довго не відповідав.
— Нещодавно у букіністичній крамниці я купив одну книжку — роман про Трістана і Ізольду. Ти знаєш цей роман?
Вона заперечливо похитала головою.
— Трістан, що служить королю Марку, — розповідав Гольт, — їде за море, аби посватати для свого пана прекрасну Ізольду. Вона прощається з усіма і йде услід за ним на корабель. Її стара служниця бере з собою в дорогу напій, що ним Ізольда має напоїти на весіллі свого майбутнього чоловіка. Коли цей напій вип'ють двоє, вони до безтями закохуються одне в одного, їхнє кохання стає дужчим за все на світі, неподоланим, вічним. Волею випадку під час переїзду сталося так, що Ізольда випиває трунок із Трістаном, і вони проймаються палким коханням одне до одного. Ізольда повинна стати дружиною Марка, але вона не може розлучитися з Трістаном, і тому обоє зазнають багато горя. Все, що випало їм на долю — горе, щастя й ганьбу, — вони переносять стійко, бо їхнє кохання сильніше за переслідування й смерть.
Анжеліка запитала:
— Навіщо ти мені про це розповідаєш?
— Я хотів би дістати такий напій, — сказав він. — Я випив би його, коли б мені навіть загрожувала загибель.
— А з ким би ти його випив? — боязко запитала вона. — Може, навіть зі мною?
— Так, з тобою, — відказав Гольт, — тому що хотів би кохати тебе так само палко, як Трістан золотокосу Ізольду. Палко, щиро і вірно, до самої смерті.